Уряд Катерини II практично припинив підтримку православної місії. Збідніла Тобольська кафедра після проведення секуляризації була неспроможна за власні кошти підтримати місіонерську справу. Якщо 1753 р. в Тобольській єпархії хрестилось 462 людей, у 1764 — 361 людина; то за даними Тобольської консисторії 1765 року було хрещено 176 людей, 1766 року — 34 людини, 1787 року — 97 людей, а 1768 року — 30 людей. Тобто, місіонерська справа не розвивалася, а навпаки, послаблювалася. Але в цьому немає жодної провини святителя Павла. «Згори» більше цікавилися створенням нового в катерининському дусі наказу для місіонерів, аніж проблемами місіонерів.19
На жаль, і місіонерська справа часом страждала від зловживань виконавців. Вони перебували далеко від начальства, у віддалених улусах і святу справу, бувало, перетворювали на предмет наживи, хоча святитель Павло категорично наказував: «місіонерську діяльність проводити з усяким старанням і добрим порядком не ображаючи й не озлоблюючи нікого й до хабарів не торкатися».20
Але часто новохрещене населення тубільців, під впливом своїх нехрещених одноплемінників, звинувачувало місіонерів і в неіснуючих зловживаннях. Скарги на примусове навернення в християнство надходили до Синоду постійно ще при попередниках митрополита Павла. Однак Синод ставився до них раніше з недовірою. Тепер, коли до влади прийшла Катерина II, ситуація змінилася. Відчувши її ставлення до архієреїв і до Церкви загалом, скаржники безперервною чергою потягнулися в Петербург. Оббиваючи пороги установ і начальства, ходаки очорнювали своїх, невгодних їм священиків, протопопів і, зокрема, архієрея. Обер-прокурор Меліссіно й імператриця були готові слухати й вірити будь-яким звинуваченням на митрополита Павла, як земляка митрополита Арсенія Мацієвича *, і, зокрема, звичайно, підозрювали в ньому ворога секуляризації.
Підозри ці були небезпідставні. Після сумнозвісного указу від 26 лютого 1764 року в Сибіру в монастирів було відібрано вотчини з селянами й самі монастирі розділено на класи. З 17-ти монастирів, на які всі сибірські митрополити покладали надії, як на найкращий засіб боротьби з розколом і поганством, шість було закрито, ті, що залишилися, після конфіскації земель були сильно підірвані в засобах існування, бо в малозаселеному бідному Сибіру землеволодіння були значно важливішими для них, ніж для монастирів у центральній Росії, які крім від земель, мали багато інших прибутків.
Отже, суми на утримання архієрейського дому й монастирів виявилися зовсім недостатніми. Святитель Павло не міг і не хотів приховувати свого негативного ставлення до закриття монастирів. Маючи великий життєвий досвід і проникливий розум, він бачив, що багато сибірських чернечих обителей, не маючи засобів для існування, заглохнуть і не служитимуть уже справі просвіти сибірських народів21. Тому святитель Павло зробив сміливий і дуже небезпечний крок. Потрібна була неабияка мужність, щоб після відомої всім розправи над Арсенієм Мацієвичем подати свій протест проти указу про секуляризацію.
Це сталося наприкінці 1764 року. Хоча своїм поданням до синоду святитель намагався захистити свою Сибірську митрополію, але всім було ясно, що це протест проти всієї державної політики ставлення до церкви. Ряд дослідників стверджують реальність цього протесту: митрополит Іларіон (Огієнко), Симонюк В., прот. Олександр Швець. Є такі, що не погоджуються з цим твердженням. Так, Карташев А.В. пише: “По некоторому недоразумению до конца XIX в. в исторической литературе имя митрополита Павла примешивалось к делу митрополита Арсения”22. У своїх доказах він був щирим, шляхетним, справедливим ревнителем чистоти й успіху Православ’я. Синод не зважив на його докази, а вища державна влада сприйняла їх як виклик. Відтоді святитель Павло став особистим ворогом Катерини II. За її наказом Синод наприкінці 1764 р. відкриває вправу на митрополита Тобольського Павла. Ставши дисидентом, святитель терпів різні несправедливості та цькування з боку Синоду та світської влади. Протест став головною причиною негативного ставлення та звільнення митрополита з Тобольської єпархії 23.
З тексту записів, поданих Синодом на вимогу неправославного напіватеїста обер-прокурора Меліссіно, й відповідей на них митрополита Павла видно явні перебільшення та прямі наклепи скаржників. Детально вивчивши скарги на митрополита Павла, а також його листування з Синодом, історик Титлинов В. дійшов висновку, що святитель Павло діяв згідно з традиціями й законами ХVIII ст., а справа, заведена на нього, була на основі фальшивих скарг або перебільшень24. Катерина, зводячи до смерті митрополита Арсенія, з самого початку свого царювання пильно стежила за особистістю митрополита Павла. Не дивна тому реакція Катерини II на відгук про святителя Павла вченого абата Шаппа. Цей французький астроном 1761 р. прибув у Тобольськ для спостереження проходу Венери перед Сонцем. При цьому був присутній митрополит Павло. Пізніше абат Шапп відізветься про святителя Павла, як про вчену людину. Він називає його ревнителем віри, коректним і приємним у спілкуванні. Абат пише, що Павло «міг би служити взірцем для всього християнського духовенства». Чи-
таючи ці рядки, вже 1768 р. Катерина роздратовано зазначає: «Ось чудовий взірець, який пропонує абат для наслідування: невіглас і фанатик! Цей прелат крім того був гордим і мстивим. Вади, за які він повинен був недавно залишити свою єпархію».25.
На виклик Синоду святитель Павло прибув у Москву 2.04 1768 р. Тут він, умовлений своїми друзями, написав прохання про звільнення його на спокій у Києво-Печерську Лавру. Імператриця затвердила відпуск на спокій, правда, без пенсії та без прогонних грошей. Прибувши в Київ, митрополит Павло повністю віддався молитовній, постовій і доброчинній підготовці до своєї мирної християнської кончини, оточений дедалі більшою шаною віруючого народу. Упокоївся митрополит Павло 4.11.1770 р. за старим стилем. Через чуму, яка лютувала в Києві й відсутність митрополита (Київська митрополія на той час була овдовівшою), а також відсутність розпоряджень Синоду, тіло святителя Павла 1,5 місяця залишалося непохованим. Похорони, нарешті, відбулися 19 грудня 1770 р. При закритті гробу виявилося, що тіло не розклалося. Безперервний ряд чудесних зцілень за молитвами до нього йшов із тієї пори й до спроби перенесення гробу 1832 р. і після того переходить в XX століття й до сьогодення26. Отакою є доля нашого великого земляка, українця митрополита Павла Конюшкевича.
Велика кількість чудес від нетлінних мощів святителя Павла й усенародне його шанування як святого угодника Божого спонукало Київську міську Думу звернутися до вищої церковної влади з пропозицією всенародного прославлення пам’яті святителя. Прославлення мало відбутися 1915 р., але Перша світова війна перешкодила цьому. Помісний Собор РПЦ 1917—1918 рр. теж збирався канонізувати святителя, проте обставини воєнного часу змусили собор припинити свою діяльність. 1984 р. з благословення Московського патріарха Пімена у зв’язку з підготовкою до свята 1000-ліття Хрещення Русі було встановлено святкування на честь собору Сибірських святих, серед котрих — святитель Павло Тобольський.
Проведення Архієрейського собору та майбутню канонізацію святителя Павла Конюшкевича було офіційно започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 15 грудня 1997 р. під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета. Немало причинилися до появи цього рішення земляки святителя Павла самбірчани, які пам’ятали про нього й на його честь збудували величний храм. Перші розвідки про святителя Павла разом із місцевими істориками зробив прот. Іван Швець, тоді клірик церкви Різдва богородиці м. Самбір (зараз викладач КДА). Після нього вивченням життя й діяльності митр. Павла зайнявся брат, прот. Олександр Швець, який написав і захистив кандидатську дисертацію про нього.
Нарешті, відбувся сторіччями очікуваний Собор, перший пункт ухвали якого проголошує: «Приєднати митрополита Тобольського Павла Конюшкевича до лику святих для церковного шанування й занести його ім’я у православний церковний календар». У документі діяння освяченого Архієрейського Собору УПЦ КП «Про канонізацію святителя Павла Конюшкевича (1705—1770) митрополита Тобольського говориться: «Митрополит Павло є окрасою Церкви Христової, зразком самовідданого святительського служіння, утвердженням православ’я і подвижником благочестя. Справжньою величчю дихає проста, незламна у правді своїй, як старозавітні пророки, пряма і
грізна постать святителя Павла».27. Мощі митрополита Павла після піввікового перебування під уламками Успенського храму Києво-Печерської Лаври нині знайдено й поставлено для поклоніння віруючих.
РОЗДІЛ V.
УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ МІСІОНЕРИ ІРКУТСЬКОЇ МІСІЇ
5.1 Заснування Іркутської єпархії
Тобольська єпархія, заснована при патріархові Філаретові 1621 р., понад сто років була єдиною на всій території Сибіру. На Тобольську кафедру на початку XVI й у XVII столітті посилалися, переважно, діяльні й учені ієрархи. Та якби вони не виявляли свою ревність щодо церковного благоустрою єпархії, для них фізично було неможливо керувати всіма парафіями й монастирями Східного Сибіру, віддаленими від Тобольська на тисячі кілометрів. Управління церковними справами Східного Сибіру було особливо важким для тобольських архіпастирів. «Те, що по громадянському відомству поручалося цілим десяткам воєвод, по церковному покладалося на одну людину».1
На Московському Соборі 1667 р. було вирішено заснувати архієпископію в Тобольську та єпископію на Лені, а Тобольськ піднести на ступінь митрополії. Однак, зроблено було тільки останнє.2 Питання про заснування нових єпархій Сибіру піднімалося й на Московському Соборі 1681 р. «Архієрейська додаткова присутність потрібна й необхідна для того, що Сибірський край просторий і в ньому безліч народу, що Христа не знає, також деякі міста на далекій відстані знаходяться від архієрейської кафедри, а саме, в Сибірському краї від столичного міста тієї єпархії до Даурських і Нерчинських і Албазинських островів і до інших подібних багатьох місць за один рік, і за півтора, і за два ледве переходять, а в тих далеких місцях християнська віра не розширюється».3