Смекни!
smekni.com

Язичницький пантеон східного слов’янства (стр. 5 из 6)

Первісно Леля ( Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов’ян вона звалася також Дівою. Вода, початок усього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою – дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я. Головацький писав: „ Первісно Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало творення і шанувалась як Діва і одночасно як мати всього”. Богиня Дана ототожнювалась також з Танаїс — на Дону і в Анатолії та Афіною - в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія)- вершниця з луком і стрілами, відома по двобою з Дунаєм. Постать самого Дунаю О. Потебня тлумачив як Індру (санскр.) тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов’ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.

Зоря – найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор’я. Вона володіла дещо більшим антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор’я. Її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря – вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження, Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки.

Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-містичних форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфо-поетичній творчості слов’ян Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.

Я. Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов’ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов’ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з’являється в різні пори року. Яровит, або Ярило ( від слова ярь, тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.

Поренут зображується з чотирма головами, а п’яту тримав на грудях. Він втілював поворотсонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я. Головацького, чотириголови є атрибутом сонця, а п’ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Порену за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.

Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний)знаменував сонце влітку. Цікаво що він зображався більшим за людський зріст, з сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество в повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов’ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.

МОДЕЛЬ СВІТУ

Георгій Булашев відзначає, що „вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою – „на сьомому небі”, що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.”. Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психоенергосуггестії А. Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в трьох вимірному просторі з координатами:висота, ширина, довжина, а функція часу – будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — це координати чотирьох-, п’яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що „наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини – Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих цивілізацій ”. А. Ігнатеннко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.

Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: „ Після смерті людини пам’ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після Фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам’ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам’ять і мислення для Космосу”. Вважає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.

Про зв’язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В. Казначеєв і Є. Спірін. Досить обґрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій. Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночастність існування минулого. Він також висовує ідею багатовимірного простору. Фізик-теоретик Ф. Дайсон у роботі „ Розбуджений універсум ” обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д. Бом сформулював так звану „голокінетичну” парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілістю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д. Бом зазначає, що існує „зовнішній порядок”, який проявляється в різноманітних станах „ матерії-енергії” – від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. „Внутрішній (духовний) порядок” подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині „голоруху” приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою „всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент”. Це відношення можна визначити як відношення макрокосмосу до мікрокосмосу. Численні дослідження і узагальнення, на думку В. Вернадського, „дозволяють вписати людину в розмірність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуалу і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ”.

Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов’язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціо-космічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космічної офіри, мотив космічного агону-змагання і мотив „золотої середини”.

Важливе місце у відтворені архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість „свідомості” та „світу”, які взаємопороджують та взаємовизначають сутність моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.

Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напрямку і усвідомлюється есхатологічно. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.

Жертвоприношення в архаїчному слов’янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що „смерть” в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує „смерть” божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього „злого” і „старого” і потенційно несе в собі відродження „доброго” й „вічного”. Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідок на території України.