Сімеон Новий Богослов(949—1022р.р.)був співцем любові до Бога. Сам процес обОження він розумів як іпостасне єднання душі з Христом — Логосом, — що супроводжується переображенням людини. «...У кого світильник душі ще погашений і тліє, для того потрібне божественне світло, котре б засвітило в ньому світильник душі його...» [13,с.61]. Сімеон Новий Богослов значну увагу приділяв взаємозв'язку уваги і молитви. Увага пов'язана з молитвою як тіло з душею. Увага повинна передувати молитві, розчищати для неї дорогу. Показовими, як зазначає мислитель, є три образи уваги та молитви. При першому образі, тримаючи в умі божественні помисли і уявляючи блага небесні, людина розмірковує про це. Другий образ розгортання уваги і молитви має іншу картину: ум занурюється в глибину самого себе, відволікаючись від усього чуттєвого, зберігає свої почуття та збирає всі помисли свої. І, нарешті, за третього образу ум занурюється в глибину серця і звідти посилає молитви до Бога[13,с.165—170].Отже, Сімеон Новий Богослов вважав, що молитва тим досконаліша, чим краще її спрямовує увага, чим глибинніше її особистісне занурення. Мислитель вказував, що сутність християнства полягає не в догмі та культі, а у внутрішньому житті християнина в Богові. Бути християнином — це не значить притримуватися християнських догм, а шляхом досвіду пізнавати Божество, чуттєво пізнавати благодать Божу. Смирення, любов, добрі справи самі по собі не мають цінності, вони відіграють пропедевтичну, підготовчу роль для сприйняття благодаті. Відродження і оновлення людини здійснюється саме силою Христової благодаті. Наслідком стає осяяння душі божественним світлом, що охоплює людину в момент молитовного екстазу. Сила цього світла настільки могутня, що здійснює обоження людини, її духовне переображення. Можна констатувати, що містика Сімеона — це гімн боготворящій любові. У його вченні простежуються ті прийоми споглядання, які згодом використовуватимуть ісихасти — зосередження уваги на серці, утримування в ньому ума, притримування дихання і т. д. «Збираючи ум» в серці, ісихасти звільняли свідомість від будь-яких роздумів — зосереджували всю увагу на повторенні слів молитви. Смисл такої молитви — в напруженому прагненні до Бога, в любові до Христа, забутті себе заради життя в Христі.
Отже, отці церкви виокремлювали кілька ступенів молитви. Перший ступінь — це діяльна молитва, коли людина читає, б'є поклони; другий — уважна молитва, коли ум повністю зосереджується, ні на що не відволікаючись; останній — молитва серця, коли думка, проникаючи в серце, стає відчуттям, підноситься до безперервності — тоді починається духовна молитва.
Святі отці вважали, що людина повинна вкладати в молитву весь ум та серце; справжня молитва потребує напруженої і зосередженої уваги. Молитва повинна бути старанною, має включати коротку фразу, повинна повторюватись сотні раз, аж поки не вкоріниться як «кипляче джерело». Спочатку вона проголошується голосом, потім беззвучно губами і нарешті — робиться повністю «умною молитвою». При цьому людина долучається до безперервної молитви; відтак тіло «спить», а серце «працює».
2. Духовний потенціал молитви
Відомий український філософ Григорія Сковорода одним із чинників оновлення душі вважав молитву, яку розумів як богомислення, занурення у світ мікрокосму. Цей процес він уподібнював до пошуку істини чистим серцем. Лише через богомислення відкривається утаємниченість світу, тому не варто відвідувати храми й молитися там біля ікон. Це не є виявом справжньої релігійності. Лише молитва як богомислення здатна осяяти серце, запалити в ньому Божу іскру, вважав Сковорода.
Сковорода мав звичку присвячувати такій молитві багато годин. «Богомислення ... запрошувало його до вічного, єдиного, істинного блага його, всюдисущого, всенаповнюючого, і змушувало його взяти всю Божу зброю, щоб міг стати проти підступів лжемудрості» [5, с. 409]. Філософ не тільки пережив прозріння в своєму особистому житті, а й залишив його опис: «Коли мої думки й почуття душі моєї були розпалені благоговінням й вдячністю до Бога, я, вставши рано, пішов у сад прогулятися. Перше відчуття, яке я охопив своїм серцем, була якась розв'язаність, свобода, бадьорість, надія на сповнення. Ввівши в цей стан духу всю свою волю і всі мої бажання, відчував я всередині себе надзвичайний рух, який наповнював мене незрозумілою силою. Раптово якийсь солодкий вплив охопив мою душу, від чого все нутро моє загорілося вогнем, і здавалося, що в моїх жилах відбувався полум'яний кругообіг. Я почав не ходити, а бігати, начебто несений якимсь охопленням, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, а начебто я весь складався з вогненної суміші, яка витала в просторі кругобуття. Весь світ щез переді мною; лиш почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло моє існування. Сльози полилися струмками з очей моїх і розлили якусь розчулену гармонію у всьому моєму тілі. Я проник у себе, відчув наче синове запевнення любові і відтоді присвятив себе на синівський послух духу Божому» [5, с. 406]. Це опис процесу навернення, що мав вирішальне значення для всього подальшого життя мислителя. Його містичне переживання характеризується такими факторами: вольове зусилля, надзвичайне внутрішнє піднесення, прозріння, екстатичний вихід за межі власного фізичного існування, втрата просторово-часових орієнтирів, інтенсивні позитивні емоції, почуття блаженства. Містичне переживання є безпосереднім здійсненням того морального ідеалу життя людини, що називається щастям.
Життя Сковороди — це постійна подорож до самого себе, пошук Бога в собі. У цьому описі містичного єднання з Богом людина воскресає, боговтілюється, досягає найвищого блаженства та щастя. Такі надзвичайні порухи душі активізують емоційно-вольові зусилля людини, сприяють її духовному перетворенню. Переживши на власному досвіді місію прозріння, Сковорода вбачав своє покликання в наслідуванні життєвого шляху Ісуса Христа, у духовному сходженні до Бога. Надзвичайне, незбагнене перетворення свого власного єства Сковорода прагнув передати іншим, нестримно закликав до пошуку в собі іскри Божої. її віднаходження допомагає людині піднятись над буденним, мінливим і прилучитись до світу Абсолютного, вважав філософ.
Отже, молитва — це своєрідний психічний стан, який характеризується надзвичайною інтенсифікацією емоційно-чуттєвої сфери, що, зрештою, призводить до переображення людини, прориву її в царину Божественного.
Свята Тереза розглядала молитву як процес духовного сходження. Вона стверджувала, що існує неймовірної краси палац, що побудований із чистого діаманту. Кожний містик прагне ввійти в нього. Палац знаходиться в людській душі; шлях до нього лежить через сім обитель, через сім ступенів молитви. Перша обитель досягається усною молитвою, яка спрямовує розсіяну свідомість на певний шлях. Друга обитель — мисленнєва молитва, в якій посилюється внутрішнє зосередження думки. На зміну вираженіймовiприходить внутрішня мова. Третя ступінь — молитва споглядальна, коли свідомість переходить від форми дискурсивної до інтуїтивної. На зміну думання приходить любов. Молитва успокоения вводить в четверту обитель, коли душа приходить до вищого стану споглядання і перед нею несподівано й раптово появляється істина. П'ята обитель — молитва єднання, що фіксує початок екстазу. Однак вона ще нестійка. Нерухомість свідомості недосконала; в ній помітні коливання, тимчасові замкнення. І, нарешті, шоста обитель — молитва захвату, коли свідомість досягає екстазу. Остання обитель — сьома — досягається ширянням ума, коли наступає єднання з Богом. Це настільки стрімкий порив, що чинити йому опір майже неможливо [11, с. 101—104]. Це психологічне розгортання молитви дає змогу прослідкувати, як сходить свідомість до вищого ступеня зосередження.
Молитва охоплює людину цілком: перш ніж примусити нас прихилити коліна, вона покоряє всю людську душу. Саме про таку молитву сказала св. Тереза: «Обіцяйте мені, що ви будете кожний день молитися лише чверть години, а я вам обіцяю небо».
Паоло Мантегацца (1831—1910р.р.) окреслював своєрідний «скелет молитви». На першому етапі людина готується до молитви — зосереджується, готує місце, виокремлює прохання, з яким буде звертатись до Бога. На другому етапі молитовного стану людина включається в роздуми, до яких залучається пам'ять, що вказує на істини, котрі повинні слугувати предметом молитви; ум вмішується, щоб коригувати молитовний процес; воля приймає висновки і рішення, які відрізняються практичністю і всесторонньою визначеністю. На заключному етапі задіюються всі сили людини і молитва виступає як розмова з Отцем, Сином, святим Духом [6, с. 154—155]. На думку П. Мантегацца, молитва виступає одним із основних структурних елементів релігійного екстазу. Він так виокремлював компоненти релігійного екстазу: благоговіння, приниження, віра, молитва, споглядання видінь, називав молитву одним із найвеличніших психічних явищ, котре здатне підняти людину на найвищі щаблі божественного, змінити, перетворити її.
Молитва має багато видів. Ще у 1932 р. Ф. Хайлер виділив їх дев'ять, а М. Полома і Б. Пендлтон розробили «фактор аналіз» і чотири види молитв: молитва-розмова, розмова з Богом, молитва-роздум, молитва-прохання (Хайлер вважав її основною). В опитуваннях, проведених американськими дослідниками, кількість тих, хто випробовував різні види молитов, становила: розмови — 30,9, роздуми — 4,6, прохання — 5,3, ритуальні — 6,9. Хайлер вважав, що споглядальна молитва найчастіше викликає містичні переживання, а Палома і Пендлтон зазначали, що таким чинником є молитва-роздум. Фактор молитви-роздуму складається з таких пунктів: тривале зосередження на переживаннях або перебування перед Богом, поклоніння Богу та його обожнювання, прохання до Бога, намагання почути Його відповідь.