Реферат
з дисципліни «Релігієзнавство»
на тему „Православ’я, історія та основні погляди”
1. Православ’я
Православне християнство бере своє начало у Східній Римській імперії, центром якої було місто Константинополь (Царград), засноване імператором Костянтином 1 у 324-330 роках на місті міста Візантії. Християнська релігія з самого початку носила відкритий характер, на відміну від інших. Апологети християнства досить послідовно обстоювали основні її принципи: смирення, поклоніння, злиденність, і відмова від будь-яких принад та оман життя. Можливо ,саме тому імператор Костянтин 1 Великий (бл.285-337) стверджував панування християнства в Римській імперії. З цією метою йому довелось послідовно обмежувати вплив язичництва. Спочатку знищили ті язичницькі храми де відкрито панувала розпуста під виглядом релігійного служіння. Потім заборонено було проводити жертвопринесення.
Ідеї християнства, які вже вкоренилися серед населення імперії , не зміг подолати і ярий апологет язичництва Юліан (331-363) за два роки свого володіння. Помираючи, він визнав своє безсилля і перемогу над ним Галілеянина. Наступник Юліана Іовіан закликав усіх мати єдину віру християнську і невпинно служити Богу, хоча Іовіан дозволяв робити Богу таке поклоніння, яке кожний визнає для себе за найкраще. Основні догмати православної церкви відрізняються від догматів католицької церкви.
Засновником християнської церкви усі християни визнають Ісуса Христа. Нині існує три основних напрямки у християнстві: католицизм, православ’я і протестанство. Саме ж слово «церква» має три значення. У першому значенні церква-це дім Господинь, у якому збираються віруючі для спільного богослужіння. У другому значенні церква-це визначення усього християнського духовенства, якому Господь доручив виконувати пастирське служіння, навчати людей віри Христової, керувати паствою у питаннях віри і моралі. У третьому значенні християнська церква-це усі правовірні християни разом із духовенством.
З самого початку християнства головним богослужінням для перших християн була Божественна літургія (Меса). Церква завжди вірила, що під час літургії хліб і вино перетворюються у тіло і кров Христові. Св. Іриней у праці «Проти єрисей»пише:»Хліб і вино словом божим перетворюється в Євхаристію, яка є істина кров і тіло Христові».
Уже з початку ІІ ст. проведення святої літургії полягало у виконанні встановлених для цього символічних обрядів, які загалом дотримують і тепер. Св. Юстин (вм.167 р.) так описує літургію»У неділю християни , де вони живуть, збираються у відомий час і, відповідно часу, читають послання Апостолів і Пророків;потім духовний начальник виголошує слово, в якому повчає народ, схиляє до добра. Потім усі встають і моляться, по закінчення молитов приносять хліб і вино. Головуючий читає молитву і благодаріння , а народ відповідає: «Амінь». Потім хліб і вино, над якими здійснено благодаріння, розділяють між присутніми , відсутнім відносять диякони… Цю їжу називають Євхаристія, і можуть її приймати тільки ті, хто вірить в істину вчення Церкви, прийняв хрещення і вчиняє так, як повелів Христос.
Після Божественної Літургії вірні підкріплялися принесеними дарами у знак єднання і любові. Пригощання ці , на які з охотою робили складчину заможні члени Церкви, називалися святом любові («арапе»). Але ці трапези у подальшому були скасовані внаслідок зловживань, при цьому виникли.
2. Таїнства
Практично з самого початку свого існування християнська церква запровадила сім таїнств: хрещення, шлюб, миропомазання, євхаристія, покаяння , єлеосвящення, священство.
Тому слід пояснити історію походження і зміст цих таїнств.
Хрещення
Хрещення завжди визнавалося необхідним засобом для спасіння, згідно словам Христовим: «Якщо хто не родиться від води і Духу, не може увійти у Царство Боже» .
Хрещення здійснювалось зануренням людини в воду. Це занурення було символом положення Христа в гроб, а послідуюче виходження з води символізувало воскресіння Христове. Занурення здійснювалось трикратно на честь трьох Божественних осіб і в пам’ять перебування Христа в гробі протягом трьох днів. Однак є відомості, що при потребі хрещення здійснювалось також кропленням або поливанням води на голову того, кого хрестили. Особи, які хотіли прийняти хрещення, спочатку навчалися основним істинам християнської віри і приготовлялись до хрещення молитвою, постом і покаянням. Тих, хто готувався прийняти хрещення, називали «катехуманами» сутніми при здійсненні літургії. Від них старанно приховували тайни віри. З ще більшою суворістю це дотримували відносно невірних, аби уникнути нерозумних насмішок і наруги.
Урочисте хрещення здійснювали зазвичай у Велику Суботу, у свято П’ятидесятниці і у свято Богоявлення(6 січня). У православних і по цей день хрестять зануренням. У римо-католиків до ХІІІ ст. також хрестили зануренням, а нині хрещення здійснюється через обливання.
Миропомазання
Миропомазання здійснювалось або під час хрещення, або ж, якщо відсутній єпископ, пізніше. Це таїнство завжди вважалось окремим від хрещення, про що засвідчує і книга Діянь Апостолів: «Апостоли, які знаходились в Єрусалимі, почували, що самаряни прийняли слово Боже, послали до них Петра й Іоанна, які прийшовши, помолилися про них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо він не сходив ще на жодного з них, а тільки вони були хрещенні в ім’я Господа Ісуса.
Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого»(Діяння 8, 14-17).
Євхаристія
Перші християни причащалися кожний раз, коли були присутні на Божественній літургії, звичайно у неділю. Християни, які скоїли великі гріхи, до причащання не допускалися , поки через щире покаяння не спокутували вини. Вірні причащалися, приймаючи Євхаристію звичайно у вигляді хліба й вина.
Саме євхаристія грецького походження і означає «благодаріння.
Покаяння
У християнській церкві вважається, що таїнство покаяння – це ніби хрещення. Таємна сповідь перед єпископом або священиком відома ще з часів апостольських. Сповідь відзначалась безумовно необхідною для отримання відпущення важких гріхів скоєних після хрещення. Тертулліан писав: «Сколько раз ті в своїх прегрешениях сознаишся, сталько раз тебе Бог грехи отпустит, простит…. Мы можем много скрывать пред людьми, но можем ли мы что-либо скрывать перед Богом? Разве лучше замолчать, не сознатсья в своїх грехах и бать осужденным рабом греха, нежели совершить в них признание и получить свободу идаже полное успокоение?»
Усне сповідання гріхів вважалося настільки необхідним для отримання прощення важких гріхів, що майже усюди таїнство покаяння називається сповідь. Є буденні і важкі гріхи. Для отримання прощення важких гріхів завжди повинно було сповідання їх.
На таємній сповіді належало сказати всі гріхи, навіть скоєні подумки. Покаяння за вбивство могло продовжуватись двадцять років, за прелюби до 9 років, за відступництво- до кінця життя; лише перед смертю дозволялося возз’днання з Церквою. Єпископ міг скоротити і пом’якшити публічну єпитимію, якщо віруючий щиро розкаявся і ревно виконувати настанови.
Єлеосвячення
Ще за часів апостольських здійснювалось таїнство єлеосвященя. Якщо людина було хворою, над нею здійснювали цей обряд, молились за одужання, помазували людину єлеєм в ім’я Господа. Це таїнство здійснювалось також над вмираючими.
Священство
У християнській церкві визнається, що апостоли отримали священицьку владу безпосередньо від Ісуса Христа. Цю владу вони передавали своїм наступникам - єпископам через рукопокладення, про що згадується і у посланнях апостолів. Єпископи, які були посвячені апостолами, мали владу і інших посвячувати в сан єпископа чи священика. Сам зміст таїнства описано в «апостольських конституціях».
Духовенство християнської церкви мало три ступені священства: єпископи, священики і диякони. У малих громадах не було потреби у священиках, бо єпископ з дияконами могли виконувати все, що потрібно було для спасіння віруючих. Інколи потреби громади міг задовольнити один єпископ. Утім, у часи апостольські богословська термінологія не була ще установленою і не було точним визначення єпископа і священика, що можна помітити у відповідних текстах Євангелій.
Священики були помічниками єпископів і їх радниками, а у випадках відсутності заміщували їх. Однак без дозволу єпископа нічого робити не мали права. Лише пізніше, із зростанням кількості приходів, значення священиків зросло. Якщо перших єпископів поставляли апостоли, то пізніше єпископів обирали за участю громади, враховуючи їх здібності і моральні якості. Вважають, що число дияконів у кожній громаді не повинно було перевищувати семи. Тому у великих громадах на допомогу дияконам поставлялись клірики нижчих ступенів. Так, лектори зберігали і читали Святе Письмо.
Підготовка до священства. Отці християнської церкви стверджували, що у І ст., коли Дух Святий давав виключну здатність розуміння істини віри навіть простим віруючим, то священики не потребували особливого навчання, а тим паче ніколи було їх готувати. Тоді апостали поставляли єпископам і священикам віруючих мужів, які вдовольняли моральним вимогам. Але пізніше, коли християнство поширилось і харизми тобто дари благодаті Божої припинились, єпископи змушені були турбуватись про підготовку майбутніх священиків. Вони утримували кандидатів до священства при собі і давали їм змогу ознайомитись з пастирською роботою. До вищих ступенів допускали тільки тих, хто був випробуваний на нижчих.
Але й другій половині ІІ ст. були засновані школи кате хетів у Римі, Олександрії, Антіохії, Кесарії, у яких майбутні священики довершували свої пізнання християнської релігії і вивчали методику пастирської роботи. До рукопокладення не допускали чоловіків, які були двічі у шлюбі, які були похрещені під час важкої хвороби і які пройшли через публічну єпитимію.