Окрім ювілейних свят, «Мужський хор» влаштовував інші концерти, вечори народної пісні, танців. Згодом до його виступів прилучився і струнний оркестр. Під час виїздів у міста та села краю в його програмі, як завжди, були народні мелодії. Так, на одному з вечорів, що відбувся в 1933 році у селі Клішківцях, чернівецькі співаки ознайомили бесарабців з українськими галицькими піснями.
Як і слід було чекати, успіхи українського хору занепокоїли окупантів. 1937 року керівників товариства викликали до сигуранци і взяли від них підписку, що співаки не виступатимуть на сцені в українському національному вбранні, тобто в білих сорочках, синіх шароварах і високих чоботях (так, мовляв, одягаються на Радянській Україні, і це викликає небезпечні для королівської держави настрої).
Інколи «цікавились» хором і різні націоналістичні «добродії», які в своїх продажних листках у потрібному їм світлі витлумачували діяльність українських митців. Часом вони вдавались і до провокацій. Та чернівецькі робітники — переважна більшість «Мужського хору» — не поділяли думок і замірів панів-«самостійників», відмежовувались від них.
Десять років пройшов «Мужський хор» нелегкими дорогами поневоленої Буковини, аж поки рідні голоси не злилися в могутню пісню вільного й возз'єднаного українського радянського народу. В експозиції Чернівецького краєзнавчого музею є дві символічні фотографії від 14 липня 1940 року. На одній з них бачимо, як вулицями міста крокують у гуцульському вбранні співаки «Мужського хору», щоб узяти участь у мітингу на честь Юрія Федьковича; на другій — велелюдний мітинг, на якому промовляє до народу відомий український радянський письменник Олександр Корнійчук. Того ж року частина співаків «Мужського хору» влилася в колектив новоство-реної Обласної філармонії, щоб примножувати внесок талановитих буковинців у загальноукраїнську мистецьку скарбницю.
1.2. Сидір Воробкевич – визначний музичний діяч на Буковині в ХІХ - поч. ХХ ст. Вокальна творчість С. Воробкевича.
Сидір Воробкевич (1836—1903) — видатний подвижник національної культури, який поєднав у собі дар композитора, письменника, фольклориста, педагога, диригента, громадського діяча. Саме багатогранність його рідкісного таланту, своєрідне бачення світу були визначальними в творчих здобутках митця.
Музика С. Воробкевича доступна кожному, оскільки вона грунтується на фольклорному мелосі. Пісню народну композитор називав «талісманом», що відкриває таємниці минулого, і закликав уважно вивчати її, бо це — історія народу. Через те його пісні, такі як «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «На чужині погибаю», швидко набули популярності — народ сприйняв їх, як свої. Тогочасна преса відзначала: «Вони гомоніли скрізь по нашім краї завдяки гарній музиці автора — і під бідною селянською хатою, і серед міської інтелігенції».
Музична спадщина С. Воробкевича багата й різноманітна, її складають хори, солоспіви, вокальні ансамблі, опери, мелодрами, оперети й різні інструментальні п'єси. Центральне місце посідає в ній вокальна музика. Тематика пісенної лірики композитора, інтонаційна структура, ритміка й форма цілковито випливають з народних пісень.
Великий вплив на хорову творчість Воробкевича мала його практична диригентська діяльність. Починаючи від 60-х років минулого століття і до останніх своїх днів, він постійно працював з хоровими колективами — спершу з сільськими хорами, а потім, у Чернівцях, — з дитячим шкільним, гімназійним і студентськими хорами, колективом робітничої молоді і хором чернівецької «Бесіди». Це була його справжня творча лабораторія. Часто він приносив на репетиції щойно написаний власний твір, перевіряючи на практиці його звучання.
Воробкевич добре знав і відчував природу й виразові можливості людського голосу. Особливу увагу приділяв він чистоті інтонації, виразній дикції і правильності дихання хористів, багато часу віддавав вивченню динамічних нюансів й агогічних тонкощів, спрямовуючи всі засоби на відтворення необхідного музичного образу.
В 70—80-х роках минулого століття керовані Воробкевичем чернівецькі хори набули слави професіональних мистецьких колективів. За його почином і участю І. Синкевича, вихованця Перемишльської школи, у багатьох містах і селах Буковини було організовано хорові гуртки, в яких широко запроваджувався багатоголосний спів замість вживаного до того одноголосного.
Отже, як довголітній диригент-практик С. Воробкевич відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку хорової культури на Буковині.
С. Воробкевич є автором понад 400 творів для хору. 3 них близько 250 написано на власні тексти, підписані псевдонімом «Данило Млака». Решту хорів складено на тексти Шевченка, Франка, Федьковича, Шашкевича, Головацького, Поповича та ін., а також на власні переклади з німецьких поетів Гайбеля, Кернера, Таубе, Тіка тощо.
Як у дрібних ліричних поезіях Воробкевич, за висловом І. Франка, «розсипав дорогоцінні перли», так і передусім у хорах малих форм виявились творча винахідливість, майстерність і мистецька зрілість композитора. Для великих хорових полотен на історичні теми у Воробкевича не завжди вистачало яскравих художніх засобів і необхідного розмаху. У деяких з них, як, наприклад, «Кантата на роковини знесення панщини», «В пам'ять руським Кобзарям Тарасу, Маркіяну, Юрію», «Сила руської пісні», «Палій», «Козак Герасим» відчувається певна статичність і неприродність у розвитку мелодії, а також недостатня зрілість гармонічного мислення.
Для переважної більшості хорів Воробкевича характерна акордово-гармонічна фактура. Голосоведення чітке, хоч відзначається певною традиційністю. Поліфонічні моменти зустрічаються дуже рідко, та й то звичайно у вигляді підголоскової поліфонії.
Найціннішим у хорових творах Воробкевича є їх лірична мелодійність, що наближається до народнопісенної. Очевидно, це й спричинилося до популярності його музики на західноукраїнських землях. «Сотки його
композицій, патріотичних і ліричних пісень, квартетів, кантат і застольних співається повсюди на Русі, і немає вечорів музикальних, де б не виконувано цих творів», — читаємо в «Руській читанці» за 1886 рік (Львів).
Найважливіше місце в хоровій спадщині Воробкевича займають твори на слова Тараса Шевченка: Воробкевич є одним з перших західноукраїнських композиторів, який звернувся до поезії Великого Кобзаря. У більшості цих творів виявилась небуденна обрадованість автора як композитора-мелодиста. Вони одразу полюбилися широким колам громадськості, передавалися з рук в руки, переписувалися і виконувались самодіяльними і професіональними буковинськими колективами.
Проте вперше вийшли друком ці твори (збірка з семи хорів) тільки через 20 років після їх написання (Брайткопф і Гертель, Лейпціг, 1887 p.). Тираж був невеликий, і видання скоро розійшлося. У 1906 р. побачила світ збірка «12 пісень на хори мужеські a cappella до слів Тараса Шевченка» С. Воробкевича за редакцією Д. Січинського.
До неї увійшли 12 чоловічих хорів: 1. «Заросли шляхи тернами»; 2. «Минають дні»; 3. «Треті півні»; 4. «Три шляхи»; 5. «Ой чого ти почорніло»; 6. «Та не дай, господи, нікому» і «Огні горять»; 7. «І широкую долину»; 8. «Тече вода з-під явора»; 9. «Титарівна-Немирівна»; 10. «Утоптала стежечку»; 11. «Вип'єш першу»; 12. «Думи мої».
У цих творах найяскравіше виступають індивідуальні риси хорового письма композитора. Воробкевич звернувся, в основному, до ліричних поезій Шевченка. При тому музика його ніде це втрачає свого фольклорного грунту. Мелос Воробкевича часом надто елегійний, з елементами болісного самозаглиблення. Композитор ніби милується образами туги, жалю.
Надмірна пісенність викладу, певна структурна замкненість спричинилися до відсутності майже в усіх хорах Воробкевича широкого дихання, справжнього драматичного напруження і загострених кульмінацій. Динамічного протиставлення окремих емоційних пластів часто виявляється недостатньо для втілення глибокого змісту і внутрішньої експресії поетичних образів Шевченка.
У тих музичних розділах, де композитор прагне передати глибокі суб'єктивні переживання, на перший план виступають елегійні унісони або м'яке, наспівне двоголосся. Саме тут б'є свіжий народний струмінь, з'являються народні інтонації, побудовані на квартових ходах мотиви. Вони відтворюють конкретні емоції: материнський чи дівочий плач, трагічний образ почорнілого від крові поля.
Об'єктивні, епічно-розповідні образи подаються, як правило, через хоральний спів. У цих епізодах відчувається вплив традиційної, дещо шаблонної гармонії німецької школи.
З дванадцяти шевченківських хорів слід виділити три, позначені найглибшим проникненням у зміст поетичного першоджерела і найяскравішим втіленням його у музиці. Це «Три шляхи», «Та не дай, господи, нікому» і «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле».
Хор «Три шляхи» належить до числа несправедливо забутих творів Воробкевича. В основі поезії лежить типова для української народної пісенності тема прощання й розлуки сина з матір'ю, чоловіка з дружиною, дівчини з милим. Ця тема обумовлена історичним і соціальним буттям нашого народу, сповненим воєнних лихоліть, знущань і наруги іноземних загарбників. У Шевченка вона втілюється в народних образах-символах: зарослі терном шляхи не приносять добрих вістей, а мати (дружина чи суджена) в'яне й сохне, як посаджений нею ясен (тополя чи калина). Отже, в баладі злилися в органічне ціле об'ективно-епічне (картини минулого, події з історії народу, відтворені в образі широкого шляху) і суб'єктивно-ліричне (розлучення дорогих серцю людей, загублені надії, розкриті в образі пониклої природи).
Тричастинність вірша зумовила тричастинну композицію хору. Перша частина— «Ой три шляхи широкії...» і третя— «Не вертаються три брати...» протиставляються середньому розділові «Посадила стара мати...» в ладовому та метро-ритмічному відновленнях.