Безперечна і виховна функція оркестру, оскільки колективне музикування є також і однією з форм спілкування. У дітей з'являються відповідальність за правильне виконання своєї партії, зібраність, зосередженість. Оркестр об'єднує дітей, виховує волю, наполегливість у досягненні поставленої задачі, допомагає подолати нерішучість, боязкість, невпевненість у своїх силах.[7]
Музичні інструменти для дітей завжди чудові, надзвичайно привабливі предмети, діти дуже хочуть на них грати. Музичний інструмент для дитини - символ музики, а той, хто грає на ньому - майже чарівник.
Але, в першу чергу, інструмент- це знаряддя, за допомогою якого розвивається музикальність. Розвиток музикальності є неодмінною умовою формування музичної культури дітей. Під музикальністю розуміється сукупність здібностей, необхідних для успішної музичної діяльності. Основна ознака музикальності – переживання музики як вираження певного змісту. Музичне переживання за своєю суттю є емоційним переживанням, оскільки поза емоційним шляхом зміст музики осягнути не можна. Музикальність особливо виявляється в активній самостійній діяльності особливо при заняттях на музичному інструменті.
Педагогічна доцільність гри на дитячих музичних інструментах :
· цей вид діяльності допомагає забезпечити зв'язок з шкільним музичним вихованням;
· викликає позитивні емоції в дітей;
· сприяє розвиткові музичного слуху: звуковисотного, ритмічного, ладового, тембрового;
· дає змогу дітям виявити себе особливо тим, хто не вміє чисто інтонувати, компенсувати їхній слабко розвинений музичний слух [8]
1.2 Погляди вчених на проблему творчого розвитку дитини в процесі музикування на інструментах
Як відомо, дитину можна ввести в музику різними способами. Один – спосіб активного, практичного музикування, інший – спосіб слухання музики. Сучасна музична педагогіка з її установкою на загальне музичне виховання, музичну грамотність, усіх без винятку, дітей особливу увагу звертає на перший з цих способів. Завдання залучення дитини до радощів самостійного і до того ж творчого за своїм характером музикування протягом значного періоду часу виявилось центральним завданням у світовій музичній педагогіці. Були вироблені й багаторазово перевірені на практиці різні форми і методи активного способу музичного виховання. [9]
Відомо, що активне музикування сприяє найбільш ефективному розвитку всіх компонентів музичних здібностей: уваги, музичного слуху, музичного сприйняття, пам’яті, емоційного та усвідомленого ставлення до явищ музичного мистецтва.
Самостійне музикування в поєднанні з практикою слухання музики сприяє проникненню у світ прекрасного, допомагає пізнанню законів мистецтва, має першочергове значення у музично-естетичному вихованні.
“Музикування – виконання музики в домашніх умовах, поза стінами концертного залу; і в більш широкому розумінні – взагалі гра на музичному інструменті”. Таке тлумачення музикування як однієї з сторін музично виконавської діяльності читаємо в “Энциклопедическом музыкальном словаре”. [1]
Однак, дослідження Б.Асаф’єва, Л.Баренбойма, Н.Ветлугіної, Д.Кабалевського, К.Орфа, В.Цукермана, Д.Шостаковича та ін., нові досягнення в галузі методики музично- естетичного виховання школярів як у нашій країні, так і за кордоном, дозволяють значно розширити поняття терміна музикування.
На наш погляд, музикування – це вид музичної діяльності, в процесі якої виявляються як художнє знання, вміння та навички (рівень гри на музичному інструменті, володіння голосом, манера виконання), так і естетичні можливості виконання (виразність, емоційність, інтерпретаційні якості) музичного твору.[10]
Слід вирізняти музикування за жанром – інструментальне та хорове; за видом (організацією) – індивідуальне, групове та колективне; за рівнем – професійне та аматорське (самодіяльне); за формою діяльності – комітатне, проміжкове, активне.
Стосовно до інструментального та хорового музикування необхідно сказати, що на практиці воно охоплює гру та спів в ансамблі, читання з аркуша, імпровізацію, самостійне вивчення музичних творів з нот та ін.
Проблема використання музикування на уроках музики та в позакласній роботі розв’язувалася передусім у молодшому шкільному віці (Н.Вишнякова, Л.Дмитрієва, В.Лапченко, І.Лаптєв, А.Паламарчук, А.Пілічяускас та ін.).
Система колективних занять В.Лапченка побудована на оптимальному поєднанні гри та співу. Він доводить, що “колективна форма навчання школярів молодших класів на гурткових заняттях ансамблю народних інструментів у поєднанні із співом... сприяє поглибленому розвитку музичних інтересів”[11].
А.Паламарчук у своєму дослідженні доводить, що ефективне формування музичного інтересу першокласників пов’язане з підвищенням рівня їх музичної діяльності, яка заснована на розвитку музичних здібностей.
Л.Дмитрієва у дослідженні системи творчих завдань у музичному вихованні молодших школярів розглядає творчість та гру на музичних інструментах як самостійні розділи уроку, що створюють умови для активного нагромадження учнями музичного досвіду.
Відомий литовський педагог А.Пілічяускас розробив систему колективного навчання гри на народних інструментах на уроках музики в загальноосвітній школі. Він зазначає, що така форма навчання значно допомагає дітям чистіше і краще співати, швидше розвиває звуковисотний слух. Н.Вишнякова показала, що позакласні творчі музичні заняття, які проводились за запропонованою нею методикою, формують у всіх дітей, незалежно від початкового рівня музичних здібностей, творчу активність, що виявляється у змозі вільної вокальної імпровізації.[12]
І.Лаптєв дослідив проблеми ефективності використання різних груп елементарних інструментів в умовах 1–3 класів початкової школи. Дослідник прийшов до висновку, що гра на елементарних музичних інструментах є дійовим засобом музичного розвитку учнів початкових класів загальноосвітньої школи, сприяє активному формуванню співочих навичок у дітей з низьким рівнем музичних даних, що є наслідком компенсаторного значення інструментального музикування.
Серед досліджень, які деякою мірою розкривають специфіку музикування в підлітковому та юнацькому віці, слід віднести праці Ю.Алієва, Б.Бриліна та ін. У цих дослідженнях розкриті зміст і методика роботи з формування вокальної майстерності та навичок гри на гітарі.
Як відомо, любов до великої музики почуття не природне. Якщо учень підготовлений до сприймання музики, співу, гри на музичному інструменті, якщо його діяльність у сфері музики стає звичкою, тоді вона переростає в потребу.[13]
Ю.Алієв зазначає, що “вищий ступінь розвитку пізнавальних інтересів у галузі музики безпосереднім чином пов’язаний з розвитком музичних почуттів, потреб та інтересів і полягає в прагненні використати здобуті знання й уміння (у сприйнятті та співі) на практиці, самостійних заняттях музикою: у домашньому музикуванні, у зібранні фонотеки, у відвідуванні концертів, у читанні літератури про музику. А в кінцевому підсумку – у впливі на навколишній світ для його перетворення... Музична освіта, яка не веде до наступної самоосвіти і загального розвитку, не відповідає по суті своєму призначенню” .
У дисертаційному дослідженні Б.Бриліна розглядаються можливості формування музично-естетичного смаку школярів засобами популярних музичних гуртів. На підставі конкретно- соціологічних досліджень автор доводить, що музично-естетичний смак учнів, які грають у гурті, розвивається повільно, внаслідок чого створюється розрив між інтересами школярів і завданнями, які стоять перед сучасним мистецтвом. [14]
Думку про розвиток музикування неодноразово висловлював видатний композитор сучасності Д.Шостакович: “Необхідно всіляко підтримувати саму ідею... музикування. Нехай музика увійде в будинки... людей не тільки по радіо, телебаченню, на платівці чи магнітофонній стрічці – нехай вона зазвучить у своїй первозданності, як квартет чи тріо, як клавірний переклад опери, балету чи симфонії, як пісня чи романс на дружній вечірці”.
Важливе значення грі на музичних інструментах надають у своїх працях видатні педагоги та дослідники О.Апраксіна, Л.Баренбойм, Н.Ветлугіна.
Музикування є центральним елементом системи музичного виховання австрійського композитора К.Орфа, основою педагогічної практики голландського музиканта П’єра Ван Хауве та багатьох інших.
Питання, пов’язані з дитячою музично-інструментальною діяльністю, вивченням способів формування художнього сприйняття та музично-творчого розвитку дітей, досліджували Б.Яворський, Б.Асаф’єв, В.Каратигін, Н.Брюсова, В.Шацька, З.Кодаі та ін.[15]
Композитор З.Кодай підходив до постановки массового музичного виховання із загальнодержавних позицій. В її основілежить визнання визначальної, універсальної ролі хорового співу. Тому в його концепції музичного виховання вважається малодоцільним використання інструментальної музики. Необхідно відзначити таке: якщо стояти на позиції визнання необхідності всебічного розвитку особистості, то переважна увага, яка надається З. Кодай хоровому співу, стримує можливість розвитку різноманітних здібностей дитини. [16]
К.Орф вбачає головну мету своєї системи в розвитку творчого потенціалу особистості. “Ким би не стала в майбутньому дитина – музикантом чи лікарем, ученим чиробітником, – писав К.Орф в передумові до своєї книги, – завдання педагога полягає в тому, щоб виховувати у ньому
творче начало, творче мислення. В індустріальному світі людина інстинктивно хоче творити і в цьому їй необхідно допомогти. Адже прищеплення бажання та вміння творити відіб’ються в будь якій сфері майбутньої діяльності” .
Музичне виховання, за системою Орфа, здійснюється в процесі елементарного музикування. Сутність цієї діяльності у синтезі з мовою, до того ж не стільки в семантичному розумінні, скільки у зв’язку з ритмічною і звуковою сферою мови – (“мовні вправи”).[16]