У контексті духовного світу люди різняться за багатьма ознаками. Визначальною з них є суть (зміст) предмета віри, тобто те, у що (кого) вірять, яким зумовлюється світогляд і духовні цінності людини. Важливою особливістю віри є ступінь обґрунтованості, осмисленості, глибини, стійкості та дієвості її предмета. Щира віра у щось або когось породжує довір'я (довіру). Безмежна сила віри зумовлена насамперед тим, що вона дає надію, по суті, створюючи для людини життєву перспективу. Адже коли відсутня надія, людина потрапляє у стан безвиході (фрустрації), подолати який можна лише маючи неймовірну силу волі. Надія є надзвичайно потужним мотивом людської активності, оскільки стверджує віру, вселяє впевненість.
Святий Августин вважав, що є три види бачення: тілесне — завдяки очам люди бачать предмети; духовне — уява дає змогу "побачити" відсутні речі; розумове, коли з допомогою чистих думок і серця споглядають ідеальні поняття і вічні істини. Третій шлях бачення Бога допомагає людині "побачити" Бога в "умоспоглядальному вигляді". Саме віра допомогла Августину перетворити живу і полум'яну думку про Бога в бачення Бога. "Тому чим живіші образи, тим повніше злиття містика з об'єктом його споглядань, тим полум'яніше його віра, тим глибша випробовувана ним духовна насолода" [12, с. 1317—1318].
Духовним знання стає тоді, коли воно перетворюється на особистісно значуще. Для богослова "знання" стає нерозривно пов'язаним з "вірою" і "переживанням", тому що його цікавить не природа речей, а тільки вплив її на самобутній характер релігійного переживання людини.
На відміну від раціонального наукового ірраціональне релігійне знання ґрунтується на вірі, яка, за В. Джемсом, наділена емоційністю і інтуїтивністю. Наукове знання відрізняється від релігійного також за ступенем образності. Релігійна істина приходить до віруючого не через розум, а через почуття як динамічне, процесуальне релігійне "переживання, як "життя в істині"". Для того щоб вірити, слід знати предмет своєї віри, уявляти його властивості, безпредметної віри не існує. Однак віра не вичерпується знанням, до нього повинен приєднатися ірраціональний елемент, здатний дати живий колорит дійсності. Цей елемент перебуває за межами мислення і логічних співвідношень.
2. Форми вияву релігійної віри
Інтенсивність, живість релігійної віри виявляється в екстазі. Релігійний екстаз (грецьк. extasis — зміщення, несамовитість) — "особливий тимчасовий стан свідомості віруючої людини, що виникає під впливом виконання релігійних обрядів, молитов, участі в колективних ритуалах тощо чи застосування особливих психотехнічних прийомів (самозосередження, медитація)" [10, с. 107]. Екстаз супроводжується запамороченням свідомості, втратою просторово-часових координат. У цьому психологічному стані людина немовби виходить за межі свого Я.
Особливо великий вплив на віру мають образи і видіння. Деякі містики визнавали їх необхідним елементом своєї психології. Так, св. Тереза зазначала, що запорукою релігійного споглядання є конкретні уявлення, які допомагають сприймати живіше образ Ісуса Христа. Коли ж вона переживала "душевну посуху", то в цей час "не могла, всупереч всім своїм зусиллям, уявити всередині себе людського Ісуса Христа" [12, с. 1323]. Для того щоб досягнути екстазу, потрібно усамітнитись і поринути в роздуми про страждання Ісуса Христа. У цьому стані образи виникають самі собою, набуваючи форми видінь. Душа, охоплена ними, поринає, за словами св. Терези, "в щасливе божевілля", Бог сходить "в надра душі": "Світло, що виходило від Нього було так відмінне від нашого, що навіть світло сонця здавалось нечистим порівняно з ним; воно стосувалось до земного світла, як чиста, осяяна сонцем вода в кришталевій посудині до брудної води калюжі, або як справжнє світло до намальованого ... За деякими ознаками мені здавалось, що це немовби образ Господа; але за багатьма іншими, це був Він сам" [12, с. 1324—1325].
Змістове наповнення таких станів може різнитися. Засновник ордена Ігнатій Лойола також випробував видіння та екстази. Як зазначав П. Соколов, Лойола був містиком з гарячою головою та холодним серцем. Його теорія споглядання ґрунтується на впливі уяви на віру. Дисциплінуючи уяву, потрібно спрямувати її в русло служіння і підпорядкування одній великій ідеї; при цьому слід навчити уяву споглядати цю ідею як реальний предмет, огортаючи її найяскравішими фарбами конкретної дійсності. Щоб виховати в собі віру, за методом Лойоли слід протягом тридцяти днів розмірковувати про Бога, про свої гріхи, життєвий шлях Ісуса Христа, долю християнської церкви, споглядати Святу Трійцю. їх потрібно сприймати всіма своїми почуттями (бачити, чути, пробувати, відчувати пристрасті Христові) і переживати так, як переживаються реальні факти. Чим яскравіші, реальніші ці образи, тим глибше і переконливіше вони закарбовуються в свідомості. Такі вправи необхідно невпинно повторювати. Отже, "Духовні вправи" Лойоли є своєрідним підручником з психології віри, своєрідним керівництвом з "оживлення" релігійної свідомості завдяки силі уяви та її переживання.
Д. Мережковський окреслював основні ступені сходження до екстазу св. Терези [8, с. 46—60]. На першому етапі — самозаглиблення, зосередження всіх душевних сил "Повільно душа занурюється немовби в солодкувате запаморочення". Далі наступає захоплення, нестяма. Іноді людина буквально за декілька секунд набагато більше переживає і відчуває, ніж за все життя. Тому, як зазначає св. Тереза, душа занурюється в блаженство, в "почуття вічної гармонії". У цей же момент відбувається "підняття в повітрі", знайоме святим. Третій ступінь — мука бажань, "душа вмирає від бажання вмерти". Наступає бачення Христа. Ці внутрішні бачення доволі миттєві, проте залишають вражаючий слід в душі. Саме полум'яна любов до Бога давала можливість св. Терезі долучитись до Божественного єства. Ці видіння посилюють її любов до Христа. Наступним етапом є пронизення, під час якого насолода була настільки сильною, що монахиня навіть не бажала б, щоб закінчивсь біль. Бог дає св. Терезі можливість випробувати любов "возвеличеної плоті", а "шлюбне поєднання людини з Богом для св. Терези... є дещо не тільки духовне, але й плотське, тому що є величне явлення людської Особистості, а Особистість — вся людина, з духом і плоттю" [8, с. 56]. Найвищого апогею особистість досягає в єднанні з Богом. І ця сила екстазу, як вказувала св. Тереза, стає рушієм і перетворювачем не лише окремої людини, а й всього людства на шляху до Богошлюбності.
Св. Тереза вважала, що для досягнення екстазу потрібно усамітнитись, роздумуючи про страждання Христа. Коли розум цілком зосереджується на уявленні Його страждання, єство наповнюється бажанням єднання з Ним. Образи набувають форми бачень, душу охоплює агонія. Криза розв'язується могутнім емоційним поривом. Бог сходить в надра душі, коли відбувається єднання з Ним. Під час сходження до стану екстазу емоційно-вольовий компонент повністю підкорює інтелект.
Важливу роль релігійної віри у формуванні своєрідних психологічних епідемій можна відстежити на прикладі бісоодержимості, демономанії, які були поширені в середньовіччі, їх спричиняли віра в потойбічний світ, страх перед "вселенням" біса. За бісоодержимості думки і вчинки людини цілковито залежать від надчуттєвого об'єкта як вселеного біса, ототожнюються з ним.
Це "захворювання" яскраво виявилося у Франції, в монастирі урсулінок. Спершу одна, а згодом ще три уявили, що в них вселився бісівський дух; вони кричали, дрижали в болісних припадках, втративши больову чутливість. Бі-соодержимість миттєво охопила декілька монастирів Франції, почала набувати характеру епідемії. Засіб лікування тоді бачили лише у вигнанні біса з одержимих. Французький психіатр і невропатолог Ріше так описував стан бісоодержимих: "їх крики подібні були на нестямне виття, рик грішників в пеклі, на виття вовків чи інших жахливих звірів... В них не було нічого людського. Іноді конвульсії змінювались станом екстазу, каталепсією чи симптомами, що нагадують сомнамбулізм..." [Цит. за 11, с. 33—34]. Винуватцем було визначено священика І. Грандьє, красномовного і пристрасного проповідника, якого спалили заживо.