Позалюдське, духовне начало є тим стрижнем, який конституює особу, задає їй певні сенсожиттєві орієнтири. Дослідження ірраціонального вимагає включення в пізнавальний процес духовних проявів людини, які дуже складно вербалізувати. Однак без цього аналізу неможливо збагнути комплекс феноменів людського духу — молитви, сповіді, віри, надії, любові, які донедавна розглядались досить поверхово. У минулому цю проблематику досліджували філософсько-містичні вчення, які натепер актуалізуються і до них звертаються не лише гуманітарні, а й природничі науки.
Релігія не лише відображає зв'язок, відношення людини і Бога, а й світовідчуття і світорозуміння людини, які він зумовлює.
Автори українського «Релігієзнавчого словника» найбільш повно підійшли до визначення поняття релігії, врахувавши сучасні напрацювання в науці. «Головна суть релігії не в тому, що вона дає змогу людині усвідомити свою причетність до Всесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного Начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, т. зв. ай-детичне бачення» [15, с. 279]. Таке розуміння релігії суголосне українській релігієзнавчій традиції, де внутрішнє спілкування з Богом, набуваючи емоційно-чуттєвих характеристик, глибоко інтимізується, стає центром формування духовності як певного типу релігійності.
Значне місце релігійності як рисі українського національного характеру відводив ще Микола Костомаров (1817—1885р.р.), який наголошував, що серед усього слов'янського світу саме українці є найрелігійнішими, найхри-стияннішими. Характеризуючи зміст української релігійності, М. Костомаров підкреслював те, що релігійна духовність українця глибоко вкорінена в його буттєвості.
Українцям притаманна внутрішня релігійність, в якій упродовж століть плекалась, духовно формувалась ота сковородинівська «внутрішня» людина, яка й визначала сенс її буття як співжиття, сердечний порив до таємничого світу, утверджувалася в самовдосконаленні і тим самим вносила зміни в навколишній світ.
У руслі цієї проблематики перебувають дослідження будівничого української церкви і культури Арсена Річинського (1892—1956р.р.), який визначав релігійний світогляд як комплекс ідей, «защіплюваних» народом у низці поколінь, що формує національний характер і позначається на психіці народу. У результаті цього становлення окреслились основні особливості українського релігійного світогляду, насамперед відсутність посередників між людиною і божеством. Сільська хата набуває значення Божого храму, де поєднуються два світи — мікрокосм та макрокосм. Первісному світогляду українців, як зазначав А. Річинський, не був притаманний дуалізм добра і зла, навіть відьми наділялися рисами, що не несли злої волі. В українському релігійному світогляді укорінений природний оптимізм, що спирався на Бога як людського Добродія. Ще одна риса, яку описує А. Річинський, — космічне почуття, що дозволяє господареві вийти за межі своєї оселі, особистості й запросити в свою господу всі сили, навіть злі. Інтуїтивне передчування внутрішньої єдності світу давало змогу переступити часові, просторові межі й навіть окреміш-ність поодиноких істот. Отже, А. Річинський ототожнював релігійну свідомість і світогляд.
В'ячеслав Липинський (1882—1931р.р.) зазначав, що в кожній людині вкорінене бажання жити і розгортати своє життя, вона прагне поєднати своє «Я» з Божественним, присутність якого вкорінена в її чуттєвості, відчутності. Такий союз В. Липинський називає містицизмом, що притаманний як ірраціональним, так і раціональним проявам віри: в першому разі це віра в Бога, в другому — віра в закони, які осягаються розумом. Отже, містичне начало пронизує всю буттєвість людини, проте, як наголошує дослідник, уміщує і деструктивний елемент, коли в ньому проявляються «гордість і тілесні, звірячі пристрасті». Велику роль у збереженні творчого начала в містицизмі вчений відводить чернечим чинам, які оберігають містицизм від анархічних форм. Отже, В. Липинський указує, що лише причетність до Вищого, Абсолютного, а не утвердження себе в якості Бога, додає людині сил, слугує життєдайним джерелом, на якому тримається світ.
Упродовж багатовікової історії українці створили певний спосіб мислення, відчування і поведінки, які відрізняють їх від інших спільнот, етносів. Олександр Нальчицький (1895—1980) виокремлює чинники, які впливали на формування національної психіки українців: геопсихічні (вплив природного довкілля як цілісності), історичні (спільність історичної долі народу, що живе в ситуаціях «межовості»), соціопсихічні (соціальна структура українського суспільства з домінуванням селянства), культурно-морфічні (належність української культури до європейської, периферійний характер цієї приналежності), глибинно-психічні (комплекс меншовартості, визначальні архетипи в колективному несвідомому). Кожен із чинників має певну специфікацію, що виявляється через функціональність і відповідні історичні трансформації.
Отже, на думку О. Кульчицького, українцям притаманні світосприймальні настанови, в яких відображаються цілісність поглядів на світ, цілісність пізнань і оцінок світу, проте і в них домінує чуттєво-емоційна «увнутріш-неність». Світовідчування українця вчений характеризує як глибоко персоналістичне, що призводить до інтенсифікації внутрішнього життя людини, а не її експансії у світ.
Дослідники, аналізуючи українську духовність, доходять висновку, що в ній емоційно-чуттєвий компонент домінує над інтелектом і волею. Отже, неможливість ствердження себе в зовнішньому світі зумовлювала розвиток внутрішнього життя, на противагу його зовнішнім виявам.
Зазвичай емоційні переживання проявляються не тільки як акти відображення, а і як особливі стани «душевних сил» (І. Кант) людини, що активно впливають на її сприйняття, уяву, мислення. Вони інтенсифікують або паралізують вольовий компонент людини, спонукають до певного емоційного зараження. Переживання піднімається до рівня продукуючого процесу, де поєднується з продукуванням сенсу і виходом із критичної ситуації.
До джерел української релігійності звертається також представник української науки в діаспорі, історик, психолог, соціолог Володимир Янів (1908—1991), виокремлюючи геополітичний чинник як перебування на грані двох світів; селянськість як своєрідне відчуття природи; зорієнтованість на літературу та мистецтво, в яких найяскравіше відчувався дух української релігійності; перевагу почуттєвого, емоційного елементу над раціональним, що й зумовило утворення своєрідної української почуттєвості, релігійності; інтровертизм як постійне звернення, вчування в свій внутрішній світ; індивідуалізм як нахил до індивідуального землеволодіння, дбайливе ставлення до приватної власності, лагідність і сумирність вдачі, невойовничість. Ці чинники формували релігійну духовність українця, яка стала тим своєрідним архетипом, що зберігся і в тих чи інших формах проявлявся в його духовному житті. Спираючись на позитивний потенціал досліджень з проблематики формування релігійної духовності українця, можна дійти висновку, що психоповедінкові архетипи, виникаючи на перших етапах формування етносу, в ході історичного процесу модифікуються. Проте зберігається певний інваріант, зумовлений спільними культурними, релігійно-етичними чинниками. Саме він дає змогу народу зберегти національну ідентичність, те, що називають «духом нації», «душею народу».
Релігійна духовність українця зазнала трансформаційних змін. Реабілітація релігії скоріше є свідченням наявності духовного вакууму, аніж відродженням релігійної духовності. Тим паче, релігійність нині доволі різнолика, починаючи від суто адаптивної її вираженості до прагнення віднайти в ній відповіді на актуальні сенсожиттєві проблеми. Релігійність як переживання своєї екзистенційної ситуації притаманна небагатьом. Декого, собливо молодь, приваблює екзотичність релігійних новоутворень, прагнення набути нової ідентичності, іноді до цього спонукає суто прагматичний інтерес.
Відродження релігійної духовності не вирішується директивними постановами, відбудовою храмів тощо. Прагнення людини до духовності укорінені в її буттєвості; їх потрібно плекати, активізувати і оберігати. Модель релігійного світогляду праукраїнців пройшла тривалий розвиток як складник синкретичного світорозуміння та світоставлення і, набуваючи образності, символічності, діалогічності, інтимності, складного та суперечливого поєднання ілюзорного і реалістичного, емоційної насиченості, формує українську духовну релігійність.
Натепер процеси сакралізації і секуляризації сфери функціональності релігії також зазнають трансформаційних змін: їх полярність долається набуттям нових змістовних характеристик. Процес сакралізації, розширюючи сферу свого впливу, дедалі більше набуває мирських ознак, а секуляризація модифікує своє змістове наповнення: не звільняє життєдіяльність людей від релігійно-церковного санкціонування, а надає йому нових форм функціонування, іноді доволі сакралізованих.
Релігійна карта України ускладнюється і змінюється також у зв'язку з бурхливим розвитком новітніх релігійних рухів. Часто людина, захопившись екзотичним духовним вченням, прагне дедалі більшого входження в нього, що викликає негативну реакцію близьких. У розвинутих країнах діє розгалужена мережа організацій, які здійснюють консультації з психологічних проблем новітніх релігій, у нашій країні така діяльність ще не налагоджена.
Часто проблеми виникають тоді, коли група прагне відокремитись від суспільства, її лідер демонструє свою богообраність, втручається в приватне життя адептів, наполегливо змінюючи їх поведінку. У таких групах «задіюється» насамперед емоційно-чуттєва сфера людини, немовби блокується інтелект, що й забезпечує некритичне сприйняття ситуації.