Більше того, імператор Юліан, одержавши християнське виховання, намагався повернутись до язичництва, реформувавши його на основі неоплатонізму. За видання едиктів проти християн, церква визнала його відступником. Утвердження християнства зустріло супротив, в свою чергу християни знищували язичницькі пам’ятники, храми… Так в Олександрії в кінці IV століття було знищено Серапіум - центр язичницького культу і спалено знамениту бібліотеку. Було заборонено проведення Олімпійських ігор. Власніть язичників відбирали у користь державної казни.
Поступово язичницька свідомість відмирала, замінюючись новою християнською, яка все більше визначала духовне життя Візантії. Церква вела постійну боротьбу з єресями, релігійними рухами, учасники яких відхилялися від офіційних вчень.
Догматика християнства полягала в тому, що людина повинна осягнути зміст священого письма у незміності і зберегти дані йому Божествені істини, не міняючи їх значення і не вигадувати нових. У той же час у думках не було згоди - богослови і єретики розуміли священне письмо по різному, а тому духовне життя Середніх віків було полем битви, де кожен відстоював своє трактування будь-якої фрази із Письма. Протягом перших двох віків існування візантійської церкви погляди візантіїців були зайняті філософськими роздумами і догматичними суперечками. За християнським вченням, догмати (від грец. Dogma) є істинами, що мають Божествене походження і сприяють виявленню внутрішньої сутності християнської релігії. Догмати відрізняються від інших нормативних висловлювань чи формул (наприклад, моральних настанов чи правил поведінки) саме тим, що вони відображають засади віровчення. Християнське богослов’я вважає обов’язковим для всієї церкви тлумачення єдиного на усі часи Одкровення в Ісусі Христі.
Основні догмати християнства формувалися і проголошувалися на перших семи загальноцерковних соброрах. На Вселенських соборах мова йшла про правомірність чи неправомірність вчень. Від членів общини вимагалось дотримування обрядів і визначення церковних догматів. Основним догматом християнства про єдину і неподільну Трійцю, всеохоплюючу Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Святого Духа. Дискусії виникали навколо природи Ісуса Христа. Бог він чи людина? У христологічних сутичках думки постійно розходились, змінювалися.
Догмат про істинне Божество, предвічне народження та єдиносутність Сина Божого з Богом Отцем утверджений на І Вселенському соборі (325р., м. Нікея). На другому Вселенському соборі (381р.,у Константинополі) було утверджено догмат про рівність і єдиносутність Бога Духа Святого з Богом Отцем і Богом Сином. На Ефеському (431) сформувався догмат Боговтілення- вчення про Боголюдську природу Ісуса Христа. А остаточно визначилось утвердилось на Халкідонському (451) соборі. Цей собор засудив монофізитство як єресь, ще раз підтвердив досконалість обох природ Христа. За ініціативи Юстиніана І був скликаний V Вселенський собор (553р., Константинопіль). Мета якого утвердження рішень Халкідона. Було засуджено рішення трьох глав (Феодора Мапсуестського, Феодорита Кирського та Іву Едеського),які, на думку ортодоксів, відстоювали залишки несторіанства і не визнавали рішень Халкідонського собору.
Окрім соборної діяльності та богословствування Юстініан ініціював кодифікацію Візантійського законодавства. Важливим елементом Візантійського права була сфера державно-церковних відносин.
Найвідомішою є новела 6 Юстиніанового Кодексу, яка містить юридичне визначення й філософсько-теологічне обгрунтування специфічної форми союзу та партнерства Християнської церкви і держави. Протиріччя між західними і східними церквами зростали. Ішла боротьба між папою римським і константинопольським патріархом за політичну і релігійну першість. В ІХ столітті східна відділилася від західної. І в ХІ столітті відбувся розкол, внаслідок якого католицька і православна церква стали незалежними відгалуженнями християнства.
Після утвердження християнства гонінню піддалися кращі представники науки. Загинула Іпатія. Знищувалися наукові центри: в 489 р. за наказом єпископів була закрита школа Ефесі, в 529 р. - школа в Афінах -один з наймогутніших центрів грецької освіти.
У IV столітті монахи-фанатики знищили значну частину Олександрійської бібліотеки для розповсюдження християнства створювались церковні духовні школи, до того вищі. З утвердженням позицій церкви наука ставала богословською, що особливо проявлялося у природничих науках. В середині VI століття монах Косьма Індикоплов написав “Християнську типологію[27,114], у якій признав систему Птолемея неправильною. За уявленнями Косьми, форма Землі - плоский чотирикутник, оточений океаном, покритий небосхилом, де розміщений рай. Цей твір був розповсюджений не тільки у Візантії, а й на Заході, Давньої Русі.
Епоха Раннього Середньовіччя стала для Візантії часом боротьби різних філософських поглядів і пристосування їх до інтересів феодального суспільства. Велике значення мав конфлікт іконоборців та іконопочитателів, що вилився у релігійний рух у VIII-IX століття. Одним із вождів іконопочитателів був Іоан Дамаскін (675-754), автор праці "Джерело знання". Перша частина - "Діалектика" - стала основою середньовічної схоластики.
Особливого відтінку суспільному та ідейному життю Візантії надали специфічні риси, притаманні східному християнству.
До кінця VIII століття завершилось формування християнського канону, систематизація церковної доктрини, які були започатковані Василієм Великим, Григорієм Назіанзіном, а на Заході - Іернімом Стридонським, Аврелієм Августином, ними були вироблені основні форми культу і літургії.
У східному християнстві складається своєрідна картина світу: цілісна, інтуїтивно-містична, фізична, що включає космос, природу людське життя у їх поєднанні з божественною благодаттю. На думку візантійського містика XIV століття Палами Г.: “поєднання з благодаттю, здійснюються шляхом молитви”. [32,158]
Людина стоїть у центрі уваги християнського світогляду. У зв’язку з цим її очищення, перевтілення і спасіння лежали в основі християнської церкви, як духовного інституту. Домінуючим стає християнське відношення до світського життя, пов’язане з переорієнтацією традиційних цінностей античності, перехід від духовних насолод до духовної благодаті. Розповсюдження ідей відмови від прикрас світу цього, “боротьби з трьома головними пороками - сріблолюбством, честолюбством,” [9, 271]. Проповідується аскетичний спосіб життя, любов до людей, співчуття до горя. Утворюється увесь комплекс морально-етичних норм і релігійних ідеалів християнства, що складають основу життя: піст, молитва, любов до праці.
За висловом А.І.Пігалева ідейна структура християнства є “авраамічною релігією” (за ім’ям єврейського патріарха Авраама), на його думку “Бог - особистість, а не безлика сила”, і також стверджує, що “тільки у авраамічних релігіях можливий діалог людини з Богом та зв’язок людської та Божественної волі. Безособову силу можна лише споглядати, спілкуватись з нею неможливо; безособовій силі можна підкорятись або зливатись з нею - взаємодіять з безособовою силою, вступати з нею у союз неможливо і беззмістовно. Тільки авраамічні релігії здатні утримувать уявлення про особистісну суть Бога на рівні чітких понять. Авраам перший зустрівся з Богом, як особистість і доказав свою відданість, утворивши цим “союз” Бога і людини”[48,226].
Людина створена за подобою Бога, любов стає головною заповіддю життя людської душі і міжлюдських стосунків. Посередником між Богом і світом є слово. Слово - одкровення Божої волі. Всюдисущий Бог одночасно і всемилостивий. В іпостасі Бога-Отця він виступає захисником, покровителем. У іпостасі Бога-Сина він приймає на себе гріхи людей і віддає себе в жертву за них.
Формула “Бог є любов” особливо виразно передає моральну суть цієї світової релігії. Тут також почуття владарює над розумом і багато залишається у несвідомому, підсвідомому. Світ моралі подібний своєрідному храму, де почитають свої моральні святині. Багато з них загальнолюдські, наднаціональні- материнська любов, повага, вірність. Не лише богослови, а й багато дослідників етики вважають, що мораль породжена релігією і не віддільна від неї. При цьому часто використовують вислів великого мислителя І.Канта про божественну природу притаманного людині “категоричного імперативу”- власного внутрішнього повеління слідувати моральним вимогам.
2.2 ЗАХІДНА КОНЦЕПЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА У ХУДОЖНІЙ КУЛЬТУРІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
З середньовіччям історична пам’ять людства обійшлась суворо і неправдиво – як до мало важливої перехідної епохи. Культура середньовіччя трактувалась як “темні століття”. Такі оцінки в основному пов’язані із діяльністю істориків та філософів епохи Просвітництва.
Сучасний рівень історії та культурології не дозволяє відноситись до Середньовіччя з неповагою. Очевидним є те, що середньовічна культура була в історії людства самобутнім та дуже цікавим етапом. Саме у цей період виникли елементи сучасної європейської цивілізації. Не можна ігнорувати той факт, що саме у середні віки почали зароджуватись європейські нації. Тоді ж формуються перші сучасні держави та мови.
Термін “середні віки” – умовний. Його походження пов’язане з діяльністю італійських гуманістів ХV-ХVІ століття, коли латинська мова більш півтора тисячоліття була в Європі мовою культури та науки. Звісно за роки в ній відбулися серйозні зміни. Гуманісти вирішили повернутися до старих мовних норм. Той період, коли використовували “неправильну”, “варварську” латинську, вони називали “медіум евум” – „середній вік”. Вислів зберігся і сьогодні, а наука, що вивчає історію та науку того часу, називається медієвістикою.