Ядром світогляду Сміта є так звана "споконвічна традиція", що існувала в будь-який час і в будь-якій точці людської історії. Це "погляд, що повністю співвідноситься із природою людини й остаточно затвердився в культурі". Сміт не дає певного критерію розпізнавання істини, думаючи, що його не існує, тому що в інакше, будь-який такий критерій подібний Прокрусту, що вкладає на своє ложе, тобто є упередженим. Звернення до "споконвічної традиції", на думку Сміта, звичайне для "донаучної" людини й підтримується "людською єдністю". У трактуванні богопізнання Сміт, подібно Гриффіну, заперечує вираженість божественної реальності поза її конкретними втіленнями в подіях, що відбуваються у світі. З погляду Сміта, ми маємо спрямований, безпосередній досвід божественної реальності. Наслідуючи містико-пантеїстичну традицію, філософ віддає перевагу інтуїтивним і містичним способам пізнання, відмовляючись від раціоналізму і сцієнтизму філософії модерну.
Неможливість раціонального пізнання й невимовність Абсолюту затверджують і представники поза конфесійної позиції постмодерністської філософії. На думку Ж.Дерріди пізнання невимовного існування можливо тільки через особливий рід творчості, що включає в себе містичні елементи, і називається філософом "деконструкцією". За допомогою деконструкції, на думку Дерріди, можна звільнитися від традиційних форм релігії й атеїзму, заснованих на раціоналістичній традиції.
Дерріда наділяє деконструкцію магічною силою й визначає її подібно тому, як у негативній теології трактується Бог - через перерахування того, чим вона не є. Деконструкція не є аналіз, тому що "демонтаж структури не є регресія до простого елемента - якомусь нерозкладному джерелу". Деконструкція не є критика, тому що критика сама є темою або об'єктом деконструкції. Деконструкція не є методом, особливо, коли акцентуються його технічні й процедурні сторони. Деконструкція не є акт або операція, тому що вони припускають участь суб'єкта. Дерріда ігнорує суб'єкта творчої діяльності, трактуючи деконструкцію як анонімну, спонтанну, мимовільну "подію", яка передує наділенню понять змістом і не потребує ані мислення, ані свідомості, ані організації з боку суб'єкта. Деконструкция, з одного боку, є нічим, а з іншого, містить у собі й критику, і аналіз, і метод. Дерріда розуміє деконструкцію як процес, не обмежений ані лінгвістичними, ані граматичними, ані семантичними вимірами. Деконструкція повертає нас до джерел буття, тому що, на думку мислителя, допомагає зрозуміти, як воно влаштовано. Деконструкція, на думку філософа, приносить людині задоволення й естетичну насолоду. Дерріда бачить у пануванні традиційних понять одне з головних джерел духовної кризи сучасного цивілізованого суспільства. Дерріда продовжує критику західноєвропейської метафізики, у руслі якої побудована й християнська теологія, але у відмінність, скажемо, від Хайдеггера, не прагне до прояснення "фундаментального досвіду буття", відмовляючись від поняття "буття" і інших традиційних метафізичних понять через неможливість їх адекватної змістовної експлікації. Дерріда відмовляється від поняття християнського Бога, розглядаючи його трактування в теології в якості "трансцендентального означуваного" і джерела змістів усього існуючого як прояв "логоцентризму".
Християнському віровченню Дерріда протиставляє Письмо, під яким розуміє різні види зорових накреслень, не обов'язково лінгвістичних, що встановлює певні форми артикуляції або розрізнення. Письмо, з погляду філософа, протистоїть "наявності", під яким Дерріда має на увазі область даного й безсумнівного. Письмо виявляє гетерогенну й динамічну природу Абсолюту, що одержала первісне втілення в культурному досвіді, що передує мові, яку мислитель називає "Архіописьмом". Письмо Дерріда наділяє якостями, протилежними характеристикам, якими наділяється християнський Бог: "...далеке від усього піднесеного й усякого багатства, є зовсім незначним, "знедоленим" або "блудним сином", "сиротою"". Письмо Дерріда називає "батьковбивцею", вбачаючи в ньому прояв агресивності, "кровожерливості". Воно руйнує саме себе, приймаючи форму "обрізання", "кастрації", "четвертування". Письмо пориває з усіма традиційними поняттями, принципами, нормами, правилами. [26, 27-34]
Ж.Бодрійяр не приймає трактувань Бога й богопізнання традиційними религиями, як і філософських концепцій, що заперечують божественну реальність, до яких він, у першу чергу, відносить різні варіанти психоаналізу і його критичного переосмислення. У якості якогось Абсолюту Бодрійяр вважає невимовну реальність, у якій панує "спокуса".
"Філософію спокуси" Бодрійяр викладає в своїй книзі "Спокуса", що вийшла у Франції в 1979 році. "Спокуса" не вписується, відповідно до філософа, у жодну з філософських концепцій. "Для всіх ортодоксій спокуса продовжує бути пагубним хитруванням, чорною магією спокушання й псування всіх істин, закляттям і екзальтацією знаків в підступному їхньому вживанні". [14, 114-117]
У сучасному суспільстві сила спокуси проявляється в царстві видимості. Філософ думає, що маніпулювання видимостями має більшу силу, ніж пізнання законів природи. Він наділяє спокусу рисами подібності з любовною звабою, протестуючи проти взаємозмушуючих відносин, властивих сучасній цивілізації. Спокуса, з точки зору Бодрійяра, руйнує всякий зміст і будь-яку доцільність.
Спокуса втягує в гру, що вподібнюється Бодрійяром особливому символічному ритуалу. Гра, на думку філософа, серйозніше життя, - це ясно видно з того парадоксального факту, що саме життя може зробитися в ній ставкою. Філософ, у дусі традицій французького Просвітництва, викриває лицемірство католицької церкви, що наклала, на його думку, проклін на спокусу, але з успіхом користується прийомами зваби. Насправді ж, "тато, великий інквізитор, великі єзуїти й теологи - всі вони знали, що Бога не існує, у цьому їхній секрет і їхня сила". Бодрійяр, як видно, зазнав впливу від концепцій культури, що одержали широке поширення в значній мірі завдяки роботі Йох.Хейзінгі "Homo Ludens" (1938), визнаної класичною в сучасній культурології.
Інтерес Бодрійяра до ігрового аспекту культури ймовірно зв'язаний із прагненням виявити дорефлексивні й долінгвістичні підстави людського існування. Сила, на якій тримається, з погляду Бодрійяра, інститут церкви являє собою гру видимостей, які приховубть відсутність істини. Прагненням до перекручування істини Бодрійяр пояснює рух іконоборців і шанувальників ікон. "Вабливою ілюзією іконоборців було відкинути видимості, щоб дати істині Бога розкритися в усій красі ілюзій, тому що ніякої істини Бога немає, і в глибині душі вони, напевно знали це, так що невдача їх була підготовлена тією же інтуїцією, якою керувалися й шанувальники ікон: жити можна тільки ідеєю перекрученої істини. Це єдиний спосіб жити істиною. Інакше не винести (тому , що істини не існує)". [14, 116-117]
На противагу існуючим в сучасному суспільстві релігійним і світським ритуалам Бодрійяр пропонує звернутися до особливої ритуальної форми, що, з його погляду, є надбанням аристократичної культури, - гри спокуси. Бодрійяр протестує проти тотального викриття дійсності наукою й філософією, що позбавляє її таємниці й зачарування. Місце гри видимостей у сучасному суспільстві займає убога, виставлена на показ гіперреальність. Тіло перетворилося в зчитувальний і відтворений генетичний код, що обіцяє повний контроль над відтворенням людини. Розгадана "істина статі", що привело до руху феміністок і сексуальних меншостей. Ми бачимо, що відповідно до популярного в епоху Просвітництва теорією обману Бодрійяр вважає поняття християнського Бога вигадкою, яка використовується церквою для здійснення свого панування й маніпуляції свідомістю віруючих. Він стверджує існування якогось Абсолюту як невимовної першооснови світу, що має силу спокуси й сутність якої відкривається в ігровій діяльності. В противагу релігійним ритуалам Бодрійяр пропонує особливу форму культури, в основі якої лежить азартна гра, що робить життя більше інтенсивним й насиченим. [15, 44-45]
Трактування Бога традиційними релігіями не приймає й М.Фуко, проголошуючи існування Абсолюту як першооснови світу. C точки зору Фуко, трактування Бога повинне будуватися на підставі "епістеми", під якою мислитель, у відповідності зі структуралістськими уявленнями, розуміє структуру, що визначає умови сприйняття й осмислення світу. Історія культури, на думку Фуко, розпадається на окремі періоди, в основі кожного з яких лежить певна "епістема". Фуко вважає, що співвідношення "слів" і "речей" є впорядковуючим принципом всередині кожної епістеми. Мислитель виділяє у європейській культурі Нового часу три "епістеми": Ренесансну (ХVIст.), класичну ( ХVII-ХVIII ст..) і сучасну (починається на рубежі ХVIII-ХIХ ст..). [13, 116-127]
У часи Ренесансу Бог, з погляду Фуко, трактується як якась блага сутність, іманентна світу, чия прихильність розглядається як умова подібності або навіть тотожності "слів" і "речей". Пізнання розуміється як занурення в божественну сутність за допомогою пошуку невичерпних подоб, "знання здійснюється завдяки "зазору" між подобами, які утворюють обертання, і подобами, що утворюють мову".
У класичну епоху "слова" і "речі", на думку Фуко, втрачають безпосередню подібність і співвідносяться через мислення. Знак починає щось означати тільки усередині пізнання й через нього. "І якщо бог ще застосовує знаки, щоб говорити з нами за посередництвом природи, то він користується при цьому нашим пізнанням і зв'язками, які встановлюються між враженнями, щоб затвердити в нашому розумі відношення знання". Тим самим виявляється залежність християнських релігійних уявлень від мови, що сильно похитнуло віру в їхню абсолютність.