Зонара у тлумаченні на 4-е правило I Нікейського Собору, узгоджуючи цей канон з 1-м Апостольським правилом, писав: “Видимо, це правило суперечить першому правилу Священних Апостолів; бо те наказує, щоб єпископ рукопокладався двома чи трьома єпископами, а це – трьома... Але вони не суперечать одне одному. Тому що правило Священних Апостолів рукоположенням (ceirotonia) називає висвячення і покладання рук, а правило цього Собору поставлянням і рукоположенням називає обрання… А після обрання затвердження його, тобто остаточне рішення, покладання рук і висвячення правило надає митрополиту області...”.
У канонах передбачений і час поставлення єпископа на кафедру, що вдовіє: “Щоб поставлення єпископів здійснювалися протягом трьох місяців, хіба неминуча нужда змусить продовжити час зволікання” (25 прав. Халкидонського Собору).
Права й обов’язки архиєрея визначаються тим, що він є верховним учителем віри у своїй єпархії, первосвящеником своєї Церкви та головним правителем її справ. Єпископу, як вчителю, довірене проповідування Євангелія та поширення християнського вчення в народі. Апостол Павло вчив Тимофія: “Проповідуй слово, настоюй в час і не в час, викривай, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням” (2 Тим. 4, 2). У 58-му правилі Св. Апостолів сказано дуже переконливо: “Єпископ, чи пресвітер, який не дбає про причт і про людей, і не вчить їх благочестю, нехай буде відлучений. Якщо ж залишиться в цьому недбальстві та лінощах, нехай буде вигнаний”. Пресвітери проповідують за дорученням єпископів.
Як первосвященик єпископ може здійснювати в єпархії всі священнодійства:
винятково йому належить право рукоположення священиків, дияконів і нижчих кліриків (1 Тим. 5, 22; Тит. 1, 5; Апост. 2; Трулл. 33; 7 Всел. 14; Лаод. 26), освячення антимінсів. У 31му правилі Трулльського Собору сказано: “Визначаємо, щоб священнослужителі, які священнодіють, чи хрестять у молитовних храмах, що знаходяться всередині будинків, діяли це не інакше, як із волі місцевого єпископа”. Вальсамон у тлумаченні на це правило зауважує: “Для того ймовірно придумані й антимінси й приготовляються від місцевих архиєреїв у той час, коли вони здійснюють освячення церкви, щоб класти їх на святі трапези молитовних храмин і щоб вони цілком заміняли приналежності святого жертовника і дошки святої трапези, тобто здійснення освячення, і разом щоб свідчили, що з єпископського дозволу в молитовному будинку відбувається священнодійство”.
Ім’я єпископа підноситься за богослужінням у всіх храмах його єпархії: “Аще которой пресвитер или диакон, по некоторым обвинениям, зазрев своего епископа, прежде соборнаго изследования и разсмотрения, и совершеннаго осуждения его, дерзнет отступити от общения с ним, и не будет возносити имя его в священных молитвах на Литургиях, по церковному преданию: таковый да лишится всякия священническия чести. Ибо поставленный в чин пресвитера, и восхищающий себе суд, митрополитам предоставленный, и, прежде суда, сам собою осуждати своего отца и епископа усиливающийся, не достоин ни чести, ниже наименования пресвитера”(Двокр. 13).
Від єпископа, як головного правителя церковними справами єпархій, залежать усі пресвітери, диякони та церковнослужителі, всі храми, молитовні будинки й монастирі єпархії. “Клірики при богодільнях, монастирях і храмах мученицьких, нехай перебувають, за переданням Святих Отців, під владою єпископів кожного міста – постановляє Халкидонський Собор у 8-му правилі, – і нехай не визволяються, через зухвалість, з-під управління свого єпископа”.
Єпископ має право заборонити клірику священнослужіння, збільшити чи зменшити накладену епітимію: “Епископы да имеют власть, испытав образ обращения, человеколюбствовати, или большее время покаяния приложити” (Анкір. 5).
Із прав єпископа випливають і його обов’язки: суворо й безумовно коритися святим канонам і постановам вищої церковної влади, безперервно перебувати у своїй єпархії, а залишати її на короткий час не інакше як з відома належної влади: “Не должно, не прилично, и не полезно епископу, не имеющему никакой нужды или дела труднаго, оставляти церквь свою на время более продолжительное (3 седмицы), и огорчати ввереный ему народ” (Сард. 11).
Що стосується вищої церковної влади, то на архиєрея покладений обов’язок поминати за богослужінням ім’я свого митрополита чи патріарха (Двокр. 14), не робити нічого, що перевищує його владу, без відома першого єпископа (Апост. 34), з’являтися на запрошення першого єпископа на архиєрейський собор: “Епископам, которые не приидут на Собор, хотя находяться в своих градах, и притом пребывают в здравии, и свободны от всякаго необходимаго и неотложнаго занятия, братолюбно сказати слово прещения” (IV Всел. 19). Це положення повторене в 8-му каноні Трулльського Собору. Для розмежування прав архиєреїв, які управляють різними єпархіями, канони забороняють єпископам проповідувати в чужій єпархії (VI Всел. 20), здійснювати там рукоположення без згоди єпархіального архиєрея (Анкір. 13) чи рукопокладати чужого клірика без звільнення його від свого єпископа (Сард. 15), привласнювати собі парафії, що належать іншій єпархії (IV Всел. 17).
У той же час у силу кафоличної єдності Церкви, кожен архиєрей зобов’язаний поважати й визнавати постанови, розпорядження і вироки інших єпископів: “Аще который пресвитер, или диакон, от епископа во отлучении будет, – говориться в 32-му Апостольському правилі, – не подобает ему в общении прияту быти иным, но точию отлучившим его: разве когда случится умрети епископу, отлучившем его”. Якщо одна єпархія має потребу у кліриках, а в іншій їх надлишок, то єпископ, який має надлишок кліриків, повинен уступити по-братськи своїх кліриків тому, хто потребує. У 66 (55)-му правилі Карфагенського Собору передані слова двох Отців: “Постуметиан епископ рек: но аще един епископ имеет множество клириков, то сие множество другаго долженствует помощи мне. Аврилий епископ рек: подлинно, как ты помог другой Церкви, так имеющий большее число клириков будет побужден из числа их уделити тебе для рукоположения”.
10.3. Органи єпархіального управління. Для надання допомоги єпархіальному архиєрею в управлінні великими і багатолюдними єпархіями засновані особливі кафедри – вікарних архиєреїв. У IV столітті хорепископи, які залежать від єпархіального архиєрея, були майже в кожної єпископії (у малих містах чи навіть у селах). У 10-му каноні Антіохійського Собору права хорепископів визначені так: “Святый Собор за благо разсуждал, чтобы состоящие в малых градах или селах предстоятели, или так называемые хорепископы, знали свою меру, … чтобы они управляли токмо подчиненными им Церквами, и ограничивали ими свое попечение и распоряжения, чтобы поставляли чтецов, иподиаконов и заклинателей, … а поставляти пресвитера или диакона не дерзали без воли сущаго в граде епископа, которому подчинен хорепископ и его округ”. Але вже в середині IV сторіччя інститут хорєпископства почав зникати з життя Церкви. У 57-му правилі Лаодикійського Собору заборонялося ставити нових хорєпископів: “Не побобает в малых градах и селах поставляти епископов, но периодевтов; а поставленным уже прежде, ничего не творити без воли епископа града”. Але і після того, як припинилася практика поставлення хорєпископів, у деяких єпархіях на допомогу правлячому єпископу висвячувалися єпископи-помічники, з титулами раніше існуючих і скасованих єпархій – титулярні єпископи, які згодом стали праобразом вікарних єпископських кафедр. Древні хорєпископи, на відміну від вікарних єпископів нового часу, керували своєю малою областю, яка складає частину єпархії.
Помічниками єпископа в управлінні єпархії були і пресвітери, особливо ті, котрі служили в кафедральному храмі. У III ст. при кафедрах скрізь майже існували пресвітеріуми – пресвітерські ради. У IV-V ст. обов’язки окремих членів пресвітеріума знаходять своє закріплення в канонах (Гангр. 7, 8; Феоф. 10; IV Всел. 2, 3, 23, 25, 26). Особливо часто в цих канонах згадується посада економа.
Як інститут, найбільш повний розвиток пресвітеріум одержав у
Константинопольській Церкві, за прикладом якої влаштовувалися пресвітерські ради і в інших Церквах Візантії. Серед посадових осіб Константинопольського пресвітеріума були економ; сакеларій, який завідував монастирськими справами; скевофілакс – ризничий; хартофілакс – oхоронитель офіційних документів; сакелій, на піклуванні якого знаходилися парафіяльні церкви та парафіяльне духовенство; протекдик – головний адвокат у церковних справах; протопресвітер – йому довірялися богослужбові справи й іспит ставлеників у пресвітери й диякони; ієромнімон, що допомагав протопресвітеру в завідуванні богослужбовими справами; канстрізій – помічник скевофілакса (ризничого); референдарій – посередник між єпископом (Патріархом) і державною владою; логофет – рахівник і помічник протекдика та хартофілакса; іпомніматограф – помічник хартофілакса, що завідував нотаріальними справами. За винятком протопресвітера, всі ці посадові особи могли бути і не пресвітерами, а дияконами.
Після скасування інституту хорєпископів окремі частини єпархії почали керуватися пресвітерами, так званими періодевтами, призначеними єпархіальними архиєреями (Лаод. 57). Пізніше з посади періодевта виникла посада протопопа (protopapadeV). Посади періодевтів і протопопів не були довічними і не були пов’язані з особливим церковним ступенем. У грецьких Церквах, де єпископів багато, а паства єпархій нечисленна, ні в давнину, ні в наш час ця посада не одержала такого розвитку, як у слов’янських Церквах, і особливо в Росії, де єпархії в багато разів перевищують грецькі кількістю пасомих і кількістю храмів і де тому єпархіальному архиєрею важко здійснювати постійний нагляд за всіма парафіями.