11.1. Єпархіальне управління до запровадження Святійшого Синоду. Російська Православна Церква заснована як митрополія Константинопольського Патріархату. Аналогічно візантійським митрополіям, вона була розділена на єпископії – єпархії. Єпархії ці більші візантійських митрополичих округів, проте Російська Церква і в давнину, і в синодальну епоху, і в наш час не мала і не має двоступеневого розподілу.
Права й обов’язки єпархіального архиєрея в Древній Русі відповідали канонічним вимогам. Він був верховним учителем, первосвящеником і головним начальником у своєї єпархії. У древній Русі єпископ, що був первосвящеником окремого напівсамостійного князівства, був часто головним радником князя і в державних справах; тому єпископський сан оточений був незрівнянно більшою пошаною і блиском, ніж у Візантії; цьому сприяла також обширність і багатолюдність російських єпархій.
Інститут вікарних єпископів невідомий Древньої Русі, але при первосвятителяхмитрополитах іноді був єпископ, який допомагав йому в управлінні його єпархією. Св. Олексій за життя митрополита Феогноста, не маючи своєї єпархії, був помічником первоієрарха. Після падіння Золотої Орди єпископи Сарські та Подонські, які оселилися поблизу Москви в Крутицях і після впровадження Патріаршества носили титул митрополитів Крутицьких, виконували обов’язки помічників Московських Первосвятителів в управлінні митрополичою, а потім Патріаршою областю. У 1698 р. Патріархом Адріаном і царем Петром дозволено Київському митрополиту Варлааму (Ясинському) мати свого вікарія.
І в Древній Русі колегіальним помічником архиєрея в управлінні єпархією був своєрідний пресвітеріум: єпархіальне духовенство збиралося в так звану соборну неділю, на “соборики”, які обговорювали найважливіші церковні й пастирські справи. Постійними помічниками архиєрея були клірики (крилошани) соборної Церкви. Для ведення судових і адміністративних справ єпископ залучав і світських чиновників: бояр, дворян, дяків, піддячих. У патріаршу епоху за зразком Патріарших приказів у єпархіях відкривалися прикази духовних справ, казенні прикази, Приказовий персонал складався з духовних і світських осіб. Місцевий нагляд над духовенством по окремих округах, на які поділялася єпархія, здійснювали намісники, десятильники і попівські старости.
11.2. Єпархіальне управління в синодальну епоху. Права й обов’язки єпископів, органів єпархіальної влади, як і всі сторони церковного життя, підлягають детальній регламентації. Згідно з “Духовним регламентом”, укладеним архиєпископом Феофаном, при поставленні архиєрея кандидати на єпископство намічалися Святійшим Синодом, і список обраних підлягав затвердженню Государем, який у більшості випадків затверджував того, хто займав у ньому перше місце. Члени Синоду в цьому випадку представляли собор єпископів, що передбачається древніми канонами при обранні єпископа, а монарх – висловлюв сукупний голос мирян.
У 1716 р., ще до видання “Духовного регламенту”, складена була нова форма клятвеної обіцянки, що виголошувалася російськими архиєреями разом зі сповіданням віри перед хіротонією. Крім відомих і в грецької, і в древній російській практиці обіцянок дотримуватись церковних передань, св. канонів, оберігати церковний мир, управляти паствою в дусі євангельської лагідності і виявляти послух вищій церковній владі, у синодальний період клятавена обіцянка включала і такі клятви, як: 1) нікого не піддавати анафемі і не відлучати від Церкви із власної волі; 2) з відпавшими поводитися миролюбно, лагідно й розсудливо; 3) ченців тримати у всій суворості чернечих уставів; 4) не будувати церков без потреби і не ставити церковнослужителів понад міру; 5) щорічно або щонайменше один раз на два роки оглядати свою єпархію; 6) мертвих тіл, формально не оглянутих, не видавати за святі мощі; 7) тих, що удавано біснуються (крикливиць), карати духовними засобами і віддавати світській владі; 8) не допускати вигаданих чудес від ікон і джерел; 9) не втручатися в мирські справи. До клятвеної обіцянки приєднувалася загальна державна присяга на вірнопідданче служіння Самодержцю і покору законам, що виходять від нього.
На єпархіального архиєрея як на головного вчителя віри в синодальну епоху покладався нагляд над усіма духовними школами єпархії: академіями (там, де вони були), семінаріями та духовними училищами, а також контроль за викладанням Закону Божого у світських школах. Йому ж підлеглі були й церковно-парафіяльні школи. Як первосвященик своєї місцевої Церкви, єпархіальний архиєрей мав усі права, що належать йому згідно з канонами. Однак освячення мира здійснювалося в Росії не всіма архиєреями (а лише в Москві й Києві). Звичай забороняв єпископу, як ченцю, здійснювати таїнство шлюбу. Про владу архиєрея як головного правителя церковних справ своєї єпархії в “Духовному регламенті” сказано: “Ведомо же всем буди, что всяк коего-либо чина человек подлежит в духовных делах суду того епископа, в епархии которого пребывает, доколе в ней пребывает”. Але найважливіші церковні справи єпархії: відкриття нових парафій і скасування старих, заснування й закриття монастирів, духовних шкіл єпископи не вирішували власною владою, а подавали свої клопотання з них у Синод. У Синоді розглядалася і значна частина шлюборозлучних справ. Без попереднього дозволу Синоду єпархіальний архиєрей не міг нікого публічно відлучити від Церкви.
Як вищі духовні сановники, архиєреї мали й високі державні відзнаки. За табелем про ранги митрополити, архиєпископи і єпископи прирівнювалися до трьох перших класів військових і цивільних начальників. З часів імператора Павла (1796–1801 рр.) архиєреї нагороджувалися вищими орденами, за винятком тих, котрі перейшли до Російської корони від Речі Посполитої. Ці ордени архиєреї могли носити на рясах поза храмом, але не на священних облаченнях.
У синодальну епоху одержує широке розповсюдження інститут вікаріїв, головних помічників єпархіального архиєрея в єпископському сані. Вже в 1708 р. при Новгородському архиєпископі почав перебувати вікарій із титулом єпископа Карельського і Ладозького. За Катерини II Синод дозволив своїм членам мати вікаріїв. Вікаріатства почали відкриватися і в тих єпархіях, де в цьому була потреба: при найстарших архиєреях-митрополитах і в особливо великих єпархіях. Проте до середини XIX ст. вікаріатські кафедри були відкриті в небагатьох єпархіях. Лише в другій половині цього сторіччя вікаріатства були засновані майже в усіх єпархіях.
Вікарії титулувалися по одному з повітових міст єпархії. Вони мали право ставити церковнослужителів у своїх повітах, а за дорученням єпархіального архиєрея – і священнослужителів. Крім того, їхньому віданню могли довірятися окремі галузі церковного управління: нагляд за церковно-парафіяльними школами, жіночими монастирями, свічковими заводами. Відповідно до указу від 13 квітня 1793 р., вікарії не мали ні своїх кафедральних соборів, ні консисторій. Передсоборне Присутствіє 1906 р. визнало бажаним, щоб вікарії були кандидатами на заміщення єпархіальних кафедр і щоб їхні права були розширені Синодом.
На початку синодальної епохи установи, що допомагали єпархіальному архиєрею, іменувалися по-різному духовними приказами, консисторіями, декастеріями, духовними правліннями.
Указом від 9 липня 1744 р. всі колегіальні установи з управління єпархіями одержали однакове найменування – Духовних консисторій. Відповідно до Уставу Духовних консисторій, виданому 27 березня 1841 р. і переглянутому в 1883 р., консисторія – це присутнє місце, через яке архиєрей керує єпархією і вершить у ній духовний суд. Разом із архиєреєм Консисторія одержувала укази від Синоду. Консисторії складалися з 5–7 (а іноді й більше) членів, що обиралися з числа архимандритів, ігуменів, ієромонахів, протоієреїв, священиків і затверджувалися за поданням архиєрея Синодом. У такому ж порядку члени консисторії звільнялися. Для провадження справ при консисторії була особлива канцелярія. Її очолював світський чиновник-секретар, який призначався і звільнявся Синодом за пропозицією обер-прокурора. Секретар консисторії підкорявся як єпархіальному архиєрею, так і обер-прокурору Синоду, усі розпорядження якого він зобов’язаний був неухильно виконувати. Консисторії складали попередні рішення у всіх церковних справах єпархії і подавали свої протоколи на затвердження архиєрея (при цьому він не зобов’язаний був сам бути присутнім у консисторії). У випадку незгоди архиєрея з думкою консисторії виконувалася резолюція архиєрея.
В управлінні окремими частинами єпархії Єпархіальному архиєрею допомагали благочинні, котрі відповідали давньоруським попівським старостам. У 1698 р. Патріархом Адріаном була видана “Інструкція попівським благочинним смотрителям”. У 1775 р. Інструкцію переглянув Тверской архиєпископ Платон (Левшин), пізніше митрополит Московський. У його редакції Інструкція була видана Синодом як офіційний документ. Благочинний призначався самим архиєреєм. В благочинницький округ входило 10–15 парафій. Якщо парафій в окрузі було понад 15, благочинному давався помічник. Благочинний зобов’язаний був двічі на рік об’їжджати свій округ і доповідати архиєрею про стан довірених його нагляду парафій. Відповідно до Інструкції, благочинний стежив за тим, щоб духовенство неухильно виконувало свої обов’язки, які стосуються богослужіння, розпорядження церковним майном і ведення метричних книг. Про всі недоліки благочинний зобов’язаний був негайно повідомляти архиєрею. Він міг робити братські застереження священикам, які допускали незначні провини, а дияконам і церковнослужителям – як покарання призначати поклони в храмі. З появою в парафіях псевдовчителів, “ханжів”, крикливиць благочинний повинен був, якщо його вмовляння не мали успіху, сповіщати про це органам прокурорського нагляду. Щороку благочинний подавав архиєрею звіт – так звані клірові відомості.