Інший тип духових музичних інструментів – волинки. Їх також було у середньовіччі декілька видів. Це шеврет (chevrette) – духовий інструмент, що складається з мішку з козячої шкіри, трубки для подання повітря та дуди. [Рис.3.4] Деякі джерела розрізняють шеврет і волинку, деякі ж називають шеврет «маленькою волинкою» [24:322]. Інструмент, що своїм виглядом нагадував шеврет, ще у ХІХ столітті зустрічався у селах французьких провінцій Бургундії та Лимузена.
Іншим різновидом волинки був хоро або хорум (choro). Це духовий інструмент з трубкою для подання повітря та дудою, причому обидві трубки розташовані у одній прощоні (вони нібито є продовженням одна одної). У середній частині хоро знаходиться резервуар для повітря, з виробленої шкіри, причому цілковито сферичної форми. Оскільки шкіри мішка починала вібрувати, коли музикант дув у хоро, звук виходив декілька різкий та дребезжащий.
Волинка (cornemuese), французька назва цього інструменту походить від латинського corniculans (рогатий) та зустрічається у рукописах лише починаючи з ХІV століття. [Рис.3.5]
Рігта ріжок (corne). Усі ці духові інструменти, включно з великим рогом оліфантом, мало відрізняються один від одного за конструкцією та застосуванням. Виробляли їх з дерева, вивареної шкіри, слонової кістки, рогу та металу. Носили зазвичай на поясі. Діапазон звучання ріжків на широкий, однак мисливці ХІV століття грали на них невибагливі мелодії, що складалися з визначених сигналів. Мисливський ріг благородного сеньйора – річ дорогоцінна; так, Зігфрид у «пісні про Нібелунгів» носив при собі на полювання золотий ріг тонкої роботи [24: 324].
Окремо потрібно сказати про оліфант (olifant) – величезний ріг з металевими кільцями, що зроблені спеціально, щоб оліфант можна було прив’язувати до правого боку його власника. Виробляли оліфанти з бивнів слона. Використовували на полюванні та під час військових операцій для подання сигналу про наближення ворога. Вирізнявся оліфант тим, що належати міг лише поважному сеньйору, якому підпорядковувалися барони. Почесний характер даного інструменту підтверджується скульптурою ХІІ століття, з церкви абатства у Вазелі, де з оліфантом збоку зображений янгол, який сповіщає Різдво Спасителя. [24: 326] [Рис.3.5]
Мисливські ріжки відрізнялися від тих, що були у менестрелів. Останні використовували інструмент більш сучасної конструкції. Рис. 3.7 Дірочка на них були не лише уздовж дуди, але й на раструбі, що дозволяло модулювати звук, надаючи йому більшу або меншу гучність.
Також використовувалися труби (trompe) та вигнуті труби довжиною більше метру – бюзин (busine). Виготовлялися бюзини з дерева, вивареної шкіри, але частіш за все з латуні звук у них був різкий та голосний. А оскільки чути його було далеко, то використовувалися бюзини у армії для ранішньої побудки, ними подавалися сигнали до зняття лагерю, до відплиття суден. Вони ж повідомляли про прибуття королівських осіб.
Труба була виключно військовим інструментом . вона слугувала для підняття у війську бойового духу, для сбора війська. За розміром труба менше бюзини та являє собою металеву трубу (пряму або декілька разів вигнуту) з раструбом на кінці. Сам термін з’явився наприкінці ХV століття, але інструмент подібного типу (прямі труби) використовувалися у армії вже з ХШ століття. До кінця ХІV століття форма труби змінюється (тіло її вигинається), а сама труба обов’язково прикрашається вимпелом з гербом.
Особливий різновид труби – серпан (serpen) – є прототипом для багатьох сучасних духових інструментів. [Рис.3.8] Музикант тримав інструмент обома руками, причому ліва рука тримала вигнуту частину, а пальці правої руки перебирали отвори, що зроблені на верхній частині серпану. Звук у серпана був міцний, цей духовий інструмент використовувався як у військових оркестрах, так і на церковних богослужіннях.
Трохи осторонь у сім’ї духових інструментів стоїть орган (orque). Цей клавішно-педальний інструмент з набором десятків труб (регістрів), що приводяться у звучання повітрям у міхів, асоціюється у наш час лише з великими стаціонарними органами – церковними та концертними. Однак у середні віки більше застосування мав інший тип цього інструменту – ручний орган (orque de main). В основі це – «флейта Пана», що приводиться у звучання з допомогою зжатого повітря, який поступає у труби з резервуару з отворами, що закриваються клапанами. Однак уже в давнину, у Азії, Давній Греції та у римі, були відомі великі органи з гідравлічним управлінням. На Заході ці інструменти з’явилися лише у ХШ столітті, і то у якості подарунків, що дарували західним монархам візантійські імператори (Костянтин V Копронім відправив такий орган у подарунок Пипіну Короткому, а Курополат Костянтин – Карлу Великому і Людовіку Доброму) [ 24:328].
Зображення ручних органів з’являються у Франції лише у Х столітті. Правою рукою музикант перебирає клавіші, лівою натискує на міхи, що підкачують повітря. Сам же інструмент зазвичай знаходиться на грудях або на животі у музиканта. У ручних органів зазвичай вісім труб і відповідно вісім клавіш. Протягом ХШ – ХІV століть ручні органи практично не зазнали змін, однак чисельність труб могла змінюватися. Лише у ХV столітті у ручних органах з’являється другий рядок труб та подвійна клавіатура (чотири регістри). Труби завжди були металеві. [Рис.3.9]
Ручні органи отримали широке застосування у мандрівних музикантів, які могли співати, акомпануючи собі на органі. Звучали вони на міських майданчиках, на сільських святах, але іноді – у церкві.
Органи менші за церковні, але більші за ручні, моли ставитися і у замках або могли бути встановлені на вуличних помостах під час урочистих церемоній.
Барабани були відомі ще з часів Давнього Єгипту, але у часи Середньовіччя використовували їх мало. Лише з часів хрестових походів згадування про барабани (tambour) стає регулярним, причому починаючи з ХІІ століття під цією назвою фігурують інструменти різноманітних форм: довгі, здвоєні, бубни. До кінця ХІІ століття цей інструмент, який звучить у битві та на бенкеті, вже звертає на себе увагу музикантів. При цьому розповсюдженим він стає настільки широко, що у ХШ столітті трувери, що претендують на збереження у своєму мистецтві давніх традицій, скаржаться на те, що барабани витісняють інструменти більш благородні.
Бубни та барабани супроводжують не лише спів, виступи труверів, - їх беруть в руки також мандрівні танцюристи, актори, жонглери; жінки танцюють, супроводжуючи свої танці грою на бубнах. Бубен (tambour, basquei) при цьому тримають в одній руці, а іншою, вільною, у нього ритмічно б’ють. Іноді менестрелі, граючи на флейті, акомпанували собі на бубні або барабані, який вони закріплювали на своєму лівому плечі зо допомогою ременя. Менестрель грав на флейті, супроводжуючи спів ритмічними ударами у бубен, які він здійснював головою. [Рис. 3.10]
Іншим різновидом музичних інструментів, що були розповсюджені у середні віки у Франції, був тімбр (tymbre, cembel) - дві полусфери, а пізніше тарілки, з міді або інших сплавів, що використовувалися для відбивання ритму, ритмічного супроводу танців. [24: 332]
До тімбра слід віднести цимбал(cymbalum) – інструмент, що представляв собою кільце з припаяними до нього бронзовими трубками, на кінцях яких при струшуванні дзвенять дзвіночки. [Рис. 3.11] Цимбал був розповсюджений у Франції у часи раннього Середньовіччя та використовувався як у світському житті, так і у церквах – ним подавався сигнал до початку богослужіння.
До середньовічних ударних інструментів відносяться також дзвіночки (chochettes). Розповсюджені вони були дуже широко, дзвіночки звучали під час концертів, їх пришивали до вбрання, підвішували до стелі у приміщенні, - не кажучи про використання дзвонів у церквах. Дзвонами супроводжувалися і танці. Кількість дзвіночків могла варіюватися – зазвичай від п’яти до десяти та більше. Турецькі дзвіночки – військовий музичний інструмент – також народився у Середньовіччі.
У ХІІ столітті розповсюдження отримала мода на дзвіночки та бубонці, що були пришиті до одежі. Користувалися ними як жінки, так і чоловіки. Причому останні не розлучалися з цією модою до ХІV століття. Тоді було прийнято прикрашати одяг товстими золотими ланцюгами, і чоловіки нерідко прикріплювали до них дзвіночки. Така мода була символом приналежності до вищої феодальної знаті [24:334].
Серед усіх середньовічних смичкових інструментів віола (viule) – найблагородніший та найскладніший для виконавця. У ХШ столітті на віолі було п’ять струн, однак раніше існували трьох - та чотирьохструнні інструменти [Рис. 3.12] причому струни натягувалися як на «коник», так і саме на деку. Судячи з усього звучала віола не головно, але дуже мелодійно.
Один зі струнних інструментів Середньовіччя – крут (crout), який відрізнявся від віоли подвійним кріпленням струн на деці. Скільки б не було струн на цьому середньовічному інструменті (на найстаріших крутах – три струни), кріпилися вони завжди на «конику». Крім того сама дека крута має два отвори, що розташовані вздовж струн. Отвори ці сквозні та служать для того, щоб у них можна було встромити ліву руру, пальці якої поперемінно та притискують струни до деки, то відпускають їх. У правій руці виконавець зазвичай тримав смичок. [Рис. 3.13] Однак потрібно зазначити, що крут – це переважно англійський та саксонський інструмент. Кількість струн на круті з часом збільшується. Та хоч він вважається пращуром усіх смичкових інструментів, у Франції крут не прижився. Значно частіше після ХІ століття зустрічається у Франції рюбер або жиг.
Жиг(gigue, gigl), судячи з усього, придумали німці [24: 336], нагадує він за формою віолу, але тільки не має перехвату на деці. Жиг – найулюбленіший інструмент менестрелів. Виконавські можливості цього інструменту були значно бідніші, ніж у віоли, але він потребував і меншої майстерності виконання. Судячи із зображень, [Рис.3.14] музиканти грали на жизі, як на скрипці – приставив його до плеча.