Такий символ, насичений божественною енергією і світлоносними якостями, зберігає свою значимість для всієї християнської традиції у цілому, але по-різному матеріалізуються у церковному мистецтві Візантії і Заходу: якщо Візантія розробляє мозаїку з золотим фоном, то Захід створює вітраж. У мозаїці навіть і саме скло смальти призначене відзеркалювати, однак не пропускати світло, його блиск як і блиск золота не прозорий. У вітражі переважає саме прозорість скла. Так християнський Схід та християнський Захід по-своєму розтавляють акценти на двох різних емблемах Апокаліпсису. Таємна непроникливість золотого блиску у якійсь мірі відповідає вченю Псевдо-Діонісія Ареопагита про божественну пітьму, як синонім божественого світла.
Будучи образом пломеніючого блиску Божої слави, золото має особливе відношення до персоніфікації цієї слави - до ангелів. Суть ангела духовна, як називають її аскети, “вогнена”.
Коли піти не по змістовій вертикалі а по змістовій горизонталі, то золото пов’язане не просто зі світлом а з світлом сонця; коли вірити тайноведінню пізньоантичних окультистів, субстанція золота являє собою застиглі у землі промені сонця. Чисте золото символізує дівство, яке для візантійця не тільки духовне світло, а саме духовний блиск, звідси Богородиця називається “Золотоблисною опочивальнею слова”.
Для Нового завіту золото пов’язане з ідеєю страдальницького очищення і грізного випробування. Тому дорогоцінний метал стає специфічною емблемою мук.
Отож золото для Візантії було образом світла, як істини і слави, через це образом божественних енергій. Світло у золоті є саме світло сонячне, оскільки воно відбиток золотого віку, у якому царські повноваження належать царю-сонцю, яке було бажаним для візантійської віри і видавалося за дійсне візантійською державністю. Казковий “золотий” вік асоціюється візантійцем з біблейним раєм, тому золото є постійна метафора нетління. Нетління, здоров’я і життєва сила - одне і те ж в золоті алхімічних доктрин. А головне: щоб загорітись чистим блиском, золото повинне перегоріть у випробному вогні і очиститись в ньому, як очищається гаряче людське серце. Блиск золота зображувався на самих вишуканих, святкових іконах Візантії.
3.2 СПЕЦИФІКА ОБРАЗОТВОРЕННЯ У ХРИСТИЯНСЬКОМУ ХРАМІ
В історії культури навряд можна знайти мистецтво складніше ніж візантійське за поєднанням основ, які здавались непоєднуваними, бо тут схрещувались найрізноманітніші художні традиції. Труднощі становлення такого мистецтва, важкі пошуки нового стилю випливали із складності тих завдань, які християнська церква ставила перед мистецтвом[Дод.1].
Становлення візантійського стилю відбувалося протягом всієї історії існування цієї могутньої імперії. Спочатку у їх мистецтві впливи Сходу та античності були переважаючими.
У зв’язку з тим, що одним з основних завдань імператорів стало укріплення і розповсюдження нової релігії, вони особливо піклувались про будівлю храмів. Однак новий тип церковного приміщення не був створений у цей час. Протягом двох перших століть з часу написання Міланського едикту (313р), згідно якого християнство стало офіційно визнаною релігією, для церков використовували два типи приміщень, призначення яких спочатку носило світський характер.
Перший тип - центрична будова, яка мала в плані квадрат, круг, восьмикутник або різнокінцевий хрест. Її застосовували і для церков-мартіріїв, тобто храмів, які будувалися на місці поховання або казни будь-кого із святих - тих, хто в період гонінь на християн піддавався покаранням від язичників.
Іншим, основним типом храму була базиліка - видовжене з заходу на схід приміщення, повздовжньо розділене зсередини рядами колон на частини, що називали по грецькі нефами, тобто кораблями. Нефи, число яких досягало трьох чи п’яти, пролягали з заходу на схід. Центральний неф часто будувався вище бокових, і верхні частини його стін прорізували вікна, необхідні для освітлення. Всі храми орієнтувались на схід, оскільки там, за уявленнями християн, знаходився центр землі - Єрусалим. На сході у напіввідкритому виступі апсиди знаходився алтар. Характерну рису архітектури базиліки складали дерев’яні, балкові, відкриті у внутрішній простір храму перекриття. Перед входом у приміщення зазвичай розміщувався двір-атріум, оточений з усіх боків критою колонадою.
Своєрідність оформлення візантійських храмів полягало у гармонії між їх зовнішнім виглядом та інтер’єром. Зовнішній вигляд церкви вражав гладкими стінами, абсолютно не прикрашеними елементами декору. Простота екстер’єру християнської церкви виникла, як протиставлення багатому зовнішньому декору античності. Християнські ідеологи прагнули дати змістове наповнення декоративним елементам в архітектурі церкви і порівняли його з віруючою людиною. Подібно християнському смиріню і багатого внутрішнього духовного життя, храм повинен бути підкреслено строгий у своєму екстер’єрі. Ось чому у візантійських храмах декорувався в основному інтер’єр.
При Константині у новій столиці велось будівництво багаточисельних церков, серед яких виділилась своїми розмірами базиліка святої Софії (532-537). Плід багатогранного синтезу східної і греко-римської культур. “Він втілив з незвичайною силою і оригінальністю все краще, що було у архітектурі Сходу і Заходу” [63,68 ]. Збудований на високому пагорбі, поряд з імператорським палацом, храм став не тільки символом могутності Візантії, але і основною святинею християнського Сходу. Два великі зодчі - вихідці із Малої Азії, Ісидор із Мілету, Анфілій із Гралл зуміли об’єднати у цьому храмі монументальність, спокійну пластичність, чистоту і строгість ліній античної архітектури з найповнішими досягненнями Сходу - Ірану, Сірії і Малої Азії.
Уперше втілено ідею центричного храму, увінчаного куполом. Накінець вдалося майстрам втілити у життя мрію поєднання сферичним куполом центричного простору. Оптичний ефект падіння у повітрі куполу досягається тим, що у підніжя він оточений 40 вікнами, із яких у храм падає світло[Дод.2;3].
При Юстиніані весь купол був прикрашений мозаїками: у вершині зображений великий хрест посеред усіяного зірками неба. Вбрання храму пишне, вишукане, урочисте. Особливої краси інтер’єру надавали мармурові колонади, розміщені двома ярусами повз центральний простір храму. Колорит мармурових колон з переважаючими темно-зеленими, сірими, темно-червоними та чорними кольорами; гармонія пропорцій колонад, тонке прядиво різних капітелів створювало враження великої художньої сили. Нижня частина стін і підлога храму були покриті різнокольоровим мармуром.
“В архітектурі і живописі святої Софії були закладені основи нового художнього стилю, якому судилося стати пануючим у всій подальшій історії візантійського мистецтва. Деякі вчені знаходячись під впливом цього храму, ставили його вище таких пам’яток Середньовіччя, як собори Парижської Богоматері чи святого Петра в Римі” [42, 53]. Однак від будівель цього часу нічого не збереглося: всі вони були значно перероблені або знищені пізніше. Сама рання відома нам церква столиці-базиліка Іоанна Предтечі Студійського монастиря (465). Вона дійшла до нас перебудованою і частково зруйнованою. Широко розставлені колони з міцними капітелями, декорованими тонкою різьбою, відділяли один від одного три короткі нефи цього храму, колись це було майно константинопольського патріарха. Центральний, більш ширший, неф на сході завершувався апсидою, напівкруглою в інтер’єрі і багатогранною зовні.
Набагато краще збереглися храми, побудовані у перші століття після прийняття християнства у провінціях. У цих будівлях зберігались деякі місцеві риси, характерні лише для них. Серед храмів центричного типу, що виникли у ці роки далеко від Константинополя, добре зберігся храм-мавзолей у Римі (біля 350 р.) над могилою святої Констанції - очевидно, сестри Костантина. Він являє собою ротонду, центральний, більш високий об’єм якої перекритий куполом. Барабан куполу не на зовнішніх стінах, а на внутрішньому кільці спарених колон. Інтер’єр приміщення освітлений вікнами, розміщеними в цьому барабані. У Східній частині храму над могилою святої Констанції був привезений із Єгипту саркофаг. Розкіш оформлення мозаїками куполу, а також багаточисельним декором капітелів і карнизів визначає одну із характерних ознак візантійського стилю.
Великим досягненням ранньовізантійських архітекторів було удосконалення принципів зведення куполу над квадратною основою. Силі тиску склепінь протистояли значні маси товстих стін. Візантійські споруди -якісно нова сходинка у розвитку склепінь та куполів. Вона характеризувалась появою конструктивного каркасу. Прямокутні стуктури, що визначали план споруд, отримали можливість гармонійного поєднання з сферичними. В середині V століття у мавзолеї Галли Плацидії в Равені перехід квадрату стін до круглої основи куполу був здійснений за рахунок чотирьох сферичних трикутників-парусів у той же час вітки “хреста”, що розходились від купольного квадрату перкривались напівциркульними склепіннями.
Інтер’єри найбільш багатих храмів імперії оформлялися мозаїками. Техніка такого особливого виду монументального мистецтва була запозичена середньовічними художниками з античності. Однак в античну епоху мозаїкою прикрашали частіше всього підлогу. Тепер же композиції роміщували на стінах. Їх стали виложувати не із гальки, а із смальти. Кубіки смальти - скловидної маси, пофарбовані оксидами металів у різні кольори, а потім обпаленні, складали яскраві композиції. Кубіки дещо відрізнялися один від одного за формою та розмірами. З них складалась не ідеально гладка поверхня. Кожен кубік був покладений під деяким кутом до іншого, так, застигаючи у вапняному розчині, нерівна поверхня пілкреслювала різнобарв’я кольорової гами.