У Бірмі і Таїланді буддизм тхеравади остаточно затвердився з початку II тисячоліття н. е.., коли на території Індокитаю утворилися великі бірманські і тайські держави, які гостро потребували стрункою і розвиненою релігійно-ідеологічній системі, здатної згуртувати численні племена і народи в єдину державу. Саме ця причина і спонукала правителів Пагана, Чіенгсена, Сукхотая, Аютії та інших держав заволодіти повним текстом палийского канону, який, згідно з переказами, зберігався в прибережних монскіх містах-державах. Епізоди боротьби за палійскій канон відображені в історичних хроніках багатьох держав Південно-Східної Азії. Після встановлення контактів з Цейлоном, в країни Індокитаю стали прибувати сингальська місіонери, що забезпечили масове надходження канонічної літератури на впали, що зробило величезний вплив на подальше формування культури та суспільної свідомості народів Бірми, Таїланду, Лаосу і Камбоджі. Але і в цих країнах буддизм тхеравади швидко набув національну специфіку. У Бірмі перш за все були включені в буддійський культ традиційні вірування в нагов - духів землі та води, оскільки і в канонічних буддійських текстах нагі (в індійській міфології вони мають образ змії) шануються дуже високо. У традиційних віруваннях бірманців особливе значення мали магіческпе обряди і ритуали, тому і буддійська медитація придбала тут дещо інший зміст, ніж на Шрі-Ланці і в Таїланді: у філософському плані головною метою медитації є пізнання вищої істини - Абхідхамми, але в практичному житті бірманські ченці, що вважаються по праву кращими знавцями Абхідхамми, за допомогою медитації прагнуть перш за все знайти надприродні здібності. В цілому це не суперечить вченню буддизму - в Сутта-пітака навіть містяться описи шести видів «вищої влади», які дозволяють літати по повітрю, ходити по воді, підніматися і спускатися на будь-які рівні існування, розчленовувати матерію на першоелементи, передбачити майбутнє і т. д. Але сам Будда засуджував демонстрацію надприродних здібностей, тому в інших країнах буддизму тхеравади використання медитації в подібних цілях не тільки не заохочується, але навіть припиняється. Іншою відмінною рисою бірманського буддизму є уявлення про пряму наступності його вчення від місіонерів імператора Ашоки. Тому бірманці орієнтуються не тільки на Шрі-Ланку як на хранительку палийского канону і священних реліквій, але і на Південно-Східну Індію. Крім того, бірманські ченці вважають твердинями буддизму тхеравади в рівній мірі Шрі-Ланку і Бірму, причому Бірмі відводиться роль охоронця і тлумача вищої істини - Абхідхамми, а Таїланд сприймається ними виключно як країна «примітивного буддизму».
Правителі тайських держав і створювані ними чернечі громади завжди орієнтувалися на Шрі-Ланку і визнавали авторитет сингальської буддизму. Навіть більшість найбільш шанованих храмових споруд Таїланду представляють собою копії або наслідування ланкійських прототипів. Особливістю тайського буддизму є практика отримання релігійних заслуг. Але якщо в традиції сингальської буддизму заслуги накопичуються шляхом участі в релігійних церемоніях і ходах, а також шляхом паломництва до святих місць, то в Таїланді надається особливе значення повсякденним контактам з монашою спільнотою - сангхой і розміреного способу життя відповідно до правил буддійського поведінки. Оскільки згідно з вченням тхеравади спасіння можна знайти тільки перебуваючи в чернечому стані, миряни часто приймають чернецтво на сезон доджів (червень-липень - вересень) і впродовж трьох місяців ведуть такий же спосіб життя, як і ченці. Коли в сім'ях підростають хлопчики, їх обов'язково віддають на кілька тижнів в монастирі для тимчасового чернечого посвяти - це розглядається як частина їх утворення. У дні свят ченцям завжди робиться особливу підношення їжі і грошей - дана; особливою популярністю користується церемонія Катхин - коли миряни урочисто дарують ченцям нові вбрання (зазвичай проводиться у жовтні-листопаді). При цьому тайцям не властива екзальтованість сингалів під час проведення релігійних свят і церемоній, а рядові віруючі як правило добре знають зміст буддійських проповідей про обов'язки мирянина і домовласника, маючи при цьому досить туманне уявлення про життя Будди і його вчення в цілому.
Індустріальне суспільство ХХ ст. і його цінності зробили помітний вплив на тхеравади. Активні шари суспільства в країнах Південно-Східної Азії сьогодні чекають від буддійського вчення наукового підходу та можливості його застосування в самих різних соціальних умовах. У великих містах традиційна релігійність буддизму та його зв'язок з фольклором та місцевими віруваннями були істотно знижені заради того, щоб пристосувати його е європеїзованому способу думання. Питання про те, яке місце в сучасному суспільстві може зайняти чернеча сангха, придбав особливу гостроту й тому, що в сучасному суспільстві для буддизму виникла реальна загроза опинитися на околиці цивілізації. У свою чергу, сангхой були зроблені значні зусилля, щоб довести, що буддизм як і раніше здатний надавати важливе інтелектуальний і культурний вплив на суспільство. Після II Світової війни в Шрі-Ланці, Таїланді та Камбоджі було відкрито п'ять університетів, де студентам пропонується спиратися на буддійське вчення в процесі підготовки до успішного служіння на благо суспільства. Сангха початку активізувати і роботу з мирянами: у Бірмі було засновано більше 200 центрів медитації для мирян, а з 70-х рр.. ХХ ст. цей процес поширився і на Таїланд. У 1950 р. в Шрі-Ланці була заснована найбільша і найбільш представницька міжнародна буддійська організація «Всесвітнє братство буддистів», в яку входять 94 регіональних центрів з 38 країн світу. В даний час штаб-квартира цієї організації знаходиться у Бангкоку (Таїланд).
З 60-х рр.. ХХ ст. послідовники тхеравади почали активно вести і місіонерська діяльність за кордоном. Спочатку головною метою їх місії було відновлення буддійських святинь в Індії, але зараз одну зі своїх найважливіших завдань місіонери вбачають у тому, щоб максимально освоїти країни Заходу. В результаті їх діяльності, а також шириться припливу емігрантів з країн Південно-Східної Азії, практично у всіх країнах Західної Європи, в США, Канаді та Австралії існують організації, центри і окремі громади послідовників тхеравади.
Тхеравада (санскрит, «стхавіравади») в перекладі з мови палі (діалект держави Магадха часів Будди) означає «вчення старійшин». Тхеравада - сама древня з усіх нині існуючих напрямків буддизму.
Вчення школи тхеравада грунтується на настановах Будди записаних на мові пали, званих «палійскій каноном». Палійскій Канон - це зібрання повчань Будди, Сутта-пітака (кошик суттю, або повчань); чернечих правил, Віная-пітака (кошик правил); філософсько-психологічних трактатів, Абхідхамма, або «вище вчення».
Практика навчання школи Тхеравада має три аспекти - розвиток моральності, зосередженості, мудрості.
Буддизм Тхеравади є домінуючою релігією в таких країнах як Шрі-Ланка, Таїланд, Бірма, Камбоджа, Лаос. Сьогодні буддизм Тхеравади широко відомий у світі завдяки популяризації буддійських методів вчителями різних традиці школи Тхеравади. Поширення буддизму в Індії від Гаутами до Ашоки.
Згідно з переказами, відразу після смерті Гаутами близько 500 його послідовників зібралися в Раджагрихе, щоб викласти вчення в тому вигляді, в якому вони його запам'ятали. Були сформовані доктрина і правила поведінки, якими керувалася чернеча громада (сангха). Згодом цей напрям отримав назву тхеравада («школа старійшин»). На «другому соборі» у Вайшали керівники громади оголосили незаконними послаблення в десяти правилах, які практикувалися місцевими ченцями. Так стався перший розкол. Ченці Вайшали (згідно Махавамса, або Великої хроніці Цейлону, їх було 10 тисяч) вийшли зі старого ордена і заснували власну секту, назвавши себе махасангхікамі (членами Великого ордена). У міру зростання чисельності буддистів і поширення буддизму виникали все нові розколи. До часів Ашоки (3 ст. До н.е) налічувалося вже 18 різних «шкіл вчителів». Найбільш важливими були первісна ортодоксальна тхеравада; Сарвастивада, спочатку лише незначних витрат з тхеравадою в доктринальному плані; махасангхікі. Врешті-решт між ними стався, так би мовити, територіальний розділ. Школа тхеравади перейшла до Південної Індії і Шрі-Ланку (Цейлон). Сарвастивада спочатку придбала популярність в Матхуре на півночі Індії, але потім поширилася на північний захід аж до Гандхари. Махасангхікі були спочатку активні в Магадхе, а пізніше закріпилися на півдні Індії, зберігши лише деякий вплив на півночі.
Найважливіша відмінність школи Сарвастивада полягає в доктрині одночасного існування минулого, сьогодення і майбутнього. Це пояснює і її назва: Сарва-асти - «все є». Всі три вищезгадані школи залишаються ортодоксальними за своєю суттю, але сарвастівадіни і махасангхікі, які користувалися санскритом, а не впали, виявляли тенденцію до більш вільного тлумачення сенсу висловлювань Будди. Що стосується тхеравадінов, то вони прагнули зберегти в недоторканності стародавні догмати.