Помісний Собор 1917–1918 рр. утворив два органи колегіального управління Церквою в період між Соборами: Священний Синод і Вища Церковна Рада. До компетенції Синоду були віднесені справи ієрархічно-пастирського, віровчительного, канонічного та літургічного характеру, а у відання Вищої Церковної Ради – справи церковно-суспільного порядку: адміністративні, господарські, шкільно-просвітні. І, нарешті, особливо важливі питання, пов'язані з захистом прав Російської Православної Церкви, підготовкою до майбутнього Собору, відкриттям нових єпархій, підлягали вирішенню спільної присутності Синоду та Вищої Церковної Ради.
До складу Синоду входили, крім його Голови – Патріарха, – ще 12 членів:
митрополит Київський за посадою, 6 архиєреїв за обранням Собору на три роки та 5 єпископів, які призиваються по черзі терміном на один рік. З 15 членів Вищої Церковної Ради, очолюваної, як і Синод, Патріархом, 3 архиєрея делегувалися Синодом, а один чернець, 5 кліриків із білого духівництва та 6 мирян – обиралися Собором.
Хоча в канонах нічого не мовиться про участь кліриків і мирян у діяльності органів вищої церковної влади, у них немає заборони на таку участь. Залучення кліриків і мирян до церковного управління обгрунтовано прикладом самих апостолів, котрі сказали колись: “Не личить вам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи” (Діян. 6, 2). – і передали господарські піклування 7 мужам, традиційно іменованих дияконами, які, проте, за авторитетним роз'ясненням Отців Трулльского Собору (прав.16), були не священнослужителями, а мирянами.
6.4. Вище церковне управління в період з 1918 по 1945 рік. Вища Церковна Рада проіснувала в Російській Церкві зовсім недовго. Вже в 1921 р. у зв'язку із закінченням 3-літнього міжсоборного терміну припинилися повноваження обраних на Соборі членів Синоду та Вищої Церковної Ради, а новий склад цих органів був визначений одноосібним Указом Патріарха в 1923 р. Указом Патріарха Тихона від 18 липня 1924 р. Синод і Вища Церковна Рада були розпущені.
У травні 1927 р. Заступник Місцеблюстителя митрополит Сергій заснував Тимчасовий Патріарший Синод. Але це була лише дорадча установа при Первоієрарху, якому належала тоді вся повнота вищої церковної влади. В акті митрополита Сергія про відкриття Синоду говорилося: “Щоб уникнути всяких непорозумінь вважаю за потрібне зробити застереження, що проектований при мені Синод ні в якій мірі не вповноважений замінити одноосібне очолення Російської Церкви, але має значення лише допоміжного органу, особисто при мені, як Заступника першого єпископа нашої Церкви. Повноваження Синоду постають із моїх і разом з ними падають”. Відповідно до цього роз’яснення як самі учасники Тимчасового Синоду, так і їхнє число визначалися не обранням, а волею Заступника Місцеблюстителя. Тимчасовий Синод проіснував 8 років і був закритий 18 травня 1935 р. Указом митрополита Сергія.
25 грудня 1924 р. (7 січня 1925 р.) святитель Тихон склав наступне розпорядження: “У випадку нашої кончини наші Патріарші права й обов'язки до законного вибору Патріарха надаємо тимчасово Високопреосвященнішому митрополиту Кирилові. У випадку неможливості з яких-небудь обставин вступити йому у відправлення зазначених прав і обов'язків, такі переходять до Високопреосвященнішого митрополита Агафангела. Якщо ж і цьому митрополиту не буде можливості здійснити це, то наші Патріарші права й обов'язки переходять до Високопреосвященнішого Петра, митрополита Крутицького”.
На підставі цього розпорядження сонм архипастирів у складі 60 ієрархів, які зібралися на поховання Патріарха Тихона, 30 березня (12 квітня) 1925 р. ухвалив, що “покійний Патріарх за даних обставин не мав іншого шляху для збереження в Російській Церкві спадкоємства влади”. Оскільки митрополитів Кирила й Агафангела в Москві не виявилося, було визнано, що митрополит Петро “не має права ухилитися від послуху, що покладається на нього”. Митрополит Петро (Полянський) очолював Російську Церкву в якості Місцеблюстителя до 6 грудня 1925 р. 23 листопада (6 грудня) своїм розпорядженням на випадок неможливості для нього виконувати обов'язки Місцеблюстителя він доручив тимчасове виконання цих обов'язків митрополиту Сергію (Страгородському), котрий і приступив до їхнього відправлення 23 листопада (6 грудня) 1925 р. на посаді Заступника Місцеблюстителя. З 13 грудня 1926 р. по 20 березня 1927 р. (тут і далі дати наведені за новим календарним стилем) Російську Церкву тимчасово очолював митрополит Петроградський Іосиф (Петрових), а після нього – архиєпископ Углицький Серафим (Самойлович). Перший був названий у розпорядженні митрополита Петра слідом за іменами митрополитів Сергія й Михаїла (Єрмакова); другого назначив митрополит Іосиф, коли і він позбавлений був можливості керувати церковними справами. 20 травня 1927р. стерно вищої церковної влади повернулося до митрополита Нижегородському Сергію (з 1934 р. митрополит Московський і Коломенський). 27 грудня 1936 р., після одержання помилкової інформації про кончину митрополита Петра (у дійсності митрополит Петро був розстріляний пізніше, у 1937 р.), він прийняв посаду Патріаршого Місцеблюстителя.
8 вересня 1943 р. у Москві відкрився Архиєрейський Собор, до складу якого входили 3 митрополити, 11 архиєпископів і 5 єпископів. Собор обрав митрополита Сергія Патріархом Московським і всієї Русі.
6.5. Помісний Собор 1945 р. і Положення про управління Руської Православної Церкви. 31 січня 1945 р. у Москві відкрився Помісний Собор, у якому брали участь усі єпархіальні архиєреї разом із представниками від кліру і мирян своїх єпархій. Серед почесних гостей на Соборі були присутні Патріархи Олександрійський – Христофор, Антіохійський – Олександр III, Грузинський – Калістрат, представники Константинопольської, Єрусалимської, Сербської і Румунської Церков. Усього на Соборі було 204 учасника. Право голосу на ньому мали одні єпископи. Але голосували вони не тільки від себе особисто, але і від імені кліриків і мирян своїх єпархій, що цілком відповідає духу святих канонів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі митрополита Ленінградського Олексія (Симанського).
На своєму першому засіданні Собор затвердив Положення про управління Руської Православної Церкви, яке містило в собі 48 статей. На відміну від документів Собору 1917–1918 рр., у зазначеному Положенні наша Церква називається не Російською, а як і в давнину, Руською. У першій статті Положення повторена стаття Визначення від 4 листопада 1917 р. про те, що вища влада в Церкві (законодавча, адміністративна і судова) належить Помісному Собору (ст. 1), при цьому опущене тільки слово “контролююча”. Не мовиться також про те, що Собор скликається “у визначені терміни”, як це передбачалося у Визначенні 1917 р. У ст. 7 Положення сказано: “Патріарх для рішення назрілих важливих питань скликає з дозволу Уряду Собор преосвященних архиєреїв” і головує на Соборі, а про Собор за участю кліриків і мирян мовиться, що він скикається тільки тоді, “коли потрібно вислухати голос кліриків і мирян і є зовнішня можливість” для його скликання.
16 статей Положення про управління Руської Православної Церкви об'єднані в його перший розділ, озаглавлений “Патріарх”. У ст. 1, з посиланням на 34-е Апостольське правило, мовиться про те, що Руська Православна Церква очолюється Святійшим
Патріархом Московським і всієї Русі і керується ним разом із Синодом. У цій статті, на відміну від Визначення від 7 грудня 1917 р., немає згадування про Вищу Церковну Раду, оскільки в новому Положенні цей орган зовсім не передбачений. У ст. 2 Положення мова йде про возношення імені Патріарха у всіх храмах Руської Православної Церкви в нашій країні і за кордоном. Дається і молитовна формула возношення: “Про Святійшого Отця нашого (ім'я) Патріарха Московського і всієї Русі”. Канонічна підстава даної статті – 15-е правило Двократного Собору: “...Аще который пресвитер, или епископ, или митрополит, дерзнет отступити от общения с своим Патриархом, и не будет возносити имя его... в Божественном тайнодействииї... таковому святый Собор определил быти совершенно чужду всякаго священства...” Ст. 3 Положення надає Патріарху право звертатися з пастирськими посланнями з церковних питань до всієї Руської Православної Церкви. У ст. 4 мовиться про те, що Патріарх від імені Руської Православної Церкви веде зносини з церковних справ із предстоятелями інших автокефальних Православних Церков. Відповідно до Визначення від 8 грудня 1917 р., Патріарх зноситься з автокефальними Церквами на виконання постанов Всеросійського Церковного Собору чи Священного Синоду, а також і від свого імені. Церковна історія і канони знають як приклади звертання Первоієрархів до Предстоятелів автокефальної Церкви від свого імені (канонічне послання архиєпископа Олександрійського Кирила Антіохійському Патріарху Домну і послання Патріарха Константинопольського Тарасія папі Адріану), так і приклади звертання Первоієрархів від імені Собору (Окружне послання Патріарха Геннадія до митрополитів і Папи Римському відправлено Первоієрархом від імені свого і “з ним святого Собору”). Ст. 5 Положення, що відповідає параграфу “М” ст. 2 Визначення Собору 1917–1918 рр., надає Патріарху право “у випадку потреби надавати Преосвященним Архиєреям братерські поради та вказівки щодо їхньої посади й управління”.
Визначення Собору 1917–1918 рр. не обмежувало надання братерських порад “випадками потреби” і надавало Патріарху право давати поради єпископам не тільки щодо виконання ними їхнього архиєрейського боргу, але і “щодо їхнього особистого життя”. В історії древньої Церкви прикладом рад Первоієрарха підлеглим йому архиєреям є канонічні послання Первоієрарха Понтійської діоцезальної Церкви св. Василія Великого єпископу Тарсському Діодору (прав. 87), хорєпископам (прав. 89) і підлеглим йому єпископам митрополії (прав. 90).