Зміст
Вступ
1. Виникнення протестантизму
1.1 Розповсюдження протестантизму
2. Релігійний зміст
3. Напрями сучасного протестантизму
3.1 Лютеранство
3.2 Кальвінізм
3.3 Англіканство
4. Тенденції в сучасному протестантизмі
Висновок
Вступ
На початку ХVIв. в країнах Центральної і Північної Європи спалахує буржуазне по суті рух, направлений проти феодалізму і його церковного виразу – католицизму, проти самовладдя і безсоромного здирства папської курії.
Найяскравішими вождями сталі Мартін Лютер (в Німеччині), Жан Кальвін і Ульріх Цвінглі (в Швейцарії). Одним з перших кроків руху реформації в Німеччині був виступ Мартіна Лютера проти індульгенцій. Лютер виступив проти претензій католицького духівництва контролювати віру і совість на правах посередника між людьми і Богом. Проголошувався принцип індивідуалізму в справах віри. Людина може врятувати душу тільки за допомогою віри, яка безпосередньо дарується Богом, без допомоги церкви. Це вчення Лютера про порятунок або виправдання вірою в спокутну жертву Хріста, стало одним з центральних догматів протестантизму. Реформатори відкрито звинувачували католицьку церкву в спотворенні справжнього християнства і закликали повернутися до істинної віри християн, до загального священного.
1. Виникнення протестантизму
Протестантизм виник в ХIV в. в епоху Реформації. Реформація (лат. reformatio – перетворення, виправлення) – рух у ряді європейських країн, направлене на перетворення церкви у дусі євангельських ідеалів і на усунення всього того, що в середньовічному католицизмі реформаторам представлялося відходом від цих ідеалів.
В Німеччині Реформація проходила під буттям на чолі німецького богослова Мартіна Лютера (1483–1546), професори Віттенбергського університету. Приводом для його виступу послужила торгівля індульгенціями. 31 жовтня 1517 р. він прибив на дверях церкви у Віттенберге 95 тез про відпущення гріхів. В них Лютер висунув принцип внутрішнього розкаяння, яким повинне стати все життя християнина, і критикував вчення про індульгенції, про чистилище, про молитву за померлих і порятунку заслугами святих. В подальшому Лютер відкинув папську владу, особливу благодать священного і його посередництво в порятунку, висунув вимогу спростити обрядовість, підпорядкувати церкву государям. Все це відповідало інтересам бюргерства і частини дворянства, що склала під буттям Лютера на чолі і його сподвижника Пилипа Меланхтона (1490–1560) помірний напрям німецької Реформації. В реформаторський рух в Німеччині включилися і селянсько-плебейські шари, очолені Томасом Мюнцером (1490–1525).
Центрами Реформації в Швейцарії стали міста Цюріх і Женева, де Ульріхом Цвінглі (1484–1531) і Жаном Кальвіном (1509–1564) було здійснене радикальне перетворення церковного пристрою. Тут Реформація набагато більш послідовно, ніж лютеранин, виразила буржуазне єство руху реформації. Цвінгліанство більш рішуче порвало з обрядовою стороною католицизму, відмовившись від визнання особливої магічної сили (благодать) за останніми двома збереженими лютеранином таїнствами – хрещенням і причащанням; причащання розглядалося як простий обряд, скований на згадку про смерть Ісуса Христа, в якому хліб і вино є лише символами його тіла і крові. Набагато більше розповсюдження отримав кальвінізм. Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне визначення»: ще до «створення миру» Бог нібито зумовив долі людей: одним уготований рай, іншим – пекло, і ніякі зусилля людей не можуть змінити те, що визначено Всевишньому. З самого початку кальвінізму була властива нетерпимість до всякого прояву інакомислення. Кальвінізм радикально реформував християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу (ікони, одягаються, свічки і т. д.) були відкинуті. Основне місце в богослужінні зайняли читання і коментування Біблії, спів псалмів. Керівну роль в кальвіністських общинах сталі грати старшини (пресвітери) і проповідники.
Реформація в Англії мала дещо інший характер в порівнянні з Німеччиною або Швейцарією. В XIV–XV вв. «лолларди» – «бідні священики» – проповідували навчання професора Оксфордського університету Джона Вікліфа (1320–1384), який вимагав підкорення англійської церкви в цивільних справах королю. Вікліф виступав проти поборів римських тат з Англії, засумнівався в праві ієрархії відпускати гріхи і видавати індульгенції, наполягав на пріоритеті Священного Писання над церковним переказом. В 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від тата і оголосив її главою короля Генріха VIII. З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився і поглибився її розмежування з католицизмом. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і про «священне писання» як єдиному джерелі віри; відкинула вчення католицизму про індульгенції, про шанування ікон і потужностей. Була збережена літургія і ряд інших характерних для католицизму обрядів, залишився недоторканним епископат. У зв'язку із загостренням соціальних суперечностей в Англії кінця XVI – почала XVII в. складається буржуазна опозиція абсолютистському режиму, яку не задовольняє королівська реформація. Серед англійської буржуазії набуває поширення кальвінізм, прихильників якого називали пуританами. Помірні пуритани обмежувалися вимогою встановлення пресвітеріанської церкви, тоді як радикальне крило, індепенденти (незалежні) повністю відкинули принцип державної церкви; кожна релігійна община повинна бути абсолютно вільною у виборі віросповідання.
Таким чином, в період Реформації в Німеччині і Швейцарії, а потім за часів буржуазних революцій, перш за все в Англії, сформувалися основні течії, які представляють протестантизм в даний час. Головними різновидами реформованого в буржуазному дусі християнства були і залишаються виниклі безпосередньо в період Реформації лютеранин і кальвінізм. Всі інші протестантські утворення лише варіюють основні принципи цих течій.
На початку XIX в. протестантське відгалуження християнства є строкатою і багатоманітною картиною. Надалі ця строкатість зросла у великій мірі як в результаті дроблення основних підрозділів даного віросповідання (лютеранин, кальвінізм і англіканство), так і в ході появи нових деномінацій (адвентисти, Армія порятунку, «Християнська наука», Свідки Ієгови і т. д.), отримали подальший розвиток наступні протестантські секти: баптизм, меннонитство, методизм, квакерство і ін.
1.1 Розповсюдження протестантизму
В першій половині ХVI в. течія реформації стала швидко розповсюджуватися за межами Німеччини. Лютеранин затвердився в Австрії, Скандинавських країнах, Прибалтиці. Окремі лютеранські общини з'явилися в Польщі, Угорщині, Франції. Відображаючи спосіб життя людей, релігія як масова ідеологія багато в чому зумовлює їх повсякденну діяльність. Протестантизм в цьому відношенні вельми повчальний. Він висунув нові уявлення про особу і моральність, про місце релігії в суспільстві. Протестантизм не залишився за горизонтом минулих століть, він і сьогодні – впливова духовно-інтелектуальна сила Заходу. Його поява стала переломним моментом у всій європейській культурі. Підвищений інтерес протестантизму до внутрішнього, особового світу людини, врешті-решт, пояснює його величезний вплив на європейську історико-культурну традицію.
Протестантизм – це третя, після православ'я і католицизму, найбільший різновид християнства, що охоплює безліч самостійних сповідань і церков. Протестантизм – це порівняно молодий різновид християнства. Особливості ідеології і організації сучасного протестантизму багато в чому обумовлені історією його виникнення і подальшого розвитку.
2. Релігійний зміст протестантизму
Розділяючи основні особливості розвинутої релігії, тобто віруючи в буття Бога, безсмертя душі, надприродний і замогильний мир і т.п., протестанти так само, як і католики і православні, уявляють собі Бога як триєдиного Бога – батька, Бога – сина і Бога – святого духу. Ісуса Христа вони ототожнювали з другим лицем цієї Трійці. Разом з тим протестантизм має свої особливості, що відрізняють його від православ'я і католицизму. Протестантизм очистив небо від цілого пантеону богів, які перетворили католицизм і православ'я фактично в многобожжя. Протестанти поклоняються тільки триєдиному богу (у них немає культу святих і богоматері), а особливо Христу, вважаючи його істинним розділом своїх церков в цілому і общин зокрема. Найважливішим догматом більшості конфесій протестантизму є вчення про виправдання однією вірою в спокутну жертву Христа. Інші способи добитися порятунку (обряди, аскези, богоугодні справи і т. п.) вважаються неістотними. Що стосується добрих справ, то вони є плодом любові до Бога, виникаючої з віри в Євангеліє Христа. Разом з тим з католицизмом протестантизм ріднить багато що: і филіокве (вчення про те, що «святий дух» виходить не тільки від Бога – батька, як вважають православні, але і від сина), і органи, і хрещення через обливання, і звичай сидіти під час богослужіння і багато що інше.
Відповідно до загального навчання християнства протестантизм всіх різновидів стоїть на позиції, що знання релігійної істини дається людині божественним одкровенням. Реформатори наполягали на особистому відношенні людину і Бога. В християнстві не викликає сумнівів положення про те, що основним джерелом одкровення є Біблія. Але в Біблії є багато суперечливого. Все це підлягає тлумаченню і роз'ясненню. Для католицизму право такого тлумачення належить тільки церкві, причому мирянам навіть забороняється без керівництва з боку духівництва читати Біблію. В порядку тлумачення останній написали величезну кількість творів «батьки церкви» і богослови, винесли безліч визначень і рішень церковні собори, а римські тата обнародували цілу бібліотеку булл, всяких непогрішимо істинних послань. Вся ця література разом з тим, чому учать в проповідях і усних повчаннях служителі церкви, іменується Священним переказом. Таким чином, Священне писання в католицизмі можна правильно розуміти тільки в світлі Священного додання. Цілком зрозуміло, яку силу давало папству таке рішення питання. Щоб збити папство з цієї позиції, протестантизму було необхідне позбавити його монопольного права тлумачення Біблії за допомогою Священного додання і власного свавілля. Для цього він проголосив право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але і тлумачити Біблію. Що ж до Священного переказу, то протестантизм повністю відмовив йому в значенні джерела одкровення. «Тільки Біблія» – стало його основним девізом. Протестантизм виступає проти ідеї, що при тлумаченні Біблії слід керуватися розумом. Допускаючи філософське мислення як свого роду приправ до віри, протестантизм вважав все ж таки лише останню єдиним критерієм істинності сприйняття біблійного одкровення. Згідно основоположникам протестантизму, людина в гріхопадінні втратила здатність скоювати добро. Через це він не може врятуватися своїми заслугами. Порятунок може прийти тільки як результат божественного втручання, «дарма благодать».