Петро Васильович Іванов (1837-1931) – етнограф-аматор, невтомний ентузіаліст збирання та збереження старожитностей духовної культури та матеріальної культури населення його рідної Слобожанщини. Його відомі праці: «Кое-что о вовкулаках и по поводу их», «Народные рассказы о доле»,[1.8; 342] «Из области малорусских народных легенд», «Народные представления и верования, относящиеся к внешнему миру», «Дни недели»; Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926) – найвизначніший свого часу дослідник української культури, а в цілому ряді питань і досі неперевершений авторитет. Він був прекрасним збирачем фольклору, видавцем унікальних корпусів української народної творчості та етнографії, автором ґрунтовних теоретичних праць: «Останки перед християнського релігійного світогляду наших предків»,[1.8; 383] «Знадоби до галицько-руської демонології», «Етнографічні матеріали з Угорської Русі»;
Петро Савич Єфименко (1835-1908) – дослідник у галузі етнографії, правознавства, статистики. Серед най значніших його праць є: «Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии», «Материалы по этнографии русского населения Архангельской губернии», «Упыри (Из истории народных верований)»,[1.8; 498] «Суд над ведьмами»;
Іван Якович Франко (1856-1916) – письменник, учений, громадський діяч. Займався етнографією і фольклористикою. Його відомі роботи: «Діти в українських піснях та повірках», «Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г.», [1.8; 512] «Людові вірування на Підгір’ю»;
Всеволод Якович Дашкевич (1907-?) – вчений-етнограф і фольклорист. Він знав 16 іноземних мов! У лютому 1945 р. йому було присвоєне звання члена-кореспондента АН УССР. Головні праці: «До питання про заложних тварин в уявленнях українського народу»,[1.8; 527] «До питання про фольклор в художній творчості Гоголя», «Досвід реставрації елементів половецького епосу», «Псевдо східні сюжети у світовому фольклорі», «Огляд української етнографії», «Бібліографічний покажчик літератури з української етнографії», «Історія етнографії населення не слов’янського походження, що живе на Україні», «З джерел до етнографії Західної України» ;
Данило Михайлович Щербаківський (1877-1927) – археолог, етнограф, мистецтвознавець, музейний працівник. Його найвідоміші праці: «Сторінка з української демонології» [1.8; 540] (Вірування про холеру), в цій роботі зібрано матеріал з різних регіонів України і Білорусії;
Хрисанф Петрович Ящуржинський (1852-?) – етнограф, археолог та педагог. (Вчився в Київському та Варшавському університетах, викладав російську мову в Одеському інституті ім.. Миколи I та в жіночій гімназії). У легендарних та містичних елементах обрядового фольклору, історичних та балладових піснях, демонологічних оповідях, обрядах та повір’ях шукав останки давніх релігійних уявлень, досліджував їхні міграційні шляхи на основі історико-порівняльних методів. Роботи: «Лирические малорусские песни по преимуществу свадебные сравнительно с великорусскими», «Колядки», «Колядки религиозно-апокрифического содержания», «Культ хлеба в малорусских колядках», «О превращениях в малорусских сказках». [1.8; 554]
Слід виділити також роботи видатного вченого-міфолога, етнографа – Зеленіна Д.К.: «К вопросу о русалках (культ покойников, умерших неестественной смертью и русалки)», «Очерки русской мифологии». [1.8; 631]
Тут, доцільно назвати ім’я всесвітньовідомого російського фольклориста В. Я. Проппа, який активно займався не тільки вивченням фольклору російського народу, а й активно діяв з українськими дослідниками в цій діяльності, вносячи в неї значний внесок. Саме йому належить відоме положення про широку спільність міфологічних персонажів.
Однією з найвідоміших, найзмістовніших є двотомна монографія видатного історика Б.О. Рибакова, академіка Російської Академії Наук, професора Московського державного університету ім.. М,В. Ломоносова, доктора історичних наук, почесного директора Інституту археології Академії Наук РФ, почесного доктора Краківського Ягелонського університету -«Язычество древней Руси» [2.15] і «Язычество древних славян» [2.16]. В своїй першій книзі «Язычество древних славян» автор розкриває джерела народного світогляду росіян, українців і білорусів, прослідковує періодизацію язичництва. Аналізується походження богів, уявлення про світ і керуючими ним сил. Також докладно вивчені уявлення давніх землеробів IV – III тис. до н.е. на території України і її відгомони на уявлення слов’ян. Наступна робота Рибакова, яка є прямим продовженням попередньої праці, можна сказати, «другим томом» - «Язычество древней Руси». Вона присвячена ролі давньої язичницької релігії у Київській Русі до прийняття християнства і аналізу періоду «двовір’я» складного симбіозу язичництва з принесеним ззовні християнством. Книга освічує час від перших згадувань про слов’ян-венедів античними авторами в І – ІІ ст. до н. е. до татарського нашестя у 1237 – 1247 рр. Автор показує високий рівень язичницьких уявлень і обрядів напередодні хрещення Русі, їх виявлення в суспільному житті, у прикладному мистецтві, у церковних обрядах.
Тривалий час основа світоглядних уявлень – вірування та повір’я, залишались поза увагою дослідників, а бо ж описувались ними однобічно. Ставлення до них було переважно негативним – як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф.Єнгельса про те, що релігійні вірування – не що інакше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують в їхньому повсякденному житті. Цю правильну тезу в більшості наукових досліджень гіпертрофували, що призвело до звуження функціональності вірувань та повір’їв. Слід було зважувати на проблему, яка існує: система вірувань та повір’їв є надзвичайно строкатою і складалася з цілого ряду регіональних варіантів.
На сучасному етапі ведуться широкі дослідження, видаються монографії, ведуться дискусії, які призводять до об’єктивності. Можна назвати таких дослідників: Марія Гімбутас (США) – всесвітньовідомий археолог і етнограф, на основі археологічних, лінгвістичних і історичних матеріалів пише роботу «Слов’яни. Сини Перуна»[2.4]; Олександр Асов (Росія) – письменник, літератор. Зібрав джерела з слов’янської язичницької культури: «Свято-Русские Веды. Книга Велеса»[1.1], «Славянские Боги и Рождение Руси», «Славянская Астрология»[2.1]; Наталя Велецька – «Языческая символика славянских архаических ритуалов»[2.3], за цю книгу вона отримала медаль на Міжнародній книжковій виставці, до неї в радянських и зарубіжних наукових виданнях було опубліковано десять рецензій; Олекса Воропай (Німеччина, Англія) - «Звичаї нашого народу»[1.4], матеріал збирався на її Батьківщині – Україні; Всеволод Наулко – «Культура і побут населення України»[2.10]; Галина Лозко (народознавець)– «Коло Свароже: відродження традицій»[2.9]; Григорій Клочек – «Світ Велесової книги»[1.6]; Олексій Соболев (Росія) – «Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям»[2.17], а також Мирослав Попович ]; М. Закович [2.5]; Л. Левчук [2.8]та багато інших.
Одним з дискусійних питань, де стікаються погляди різних учених є питання про наявність і час появи жерців у слов’ян. На думку С. О. Токарева, ритуали родового культу виконувалися старійшинами сімей та родів, общинні ж культи були прерогативою професійних виконавців сакральних дій. Писемні джерела називають їх відунами, волхвами, чародіями, чудесниками, ворожбитами, віщунами. Характеризуючи міфологію давніх слов’ян, В.В. Сєдов, висловив думку, що родові, племінні й міжплемінні ритуали здійснювалися родовими та племінними старійшинами і князями, а наявність касти жерців він заперечує. Проте досить високий рівень організації міфологічних вірувань давніх слов’ян передбачає, безперечно, ранню появу спеціальних служителів культу – виконавців ритуальних дій. Свідченням цього є общинні святилища, відомі у слов’ян вже в перших століттях нової ери, - спеціальні місця для молінь і жертвоприношень, що їх необхідно було тримати в порядку, виконувати на них ритуальні дії або принаймні урядувати ними. Цим-то й займалися жерці. Однак це, звісно, не виключало участі у сакральних церемоніях старійшин, вождів, князів. Очевидно, саме вони першими почали виконувати жертовні функції, оскільки зберігали звичаї та міфи родів і племен, і через це їм віддавалася перевага при здійсненні найважливіших ритуальних дійств.
Також дискусійним є питання про верховне божество слов’ян. Б.О. Рибаков вважає, що до X ст. таким божеством був Род, Перуна ж – бога грому і блискавки – ввели до язичницького пантеону лише в X ст. – за часів Володимира Святославовича. На погляд В.В. Сєдова, Перун став загальнослов’янським богом грому і блискавки з другої половини I тис., а Род, домінуюча роль якого у слов’янській міфології визначається ще з глибокої давнини, перетворюється в цей час на домашнє божество; при цьому автор посилається на таке повідомлення Прокопія Кесарійського, проте, там не згадується ім’я самого божества, - творцем блискавок міг бути і Род, і Перун, або ще якийсь міфічний персонаж. Інший дослідник С.О. Токарєв заперечив точку зору Б.О. Рибакова щодо Рода як верховного божества всіх слов’ян дохристиянської епохи, він твердить, що давні слов’яни ніколи не мали політичних об’єднань, а відтак не могли мати і спільних богів та спільні культи.
Проблемним залишається питання про духовні сили. Поняття демон досі в нашій науці не має чітких обрисів. Існує неправомірне твердження, на думку Г. Лозко, що пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів. «Насправді ж, давні Боги-духи були перетворені світовими релігіями (християнством та ісламом) в «злих демонів»».[2.9; 57] Російський дослідник В. Іванов стверджує, що в найточнішому смислі «демони – злі духи». Однак А. Лосєв звернув увагу на те, що «демон» - це «узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини… Іноді олімпійські Боги також називалися демонами, але тільки в узагальнено-невизначеному смислі або у випадку, коли Бог не проявив себе індивідуально і таємно своє ім’я.