Бритоголові члени громад вдягалися в жовті одяги (нижня і верхня ряси), кожний з них мав, за прикладом Будди, бритву, голку, чашку для милостинь, ситечко для питва води. У ченця були чіткі — намисто з зерен у кількості, кратному 108, Різні види чіткий укладали в собі різну символіку (чорні, білі, з пензликом, навершенням і т.д.). Жили ченці не тільки в монастирях, але і серед людей, мандруючи і збираючи милостиню. Просити і брати їжу самостійно чернець не міг. Існує багато переказів про буддійського ченця, що умер від голоду поруч з їжею, очікуючи, що хто-небудь покладе її в його чашку. Ніяка праця, крім духовних вправ, не дозволявся ченцю. Жінки-черниці існували, але жили окремими громадами і зобов'язані були робити велика повага ченцям-чоловікам.
Вважалося, що кожен подаючий їжу ченцю мирянин ставав його мирським братом. Але миряни в буддизмі ніякої церковної громади (подібно християнству, чи ісламу іудаїзму) не складали і не складають.
Ніяких початків культу і богослужінь у ранньому буддизмі не було. Виключення складали збори ченців, на яких ті каялися в зроблених гріхах. Багато свят і пам'ятні дати були узяті з більш ранніх індійських традицій. Не було спочатку і власних буддійських святинь, храмів. Згодом святими місцями стали вважатися міста, де жив і проповідував Будда, дерево, біля якого він ввійшов у нірвану. Особливе значення стало придаватися тілесним залишкам Будди (зуб, волос, слід, тінь, його чашка для милостині і т.д.), тіло якого, як ви вже знаєте, було спалено. Для цих святинь будувалися каплиці — ступи (букв, вершина), обов'язково круглі чи квадратні. Ступа розглядається в буддизмі як модель Вселенної. Спочатку зображень Будди не було, але згодом з'явилися його малюнки, що зображують, і скульптури. Він представлявся сидячим на лотосі зі спокійним і зосередженим вираженням обличчя. Як дарунки і приношень часто використовувалися квіти і пахощі. Здавалося, що навчання Будди виключає розвитий культ і божественне поклоніння, але згодом і в буддизмі з'явилися ці елементи.
Іслам — наймолодша зі світових релігій. Вона виникла в VII в. н.е. на Аравійському півострові.
Аравія — зона пустель, невеликих квітучих оазисів, невисоких гір. Її берега омиваються морями, а вузькі прибережні смуги найбільш сприятливі для життя. Здавна ця земля була населена різними семітськими племенами — предками арабів. Саме звідси, як вважає більшість учених, вийшли племена древніх євреїв, що заселили пізніше Палестину. Головне заняття місцевих жителів — скотарство (верблюди, коні, вівці). Невеликі розрізнені племена кочували по величезному малонаселеному просторі. Через Аравію проходили важливі торгові шляхи стародавності. По їхньому ході виникали великі торгово-ремісничі міста, одним із яких була Мекка (недалеко від узбережжя Червоного моря в центрі оазису). Зверніть увагу на близькість Аравійського півострова до головних релігійно-культурних центрів того часу, зокрема до Палестини!
У релігійному відношенні жителі Аравії були неоднорідні. На Півночі півострова великий вплив мала християнство в його монофізитського різновиду (див. тему VII). В Аравію перемістилися багато хто з тих, хто був не згодний з ортодоксальною християнською церквою у Візантії. Південніше чимале поширення мав іудаїзм. Нова релігія, що виникла тут пізніше, тісно зв'язана з іудейними і християнськими традиціями, вона прийняла від цих релігій дуже багато елементів (цим порозумівається, зокрема, подібність в іменах пророків: Ибрахим — Авраам, Исхак — Ісаак, Муса — Мойсей, Іса — Ісус і ін.). Але саме головне, що було успадковано мусульманами від іудеїв і християн, — це традиція єдинобожжя. Більш того, мусульмани навіть обвинувачували християн за багатобожжя, посилаючись на те, що Христос, по їхньому навчанню, — Син Божий, а Бог, з їхнього погляду, єдиний. Незважаючи на це, наступність і зв'язок мусульманства з іудаїзмом і християнством очевидна. Цей зв'язок відбитий у переказах. Араби вважають, що вони і євреї (як родинні семітські племена) ведуть своє походження від того самого праотця — Авраама (в арабів Ібрахіма), але від різних його синів: араби — від Ісмаїла, а євреї — від Ісаака. По переказі, мати Ісмаїла — наложниця Агарь була вигнана з будинку Авраама на настійну вимогу його дружини Сари 1, після чого і потрапила в Аравію, де ледь не вмерла разом з дитиною від спраги в пустелі. Ісмаїл, що лежав на землі між двома пагорбами (нині священні пагорби Сафа і Марва), ударив ніжкою і породив священне джерело Земзем.
Центр і південь півострова, де аравійські племена жили найбільш замкнутим життям, був язичеським. Кожне плем'я мало свій культ, свої святині, однак під впливом навчання про єдиний Бога тут стали складатися загальні для всіх предків арабів релігійні представлення. Єдина релігія була потрібна для запобігання племінних конфліктів, для посилення контактів і зв'язків між племенами. Ядром, навколо якого став складатися загальний культ, було сильне плем'я курейшитів, у землях яких лежала Мекка. Саме в цьому місті знаходилася сама шановна святиня: у стіну святилища, що має форму куба (куб по-арабски Кааба), був умонтований Чорний камінь, як припускають — метеорит. Ця святиня в майбутньому стала однієї з головних в ісламі. Чорний камінь символізував Бога-творця, Бога-заступника — Аллаха (від ар. алілах — божество). Цей Бог не був у той час в арабів єдиним — він стояв на чолі великого пантеону племінних богів. Поступово Мекка стає релігійним центром всіх арабів, тут улаштовуються великі культові дійства (семиразовий обхід і поклоніння Чорному каменю, питво святої води з джерела Земзем і т.д.).
Відповідно до більш пізньої мусульманської традиції, храм Кааба — проекція Небесного Трону Аллаха на землю. Він був зведений ще першочоловіком Адамом, але загинув під час всесвітнього потопу. Храм відновив подорослішавший Ісмаїл, що повернувся в ці землі разом з батьком Авраамом. Камінь Кааби почорнів від поцілунків грішників, але після Страшного суду знову стане білим, яким і був раніше.
Як це звичайно буває, поява пророка нової віри зустріли з недовірою і навіть вороже. Засновник ісламу народився близько 570 р. до н.е. у Мецці і належав до племені корейшитів. Його батько вмер до народження сина, мати була хвороблива і також незабаром умерла. Мухаммад виховувався дядьком Абуталібом. Жив він бідно і був змушений заробляти пастухуванням і охороною торгових караванів. Але доля посміхнулася йому: він познайомився з дуже багатою вдовою купця Хадіджі, після двох заміж самостійно ведуча торгова справа. Ця розумна і заповзятлива жінка просто найняла Мухаммада, а незабаром запропонувала йому женитися на ній. Батько Хадіджі дуже заперечував (наречена була старше нареченого на 15 років), але шлюб був укладений. Саме дружина першої повірила в особливу місію Мухаммада після першого явища ангела і зробила йому моральну підтримку. Любов і вдячність чоловіка була настільки велика, що він, усупереч традиціям, до смерті Хадіджі не брав собі інших дружин. Її образ в ісламі — образ ідеальної дружини-мусульманки.
Як ви вже знаєте, 40-літньому Махаммаду з'явився ангел Джибраїл (Гаврило), що відкрив йому дивну здатність говорити віршами від імені Аллаха. З цих віршів поступово за багато років і склався Коран.
Пророцтва Мухаммада не викликали захвата в його одноплемінників і навіть родичів. На нього обрушилися й особисті лиха: умер дядько-вихователь, дружина Хадіджа, таким чином, його більше нічого не тримало серед одноплемінників. Гоніння на пророка і весь його рід змусили Мухаммада зробити втеча (хиджру букв, виселення) з Мекки в сусіднє місто Медину (Ясриб). Медінці підтримали Мухаммада тому, що в цьому місті було більше прихильників нової віри, а також, певною мірою, «у спис» місту-конкуренту — Мецці. Хіджра відбулася в 622 р., що став у мусульманстві крапкою відліку нової ери. По мусульманському календарі в році 354 дня, а рахунок часу ведеться по місячному циклі (скрізь в ісламському світі, крім Ірану)1.
Незадовго до хіджрі Мухаммад зробив таємничу і чарівну подорож на крилатому коні з людським обличчям, побувавши в Єрусалимі, Вифлеємі і Хеброні. Пророк зустрічався там з Авраамом, Мойсеєм і Ісусом Христом, що остаточно переконало його в боговибраності. Після спільної молитви з пророками (якої керував Мухаммад) йому було запропоновано три судини: з водою, молоком і вином. Мухаммад обрав молоко, що символізувало вірний шлях, яким підуть його послідовники. Вино з тих пір стало заборонним для мусульман. По одному з переказів Мухаммад зійшов на «сімох небес» по сходам, що спустилися до нього, і познайомився з пристроєм раю і пекла. Усе це складна подорож відбувалася як би поза часом: з перекинутого Мухаммадом перед відправленням глечика до його повернення не устигло витекти ні краплі води.
Зібравши своїх прихильників з Медини (число яких швидко виросло), пророк розбив військо Мекки, але згодом війна прийняла затяжний характер. Під час цієї війни відбулася дуже важлива подія — Мухаммад цілком розірвав відносини з іудеями. Спочатку він намагався залучити їх на свою сторону у війні з непокірливою Меккою, але іудеї фактично відмовили йому в підтримці, більш того, племена, що сповідали іудаїзм, виявилися в стані ворогів Мухаммада.
У 630 р. Мухаммад повертається в Мекку переможцем. Місто стає центром ісламу, а мусульманство — релігією всіх арабів. Саме в цей час і зародилася ідея війни мусульман із усіма невірними. Погроза «ісламізації» дійшла до самої Візантії. Починалася ера арабських завоювань, що прийняли форму релігійної війни — джихада (зусилля), чи газавату (так були названі походи Мухаммада проти Мекки). Про сутність джихада в Корані маються неоднозначні висловлення. Джихад у стародавності дійсно вважався важливим і священним обов'язком мусульман, однак трактування його різні. В ісламі існує точка зору, що священна війна стає обов'язком тільки тоді, коли на громаду мусульман хто-небудь нападає. У стані супротивника в будь-яких випадках заборонено убивати жінок і неповнолітніх, а дорослих чоловіків покладено перетворювати у військовополонених. Останніх можна чи убити перетворити в рабів (полонених, що прийняли іслам, убивати не можна). Така оборонна доктрина джихада найбільш характерна для більшості ідеологів ісламу в наші дні. Існує і взагалі інше алегоричне тлумачення джихада як духовної боротьби людини із самим собою, власним гріхом.