Наприкінці Середньовіччя церковні та світські театральні форми зближуються; стає характерним запозичення художній прийомів. А наприкінці ХV століття на півдні Європи, в Італії, все яскравіше та помітніше проявляються ознаки нового театру – театру Відродження. Театральне мистецтво середніх віків сходить у минуле.
Розділ 3. Музикальні розваги середньовіччя: засоби та виконавці
3.1 Трубадури, трувери, мінезингери
Розквіт світського музично-поетичного одноголосного мистецтва охопив період з другої половини ХІ до ХІV століття. Раніш за все він проявився на півдні Франції, у Провансі та в прикордонних з Францією областях Іспанії. Тут збереглися ще залишки давньої античної культури, яка була переважно одноголосною. Надалі ці області продовжували підтримувати торгівельний та культурний зв’язок з передовими на той час країнами: Італією, Левантом та іншими. Закріплення у ХІ столітті феодального стою у південній Франції супроводжувалося розвитком промисловості, торгівлі, міст, які відстоювали свою незалежність. На початку другого тисячоліття формуються передові центри як замкової, так і міської культури. У південній Франції раніш за все позначився перелом у лицарських звичаях, що призвело від грубого варварства та дикої розгнузданості до більш культурного поводження. Саме тут сформувалася плеяда видатних поетів-музикантів, трубадурів. (Від провансальського слова „trobar”, що означає „знаходити”, „складати”).
Творці цього мистецтва, які не були музикантами-професіоналами у повному розумінні цього слова, були прозвані трубадурами, тобто „винахідниками”, „митцями”. Їх батьківщиною був Прованс – одна з найрозвиненіших та культурних на той час південно-французьких провінцій, які відіграли велику роль у підготовці руху Ренесансу. Розквіт мистецтва трубадурів – від середини ХІІ і до кінця ХІІІ століття. До нас дійшло у рукописах двісті шістдесят пісень, які були створені сорока трубадурами. Більшість трубадурів належала до земельної аристократії та жила в своїх замках. У подальшому мистецтво трубадурів розповсюдилося і у містах; тоді його осередками на півдні Франції стали Марсель та Тулуза.
На жаль, історичні відомості про особистості трубадурів та труверів та матеріали їх творів, які збереглися до нашого часу, часту залишаються взаємно не пов’язаними. З одного боку, про життя того чи іншого трубадура зазвичай відомо більше, ніж за його твори, яких відомо одиниці. Багато творів записані без зазначення імені автора. Загалом збереглося більше двохсот п’ятдесяти пісень трубадурів (тест та мелодія) та близько півтори тисячі пісень труверів. Серед них є твори приблизно сорока трубадурів та двохсот труверів, тому важко судити про кожну творчу індивідуальність та в цілому про творчість якогось трубадура або трувера[36].
Мистецтво трубадурів розвивається у межах без малого двох століть з кінця ХІ століття. Серед трубадурів були представники різних прошарків населення. Першими трубадурами були: Гійом VІІ, граф Пуатьє, герцог Аквітанський (1071-1127) – та гасконець-жебрак Маркабрюн. Від першого з них залишилася лише одна мелодія, з сорока з лишком творів другого лише чотири записані з музикою (у тому числі пісні хрестоносців та пастурель). В подальшому серед трубадурів зустрічаються найрізноманітніші імена, та вони дозволяють зрозуміти неодноманітність цього художнього середовища.
Джауфре Рюдель – граф Ангулемський, (з ім’ям якого пов’язана легенда про романтичне кохання до далекої принцеси з Тріполі, яку він ніколи не бачив), автор чотирьох зразків любовної лірики, що збереглися. Баранг’є де Палазоль, який є автором восьми пісень. Бернарт де Вентадорн, син придворної служниці, розумний, освічений та талановитий поет-музикант ліричного складу (близько 1150-1195). Рамбо з Оранжу, що творив між 1150 та 1173 роками, про якого відомо, що він кохав декількох жінок, серед яких була графиня д’Юржель, яку він ніколи не бачив, і яка також його не бачила. Бертран де Борн (помер у 1196 році) – лицар, що володів замком, політичний інтриган, відомий у свій час численними любовними пригодами, а також військовими пристрастями, які мали відображення у його поезії. Арно де Маруай, який ймовірно був клерком з бідної сім’ї, але як і усі трубадури віддав своє серце служінню коханій дамі, доньці Раймонда V, графа Тулузького. В образі Альфонса ІІ, короля Арагонського, він мав могутнього суперника, який добився у дами звільнення нещасного поета. Арно де Маруай творив між 1170 та 1200 роками. Рамбаут де Вакейрас – син бідного лицаря, що колись був жонглером; з його ім’ям пов’язана розповідь про створення експромту (на мелодію естампіди, що заграли жонглери) пісні «Календа моя», що прославляла прекрасну даму у дусі лицарського культу. Пейре Відаль (помер у 1205 році) – експансивний, жвавий, дуже рухливий трубадур, який мандрував багатьма країнами. Фольке Марсельський – з сім’ї заможного генуезького купця у Марселі, відомий своїми любовними пригодами та любовною лірикою, став ченцем, а згодом єпископом у Тулузі. Гіраут де Борнель – високо шановний сучасниками, вчитель трубадурів та менестрелів, автор славетної альби (пісні світанку). Користувався покровительством Альфонса VІІІ, короля Кастилії. Госельм Феді – син буржуа, талановитий поет та музикант, що програв своє майно у кості та став жонглером. Гіраут Рік’єр – з останніх трубадурів, вмілий майстер - збереглося 48 його мелодій.
Ще більш різноманітне середовище труверів, у якому переважають міські жителі, але зустрічаються і мандрівні лицарі (Жан де Брієн) та учасники хрестових походів (Гійом де Феррьєр, Бушар де Марлі) та навіть духовні особи. Майже всі вони народилися у північних та східних провінціях Франції. Серед них є багато імен, що мають велике значення в історії літератури та музики.
Кретьєн де Труа та Готьє д’Епіналь – вірогідно два найбільш давніх відомих нам трувери. У першого невеликий артистичний спадок; від другого залишилося близько двадцяти пісень. Обидва користувалися покровительством графа Фландрії Філіпа Ельзаського, який помер у 1191 році. Відомий також Конон де Бетюн, про якого написана ціла книга Лео Вейзе у 1904 році. Він був п’ятою дитиною Роберта V, графа Бетюн, та вже був відомим поетом, коли прийняв участь у третьому хрестовому поході. Маючи репутацію «мудрого» та «красномовного», він нерідко вів переговори від імені хрестоносців. Помер він між 1219 та 1221 роками. Його особистість як політика, дипломата та військового пережила його особистість як поета. Найбільш цікавими, оригінальність яких дійсно встановлена, є його дві пісні про хрестові походи, написані перед від’їздом. Гас Брюлє, який належить до шампанських труверів також творив у ХІІ та ХІІ століттях, кількість його творів значна. Також відомі трувери Готьє де Даржи, пісні якого є у значній кількості, за ствердженнями П.Обрі [27:45] та Гюон д’Уазі, які творили наприкінці ХІІ століття. Жебрак-жонглер Колен Мюзе, Тібо, граф Шампані, король Навари (збереглося 59 його мелодій), Одефруа де Батар, з арраських буржуа – таке коло поетів-музикантів, що називали себе труверами. У ХІІІ столітті виділився найвизначніший трувер Адам де ла Аль.
Провансальські трубадури зазвичай співробітничали з жонглерами, які мандрували разом з ними, виконували їх пісні або супроводжували їх спів на інструменті, нібито поєднуючи обов’язки слуги та помічника. З часом різниця між трубадуром (або трувером)і жонглером зникала: Рамюаут де Вакейрвс був також жонглером, Госельм Феді, коли збіднів, також став жонглером, Коле Мюзе з жонглера перетворився у трувера. Форми співробітництва трубадурів з жонглерами могли бути різноманітними. Про деяких трубадурів у зазначається джерелах [25:58-71], що вони особливо гарно співали, інших сучасники запам’ятали як авторів хороших пісень. Участь жонглера у виконанні пісень свого патрона, можливо, обмежувалася інструментальною підтримкою (скоріш за все на вієлі), або жонглер самостійно виконував пісню трубадура. З записів поетичних текстів та мелодій можна зробити висновки, що у співпраці жонглер-трувер хоча б один володів нотописом [25: 58-71].
В музично-поетичному мистецтві трубадурів виділилося декілька характерних різновидів вірша-пісні: альба (пісня світанку), пастурель, близькі до неї reverdies, сірвента, chanson de toile («пісня прялки»), пісні хрестоносців, пісні-діалоги, плачі, танцювальні пісні. Любовна лірика втілюється у альбах, пастурелях, «піснях прялки» та у танцювальних піснях. Це не лише лицарське оспівування прекрасної дами, ідеал мовчазної вірності та інші куртуазні мотиви. Любовна лірика завжди близька лицарському роману, але почасти нагадує земні реалії веселих фабльо. Тематика любові та зради виражена одночасно сміливо та наївно. Чоловік та ніжний друг, лицар та спритна пастушка, розставання закоханих на світанку, скарг на жіночу долю, весняна природа та радість кохання, жарти та сварка закоханих – такими є більшість сюжетів. Пісні-діалоги або танцювальні пісні можуть бути як ліричними за змістом, так і далекими від лірики. У пісня-діалогах, наприклад, може обмірковуватися альтернатива: хто більше кохає – дама, яка розсудливо забороняє другові виступати на турнірі, або дама, яка з пихатості наказує йому там блистати? Сирвента, на думку Ліванової, [25:58-71] термін не чіткий. Це – не лірична пісня. Вона звучить він особи лицаря, воїна, мужнього трубадура, і тому може бути сатиричною, викриваючою цілий прошарок суспільства, сучасників або події. Самостійним музичним образом у трубадурів вона не стала. Плачів, які створювалися на смерть будь-якого з прославлених сучасників, збереглися одиниці. А пісні хрестоносців створювали вже перші трубадури (Маркабрюн), а згодом учасники хрестових походів, серед них Конон де Бетюн.