Прагнення до універсалізму відобразилось і на соціальній картині світу, на суспільних та моральних ідеалах. Саме тут середньовічна людина намагається створити на землі відображення небесного порядку і складну взаємодію різних традицій. Наприклад, правителі того часу були прямими послідовниками варварських вождів, а прикладом для них були біблійні царі, римські імператори, візантійські василевси.
Єдиним началом став принцип феодальної ієрархії. У одному з трактатів Ансельма Кентербергійського Бог зображується як феодальний сеньйор, керуючий трьома категоріями васалів: ангелами, які тримають феоди взамін на постійну службу; монахами, які служать у надії отримати безсмертя, і мирянами, заглибленими у рабство без будь-якої надії. Христос зображується в короні і мантії імператорів. Прагнення служби небесному царю втілилося перш за все у чернецтві та лицарстві[50,48].
Середньовічному чернецтву сприяло вчення Августина про церкву, як єдиний осередок добра. Після перемоги ченців у ІV-V столітті, західні монастирі перетворюються Бенедиктом Нурсійським (VІст.) в організовані общини, члени яких проголошували клятви постійного перебування у монастирі. У VІІ-Х столітті християнство широко розповсюджується у Північній та Східній Європі монахами-місіонерами. Священик і монах того часу – проповідник, шкільний вчитель, лікар, економіст, адвокат, політик, хрестоносець і т.д.
Гуревич А.Я. дає таку оцінку тогочасного світогляду: “емоційне наповнення середньовічного життя при жорсткому обмеженні всіх форм раціональності, робило середньовічних людей надзвичайно легковірними. Віра у видіння, чудесні зцілення були невід’ємною частиною індивідуальної та суспільної свідомості. Люди жили в атмосфері дива, рахуючи її повсякденною реальністю” [20,182]. Заглиблений у містичне споглядання абат Бернард (1090-1153р.) активно втручається у справи чужих монастирів, єпископських дворів, бичує єретиків, організовує хрестовий похід.
Цей період сучасники називають кризою християнства. Шляхи виходу з неї у ХІІІ столітті знаходять Домінік та Франциск Ассизький, які створюють новий тип подорожуючого монаха – проповідника. Вони закликають, відмовившись від майна, вести життя Христа і апостолів. Це викликало незвичайний ентузіазм у всіх верствах суспільства. Але у ХІV-ХV столітті францисканські та домініканські ордена зраджують своїм ідеалам. Останнім значним напрямом чернецтва середніх віків, можна назвати “Товариство Ісуса”, створене в ХVІ століття для боротьби з Реформацією.
Єзуїти часто діяли в дусі принципу “Ціль виправдовує засоби” і ставили акцент на підкорення старшим та відмову людини від власної волі.
Не дивлячись на всі невдачі, розчарування, у людей середньовіччя не зникає почуття святості, бажання хоча б доторкнутись до неї. Навколо духовних осіб збиралися групи учнів та прихильників. Так, освічений домініканець Петро Датський входив до кола подвижниці Христини Штомляльнської і присвятив все життя запису її видінь та боротьби з демонами. Це для Петра – можливість через святу пізнати Христа і вступити у спілкування з ним, що є набагато важливішим, ніж церковна чи вчена кар’єра. Однак, в середні віки перевага надавалась більш активним формам служіння Богу і ближньому. Це було середньовічне лицарство.
“Образ лицаря вражає поєднанням найрізноманітніших елементів. З однієї сторони, той, хто бажає стати лицарем, зобов’язаний розпочати нове життя, молитись, уникати гріха, високомірності, гордості та низьких вчинків, повинен захищати церкву, вдів та сиріт, турбуватись про підлеглих, бути хоробрим, вірним, щедрим і справедливим, не лишати нікого майна, любити сюзерена та оберігати його надбання” [45,87].
Характерні риси лицаря: знатне походження, краса обличчя, одягу, обладунків, сила, устремління до слави. Він береже вірність слову і клятві, коли вони дані перед рівними за завданням. У бою лицар не відступає, не просить, виявляє неповагу до чужого життя. Сучасники постійно звинувачують лицарів у жадібності, нападах на подорожніх, обкраданні церков, порушенні клятв, знущанні над жінками, невиконанні правил поєдинку, перетворенні турнірів на змаганнях за обладунки, зброю, коня переможеного [19,96].
Зразковий лицар король Ричард Левове Серце довів до смерті свого батька, сприяв провалу хрестового походу, створив банди найманців, з якими вбивав і обкрадав чужих та своїх підданих [25,49]. Зворотній бік лицарства зображено і в піснях трубадура Бертрана де Борна: не благородна доблесть, а насолода всіма жорстокими проявами війни, ціллю якої відкрито оголошуються грабежі.
Коли мова йде про західноєвропейську середньовічну культуру, у більшості випадків мається на увазі офіційна “висока” культура, створена церквою. Неписьменна народна культура лише недавно привернула увагу істориків, які намагаються реконструювати її за письмовими джерелами.
Зробити це не легко з ряду причин. Загальне положення селян було принизливим, що відобразилось на їх назві “бідняки, мужлани”, а пізніше у Франції “виллани” (підлі). Даний факт свідчить і про те, що селяни були близькими до дохристиянської культури, яка зберегла багато язичницьких рис, успадкованих від варварів та Риму. У селах вірили в духів, домовиків, ельборів, русалок, поклонялися богам, іноді під виглядом католицьких святих. Сільські та міські свята, карнавали, обряди та звичаї пронизані духом язичництва. У свідомості і народній, і елітарній, важливе місце займала віра в магію, видіння. В ХІ-ХІІІ столітті магія відходить на другий план, поступившись місцем очікуванню приходу Царства Божого на землю. Новий розквіт демонології та окультизму припадає на ХV-ХVІІ століття.
Та це не означає, що народна культура – це пережитки язичництва та примітивні вірування. Створений нею світ образів дав багатий матеріал для мистецтва Середніх віків та Нового Часу, став невід’ємною частиною європейської культури.
Розвиток західноєвропейської культури пов’язаний з історією всього Середньовіччя. На ранньому етапі велике значення мало збереження античного спадку, особливо латинської мови. Це також праці Аврелія, Августина, Маріана Капелли, Северина Боеція. На початку VІІ століття в Іспанії Ісидор Севільський пише енциклопедію “Етимології”, де зібрано залишки античних знань. Друга тенденція раннього Середньовіччя – ріст самосвідомості варварських народів. З’являються історії готів, вандалів, франків, англів, лангобардів, записуються правові норми варварів, їх міфи, легенди, пісні.
Злиттю римських та варварських традицій в єдину європейську культуру сприяло „Каролінське Відродження” в імперії Карла Великого, що проходило під лозунгом християнського просвітництва.
Середньовічна культура набуває класичних форм в ІІ-ХІV століттях. У цю епоху розквіту у ній велику роль відіграє взаємодія, а іноді і боротьба загальноєвропейського та національного начал. Представники того та іншого переосмислюють етичні та естетичні цінності християнства, до них залучаються візантійські та ісламські впливи, вони постійно повертаються до античних зразків. У ХІV-ХVІ столітті, епоха Відродження та Реформація, не дивлячись на хронологічне співпадання із середньовіччям, генерує культурні явища, що виходять за його межі, і тому потребують окремого вивчення.
Як будь-який складний виріб, предмет мистецтва був унікальний, індивідуальний та цінний. Тому мистецтво прагне концентрації, зоровим втілення якої є книга та храм. Храм – не тільки місце поклоніння Богу, але і модель світу, створеного Богом. Ця модель прагне бути подібною до “оригіналу, для створення якого потрібні всі види мистецтва” [33,127]. Свята книга священика – Писання – заповіти Бога, записані на людській мові. Книги прикрашали та дуже цінували. Для вивозу їх з міста потрібен був спеціальний дозвіл влади.
Найбільшою повагою користувалась релігійна та наукова література. Їх зміст наповнювали догми католицизму. На форму цих творів вплинув середньовічний універсалізм. Енциклопедії, богословські суми прагнуть повністю охопити матеріал, історія розвивається у всесвітню хроніку, що йде від створення світу, житія святих, повчань, легенди об’єднуються у цикли.
Найдревнішим за своїм походженням жанром світської літератури є героїчний епос. Він тісно пов’язаний з життям варварської епохи, ранньофеодальної військової поезії, насичений язичницькими образами та уявленнями. Правда, записаний епос в пізніх варіантах, що підлягають впливу християнства та лицарської ідеології. Найбільше уваги тут приділяється казковим подіям та чудесам, оскільки епос був сховищем пам’яті народу та фольклорної творчості.
Лицарська література представлена лицарським романом, який виник у середині ХІІ столітті. Романи писалися національними мовами. Головним джерелом їх стали кельтські сказання про короля Артура та лицаря Круглого столу, про трагічне кохання Трістана та Ізольди, про подвиги Ланселота, Персеваля, Амадіса, популярні у всій Європі розповіді про пошуки Грааля – казкової чаші з кров’ю Христа. Великим представникам цього жанру був французький поет ХІІ століття Крет’єн де Труа. Хоча роман близький до епосу, його герої живуть уже в іншому середовищі – при дворах королів та великих феодалів зрілого середньовіччя. Тут складається особлива культура поведінки, спілкування, що стало зразком всьому лицарству. Для її характеристики використовується термін “куртуазність”, що визначає якості ідеального кавалера та походить від французького слова “куртуазі” (почтивість, люб’язність, ввічливість). Куртуазна культура та куртуазна література склали одне ціле. Історики відмічають, що в ХІ-ХV столітті такі важливі елементи життя феодалів, як лицарські ордени, турніри, орієнтуються на літературні образи, перетворюються у мистецьку гру [25,96].