Смекни!
smekni.com

Ранньоісторичні форми релігії (стр. 2 из 3)

Щоправда, в чистому вигляді антропоморфізм існував лише в давньогрецькій релігії. Втім, аналізуючи давньогрецькі міфи, дослідники знаходять у відповідних богів риси чи атрибути тих тварин, з якими вони були первісно пов'язані чи у вигляді яких фігурували в давніші часи.

Інші ж релігійні системи ранньокласових суспільств, таких як єгипетське, давньоіндійське, давньокитайське, сполучали в собі риси як антропо-, так і зооморфізму. ,

Релігія ранньокласового суспільства, якій притаманне уявлення про ієрархію богів, кожний з яких опікується тією чи іншою світовою стихією, називається політеїзмом; їхні культи обслуговуються професійним духівництвом, тісно пов'язаним із правлячою верствою.

Ці культи відсувають на периферію духовного життя давніші вірування, роблячи їх надбанням народних мас. Слід зауважити, що в народному середовищі ці вірування зберігалися паралельно з офіційним політеїзмом тривалий час і подекуди набагато пережили його, ставши елементами розвинених монотеїстичних релігій.

Історична доля політеїзму була неоднаковою в різних регіонах планети. У країнах Середземномор'я та Близького Сходу він занепав разом з іс­нуючими там державами та був витіснений монотеїстичними християнством та ісламом. В Індії, де суспільство протягом століть зазнавало певних трансформацій, але не радикальних змін, політеїзм поступово розвинувся з давніших вірувань і залишився до нашого часу, виявивши в собі певні тенденції до монотеїзму (в Індії зараз співіснують майже монотеїстичні релігійні течії шиваїзму та вішнуїзму, кожна з яких проголошує свого бога — Шиву чи Вішну верховним всемогутнім богом —творцем і керівником світу, визнаючи, втім, й інших богів, як істот підлеглих, другорядних, неса­мостійних).

3.Дохристиянські вірування українців

До ранньоісторичних релігій належать і вірування східних слов'ян. Є потреба розглянути їх докладніше, оскільки вони стояли біля витоків української культури, проблеми формування якої набули великого значення в наш час. Крім того, в останні роки в Україні сформувалася нова релігійна течія — РУН-віра (рідна українська національна віра), яка ставить перед собою мету повернути український народ до віри прадавніх слов'ян.

Для релігійних уявлень і взагалі поглядів на природу стародавніх слов'ян був характерним магічний спосіб мислення. Природні сили не уявля­лися слов'янам у виразно індивідуалізованих втіленнях, їхня уява створювала поетичні образи природних явищ із незначними початками антропоморфізму, таких як сонце, вогонь, урожай тощо. За допомогою певних молитов та обрядів — запалення приписаним способом вогню, зачерпнення з магічними словами води, ритуального приготування страв людина вважала за можливе впливати на невідомі їй природні сили. В ті часи у стародавніх слов'ян були також поширені культові танці, хороводи, що супроводжувалися магічними вигуками.

Велику шану слов'яни віддавали різним таємним істотам, що існували в лісах, скелях, джерелах, річках, оселях: домовикові, Щуру (Чуру), берегині, водяному, лісовику та ін. На думку М. Грушевського, ці примітивні форми релігійності були і в інших індоєвропейських народів — як західних (греків, римлян, германців), так і східних (іранців, індоарійців), втілюючись у їхніх водяних, лісових і степових духах, у духах арійських предків.

Для пізнання релігійного світогляду східних слов'ян за дохристиянських часів певне значення мають візантійські джерела. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій писав про словенів і антів та давав такий нарис їхніх релігійних поглядів: вони визнають владикою всіх єдиного бога, що посилає блискавку, жертвують йому корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної долі, котра мала б силу над людьми, вони не визнають, але коли хтось бачить перед собою видиму смерть чи в хворобі, чи на війні, він обіцяє за своє життя жертву богові, якщо не пропаде, і, врятувавшись, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі життя. Шанують русалок, водяних та деякі інші божества, жертвують їм усячину, і з тих жертв ворожать собі.

Слов'яни вважали проявами найвищої світової сили небо з його явищами, особливо громом-блискавицею. Світ уявлявся їм заселеним різними божеськими істотами.

У давньоруських літописах за часів князя Володимира згадуються такі головні боги: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог та ін. Крім того, в них згадуються релігійні свята на честь Рода і Рожа-ниць, молитва богові вогню, якого звуть Сварогом.

Автор "Слова о полку Ігоревім" називає сонце "великим Хорсом", вітри — "Стрибоговими внуками", свій руський народ "Даждьбоговим". Цим богам східні слов'яни ставили ідолів. Скажімо, князь Володимир поставив у Києві дерев'яного ідола Перуна зі срібною головою та золотими вусами. На думку М. Грушевського, антропоморфізм, уявлення богів у людській формі, не встигло по­глибитися перед християнізацією.

Перун — головний бог, бог грому та блискавки, володар Неба, — писав про нього митрополит Іларіон. Він — творча сила, що оживлювала все. Згодом — бог-воїн, покровитель війська. Відповідно до вірувань східних слов'ян Перун їздив небом у вогненній колісниці. На зиму він замикав небо і засинав, а весною могутнім молотом розбивав зимові пута землі, і все знову оживало. Старе оповідання каже, — писав митрополит Іларіон, — що як прилетить зозуля, вона будить Перуна з зимового сну, і він відмикає небо й пускає на землю тепло. Тому зозуля — віщий птах.

У початковому літописі IX ет. Перуна згадано декілька разів. У договорах із греками 945 й 971 pp. русичі клялися Перуном, який у цих договорах згадувався на першому місці серед інших богів. Перун на всіх наводив страх, бо бив своїми вогненними стрілами демонів, але міг ударити й злу людину. Цікаво, що й досі в Західній Україні побутує вираз: "Бодай тебе Перун побив!".

Перун, коли вперше по зимі виїздив на небо, то своїм першим громом воскрешав, землю. Цей перший грім давав силу не тільки землі, а й людям. Перун посилав блискавки, що весною будили землю до життя й запліднювали її дощами. Блискавки проганяли злих демонів і випускали на волю світло. За часів християнства Перуна не забули та перенесли на святих громовиків: Іллю, Михайла та ін.

Одним із поширених богів у східних слов'ян у стародавні часи був Даждьбог. Це бог сонця, якому належали його сили, як основи життя. Слово "Даждьбог" складене з наказового способу "даждь", тобто дай, і бог, багатство, разом — податель добра, багатства, бог— дарувальник. Взагалі Даждьбог — це бог достатку.

Одним із важливих богів у слов'ян був бог Велес — "скотій бог", а також бог торгівлі, опікун купців. Він був не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад — хмар, і цим пов'язувався з Перуном. Про важливість цього божества свідчить те, що князь і дружина клялися Перуном і Велесом на договорах із греками. У християнські часи Велеса заступив святий Власій, який був за життя добрим пастухом, тому й посів місце попереднього пастуха Велеса.

Отже, у давніх східних слов'ян поряд з архаїчною магією та анімізмом почав зароджуватися політеїзм, який, щоправда, не встиг набути розвинених форм.

Відповідно до своєї язичницької релігії східні слов'яни мали певні обряди. Богам приносили жертву, яка звалася требою. Що слов'яни приносили жертву, про це відомо з літописів та археологічних досліджень.

Серед східних слов'ян був повсюдно поширений культ дерева. Зокрема, шанували дуб, вербу. Літописи повідають, що русичі жертвували перед великим дубом, якого наділяли надприродними властивостями, живих птахів, м'ясо, хліб тощо. Щодо птахів кидали жереб — чи їх зарізати, чи пустити живими. Спеціальних храмів для відправ і молитов не мали, а згадки про храми "каплища", що трапляються в деяких писаннях XI ст., вочевидь означають місце, де приносили жертви. Особлива роль дуба пов'язувалася з тим, що його вважали священним деревом Перуна.

Релігійне життя східних слов'ян було виповнене святами. За глибокої давнини у слов'ян був свій релігійний календар. Його характерна риса — міцний зв'язок із природою та з аграрним циклом. Святковий календар розпочинався зимовим поворотом сонця на літо, коли день починав прибувати. Це було свято народження сонця, що святкувалося наприкінці грудня — на початку січня. Його називали Колядою. Господар дому в цей день повинен був вітати свою родину, бажаючи всім щастя і здоров'я, щоб сонце благословляло людей і худобу цілий рік. Увечері перед цим святом багато ворожили, а то й заклинали. Господиня, готуючи кутю, квоктала, щоб кури неслися. Господар стелив у хаті сіно, щоб велася худоба. На» колядах співали ритуальні пісні — колядки. Колядки — це величання й побажання господареві та його родині щастя й достатку. Згодом християнство замінило свято народження сонця Різдвом, але обряди старого свята залишились. У білорусів та болгар свято Різдва ще й досі називається Колядою.

Взагалі, після прийняття християнства народні вірування східних слов'ян у значному обсязі злилися з новими звичаями, утворивши разом із ними двовір'я, яке з незначними змінами дійшло до наших часів.

Так само і язичницькі свята були асимільовані християнством, злившись із відповідними християнськими святами, під час яких і зараз виконуються певні прадавні обряди, пов'язані з календарним циклом.