Отже, музичне мистецтво безпосередньо впливає на формування емоційних переживань, що в свою чергу є джерелом духовного світу особистості. Оскільки людина - істота емоційна, то емоційні переживання та почуття невід'ємні від духовного світу особистості. І саме твори мистецтва формують нашу емоційну культуру, культуру естетичних почуттів і смаків, духовну культуру нашого життя.
Розділ 2. Напрямки сучасної музики
2.1 Стан розвитку сучасного музичного мистецтва та його основних напрямків
Музиканти другої половини 20-го століття відчули тісний звязок із слухачами. Для композиторів і виконавців стало важливим ідеї і світобачення свого покоління, етнічного і суспільного середовища, інколи конкретних політичних і релігійних рухів.
Сучасна класична музика, джаз і рок – три основні вітки музичної культури другої половини 20-го ст. Важливою сферою музичного життя цього періоду стала і поп-музика – складний комплекс популярних музичних напрямків і індустрії розваг. Класика, джаз і рок мають спільний корінь – традиції фольклору. Народна музика незмінно і часом непомітно підживлювала творчі пошуки професійних музикантів, хоча навіть самі вони не завжди це усвідомлювали. Композитори 19-го століття працювали в основному заміським фольклором, що часто зазнавав професійної обробки. 20-й вік відкрив сільську народну музику, її драматизм і гостроту звучання, яка одночасно і лякала, і заворожувала. Система мислення, виявлена в старовинному фольклорі, виявилась співзвучною до трагічного духовного досвіду сучасної людини.
Пошуки в цьому напрямку серйозно вплинули на виникнення в 50-х рр. Рок-музики – явища, що в за короткий термін перевернуло музичний світ. Дати визначення рок-культурі дуже складно. Це особливий спосіб життя в музиці, в якому об’єднались композиторська творчість та імпровізація, музика і сценічне дійство, живий звук голосу чи інструменту і складні ефекти електронної музики. Виникнувши під впливом фольклору, ця культура ніколи не була зв’язаною з конкретними національними традиціями: мова року інтернаціональна і спрямована на об’єднання людей різного походження і світогляду. Провідна роль у рок-музиці належить психічному і емоційному впливу, що походить інколи навіть від одного слова чи звуку. Залежно від напрямку рок-музики та цілей, які ставлять перед собою її виконавці, композиція може надихнути на глибокі роздуми, або, навпаки, викликати стан апатії чи агресії. В рок-музиці, як в дзеркалі, відобразились стреси, через які пройшли післявоєнні покоління молоді, -- стихійні соціальні виступи і «сексуальна революція», рухи хіпі та панків, трагедія наркоманії – і духовні пошуки.
Якщо рок-музика говорить від імені інтернаціональної аудиторії, то джазова культура протягом довгого часу була голосом конкретного етнічного середовища – афро-американського населення США. Вплив національних традицій відчувається в ній ще сильніше, ніж в році. Джаз це також образ життя. Його основа – імпровізація, яка є для музиканта формою досягнення світу через звуки. Саме від джазу рок успадкував свої характерні риси – потяг до імпровізації та колективних форм творчості. Однак, на відміну від року, джазова імпровізація розрахована на камерне, довірливе спілкування із слухачем (навіть в умовах величезної концертної зали) . Від публіки джазовий музикант очікує не фанатичного обожнювання (на що нерідко очікує рок-музикант) , а дозрілого розуміння, не вибуху емоцій, а занурення в душевний світ виконавця. Джазові музиканти виступають, як правило, в невеликих залах і клубах, бажаючи сформувати свою публіку та орієнтуючись на професійних слухачів. Виникнувши більше століття назад, в 20-ому ст. джаз переступив початкові етнічні границі. На сьогодні це інтернаціональний вид мистецтва з великою різноманітністю регіональних і стильових різновидів.
Що ж стосується класичної музичної культури, то вона й надалі залишається спрямованою на вічні духовні цінності. Як і раніше, її фундамент – строга, відшліфована часом система жанрів:опера, симфонія, ораторія, жанри вокальної та інструментальної камерної музики. Розуміння класичної музики залежить від загального рівня культури слухача, ступеня його внутрішньої незалежності від впливу моди, реклами та думки оточуючих. Поряд з мільйонами любителів рок- і поп-музики прихильників класики завжди буде менше. Через це деякі композитори другої половини 20-го століття намагались зробити класичну культуру об’єктом сенсаційного інтересу і вносили в неї найоригінальніші засоби художньої мови фольклору, джазу та року. Подібні спроби нерідко ставали причиною появи нових течій. Так, застосовуючи технологію року з використанням електронної апаратури, класичні музиканти створили "електронну" музику. В свою чергу, увага рок-музикантів до класичних музичних жанрів, форм та інструментів спричинило виникнення арт-року і рок-опери. Це ще раз підтверджує внутрішню єдність всіх областей музики в контексті сучасної культури [13, с. 9-10].
Нерідко до класичного жанру тягнуться віруючі люди. Зустріч з симфонією, камерною сонатою чи довгою джазовою імпровізацією створює оптимальні умови для так званого заглиблення в себе. Момент насолоди музикою наступає тоді, коли слухач знаходить в глибині свого "я" відгук на духовний та емоційний стан, який він відчуває сприймаючи музичний твір. Такий слухач нерідко консервативних поглядів і до "винаходів авангарду відноситься" як до примітивного "хуліганства".
Музична мова рок-композиції чи естрадної пісні може бути не менш складним, ніж у симфонії. У цієї музики принципово інший адресат – людина енергійна, активна, що живе передусім зовнішніми імпульсами, які черпає в спілкуванні з людьми, інтересі до політики, з різноманітних подій, що відбуваються довкола нього. Головним центром притягання для музикантів є молодь з її підвищеним інтересом до проблем емоційного та сексуального спілкування. Від музики такі люди очікують сильних відчуттів. Часто вони стають фанатичними прихильниками окремих виконавців і пристрасно слідкують не тільки за творчістю, але й за особистим життям своїх кумирів.
Специфіка розвитку музики як масової "культури" призвела до того, що вона фактично стала частиною індустрії, в якій музикант відіграє роль ефектного сценічного персонажа, а музика не більш ніж засіб одержання прибутку.
Картина існування музики в сучасному суспільстві була б не повною без розповіді про шляхи відновлення музичної мови. Проблема ця була поставлена післявоєнним поколінням, яке пережило трагедію європейської культури, що виявилась безсильною перед силами зла. І в цій ситуації майстри класичної музики, джазу та року, котрий тільки зароджувався віднайшли точки дотику крізь глибоке переосмислення фольклорних традицій. Ще в 10-20-х рр. музичний світ вразили відкриття композиторів-неофольклористів, котрі вивчали глибинні пласти народної музики і зібрали матеріал, що не мав нічого спільного зі загальновідомими "сувенірними мелодіями". Виявилось, що фольклорна традиція кожного народу несе в собі разючу гостроту звучання і нерідко заснована на трагічному сприйнятті світу. Починаючи з 50-60-х рр. професійна музика намагається не стільки використовувати готовий матеріал, скільки вивчити характер мислення народу. Об’єктом уваги стає не закінчена мелодія, а психологічний вплив короткої фрази-поспівки, інтонації чи звуку, тобто елементів народжених підсвідомістю. За кожним із них стоїть стихійний спалах емоцій, а подекуди й фізіологічна реакція на оточуючий світ.
2.2 Афро-американська музика
В сучасній музиці представлені різні традиції, перш за все європейська і африканська, що зустрілись на землях Північної Америки. Витоки багатьох музичних напрямків, які виникнули в 20-ому ст., можна віднайти у фольклорі афроамериканців – нащадків рабів, привезених Африки.
Музика займає важливе місце в житті народів Чорної Африки : вона супроводжує їх під час релігійних обрядів, ритуалів, свят і повсякденних справ. Африканська музика – це передусім спів, в якому чергуються сольні та хорові партії. Соліст виконує фразу а хор йому відповідає. Спів, як правило, супроводжується танцем.
Звукоряди африканської музики не відповідають європейському і не укладається в мажорний і мінорний лад. Крім того, в ній не має значення точна висота звуків.
Ритм африканської музики дуже складний. Можливо, найкращий спосіб одержати уявлення про нього – це спробувати рівномірно відстукати ногою два удари, а руками за той же час зробити три сплески.
Ранній афро-американський музичний фольклор можна поділити на дві групи – світські і духовні пісні. До світських відносились ті трудові пісні (work songs) . Вони звучали під час праці, яку виконували невільники. Духовні пісні з’являються тоді, коли чорні раби навернулись до християнства. Так поступово, починаючи з 17-го ст., виник жанр афро-американських релігійних наспівів – спірічуел (spiritual – духовний) . Багатоголосся, гармонія та мелодії із європейської музичної традиції взаємодіють в спірічуелі з виразними засобами африканської музики.
Очевидно, в результаті об’єднання трудових пісень і спірічуела виник ще один жанр афро-американської музики – блюз (blues, від blue devils – меланхолія, ниття або від to feel blue – сумувати) . Вважають, що блюз сформувався в 70-х рр. 19-го ст., але документального підтвердження цьому немає.
Головна характерна риса блюзу – блюзові ноти. Вони не належать ні до мінору ні до мажору, а розміщуються між ними. Саме тому неможливо добитись звучання нот на інструменті з стійкою висотою звуків (наприклад, на фортепіано вони не співпадають зі звучанням клавіш) , але це можливо зробити на гітарі, зачіпивши струну.