Тогочасна преса («Каменярі», 1921, ЗО квітня) засвідчує, що організатори цього свята зазнали чимало клопоту, доки одержали дозвіл на концерт. До його програми доклала рук і цензура. Та попри всі перешкоди перше шевченківське свято після багатьох років застою пройшло успішно і справило велике враження не лише на українську публіку. Серця слухачів глибоко схвилювали в цей вечір «Заповіт» М. Вербицького, «Гамалія» І. Біликовського, «Ой одна я, одна» і «Вечір» М. Лисенка, а також «Коли нашу рідну хату» Я. Степового, «Фінал» Д. Січинського (виконувала Ф. Лопатинська), в'язанка народних пісень «Вулиця» Ф. Колесси, увертюра до опери «Остання ніч» М. Лисенка. В концерті взяли участь два хори, солісти і оркестр. Керував хором відомий тоді у Чернівцях маестро Кость Томоруг.
За звичаєм на подібних торжествах перед концертом зачитувались доповіді чи реферати про життєвий шлях, творчу і громадсько-політичну діяльність видатних людей. У травні 1925 року на вечорі, присвяченому їв. Франкові, з рефератом «Іван Франко як громадянин» виступив Іван Стасюк. Він же прочитав реферат «Т. Шевченко в світлі епохи» і в березні наступного року на вечорі, влаштованому «Буковинським кобзарем» на честь видатного поета.
«Буковинський кобзар» пропагував палке слово Ю. Федьковича, доносив до народу навіть призабуті, але рідні хори на його слова: сповнений гнівного заклику до боротьби «Оскресни, бояне» Є. Мандичевського та «Гуляли» О. Нижанківського, «Золоті зорі» О. Нижанківського — О. Садагурського, «Як я, браття, раз сконаю» С. Людкевича, «Гей по горі» М. Вербицького — Ф. Колесси та інші.
Хор цього товариства зберігав і відновлював у людській пам'яті ліричні пісні С. Воробкевича, котрі зажили широкої популярності, бо в них бриніла нотка душі народної. У виконанні «Кобзаревого» хору часто лунали хвилюючі мелодії зі спадщини цього найстарішого буковинського композитора.
Рідко який концерт «Буковинського кобзаря» обходився без композицій М. Лисенка. І були це здебільшого вокальні твори на поезії Т. Шевченка. З багатого лисенківського репертуару хор не раз виконував кантати «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая», фрагменти з опер «Утоплена», «Остання ніч», «Тарас Бульба» та інші. Влаштовувало товариство і вечори та лекції-концерти, присвячені М. Лисенкові.
І все ж чи не найдзвінкішою в репертуарі «Буковинського кобзаря» була українська народна пісня. Сам факт її широкого використання був своєрідною демонстрацією проти заборони королівських властей розмовляти рідною мовою, проти свавілля жандармів, які в кожному, хто співав народних пісень, вбачали більшовика. Так, у серпні 1922 року, як повідомляла одна з місцевих газет, плутонер міського відділу сигуранци Ракочі відкрив вогонь по трьох чернівецьких «більшовиках», котрі співали українські пісні. Для «Кобзаря» стало доброю традицією щорічно проводити концерти української народної творчості. Такий своєрідний огляд відбувся, наприклад, у червні 1927 року. Хвилююче прозвучали зі сцени 17 перлин музичного фольклору в обробці М. Леонтовича, зокрема «За городом качки пливуть», «Ще й ця вдова», «Над річкою беріжком», «Козака несуть», «Зашуміла ліщинонька» та інші. Іншим разом програму складали народні пісні в обробці Філарета Колесси, Якова Степового, а також буковинські народні, зібрані й оброблені місцевими самодіяльними композиторами.
Чернівецький «Кобзар» підтримував та заохочував до творчості і периферійні співацькі товариства. З цією метою у травні 1934 року він провів огляд селянських хорів Глибокої, Кіцманя, Нових Мамаївців, Іванківців, Ставчан та Суховерхова. Підсумки показали, що він пройшов успішно, а деякі хори виявили досить високий мистецький рівень і були відзначені дипломами товариства «Кобзар» мав молодшого побратима в Кіцмані, який у міру сил і можливостей сприяв розвиткові самодіяльного українського мистецтва.
Згадуючи творчий шлях одного з найбільших співацьких товариств Буковини, слід сказати схвальне слово передусім про фундатора і першого диригента, відомого тоді музику Костя Томоруга та про ентузіаста на культурній ниві, багаторічного керівника хорів «Кобзаря» Олександра Садагурського. Заслуговують доброї згадки його активісти та пристрасні любителі музики.
Глибокий слід у пам'яті буковинців залишила уже згадувана співачка Філомена Лопатинська, що виступала в перший рік відновлення товариства.
При «Буковинському кобзарі» деякий час діяли курси українського танцю. Варто сказати й про драматичну секцію «Кобзаря», заходом і зусиллями якої ставились українські п'єси. 1933 року цю секцію було реорганізовано і зміцнено, від її імені потім почав виступати Чернівецький український напівпрофесійний театр. Заслуговує на увагу і діяльність музичної школи «Кобзаря», яка проіснувала аж до 1940 року.
Товариство «Буковинський кобзар» зустрічало на своєму шляху багато перепон, переживало роки піднесення й занепаду, зазнавало різних впливів. Тому й не дивно, що інколи його мистецькі виступи не відзначались ідейною чіткістю. І все ж словом і рідною піснею «Буковинський кобзар» вселяв у серця трудящих надію на визволення, на возз'єднання в єдиній, вольній, новій радянській сім'ї.
«МУЖСЬКИЙ ХОР»
Поряд з «Буковинським кобзарем» і «Міщанським хором» у лютому 1930 року при чернівецькому товаристві «Міщанська читальня» заснувалось ще одне українське співацьке товариство — «Мужський хор», основне ядро якого становили робітники й ремісники. Своєю діяльністю цей хор вписав помітну сторінку в історію українського мистецького життя краю. З невеличкої групи (16 співаків) він поступово виріс у значний колектив і зажив собі доброї слави й найширшого визнання на Буковині. Ось як писала 11 березня 1934 року газета «Gzernowitzer Morgenblatt» про його виступ, присвячений С. Воробкевичу: «4 березня в залі філармонії ми чули концерт українського «Мужського хору», одного з найбільш старанних і дисциплінованих хорових колективів нашого міста... Не більше ЗО співаків, але кожен справжній артист... Решта хорів міста повинна брати з нього приклад...».
Один з фундаторів колективу — Василь Дячук — згадував, як 1933 року в Чернівцях було влаштовано конкурс між співацькими товариствами — румунським, німецьким, польським, єврейським і українським. Українців представляли «Буковинський кобзар» і «Мужський хор». До речі, напередодні концерту керівники «Мужського хору» одержали листа, в якому невідомі автори погрожували публічно висміяти їх, якщо вони візьмуть участь у змаганнях. Та на зло недругам «Мужський хор» взяв участь у конкурсі і виконав ряд вокальних творів, зокрема «Золоті зорі», «Гуляли» О. Нижанківського, «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, віночок народних пісень Д. Котка, причому, співав так, що збуджена публіка не раз викликала аматорів на «біс». А наступного дня майже рецензенти чернівецьких іншомовних газет найвище оцінили виступ саме українського «Мужського хору».
Вирізнявся «Мужський хор» з-поміж інших подібних товариств передусім своєю виконавською культурою, молодістю його співаків, їх ентузіазмом і наполегливістю у навчанні. Його концерти часто супроводжувались виступами солістів — О. Горвацького, В. Дячука, X. Куд-ринського та ін. Надто приваблював спів відомого на Буковині тенора Дениса Руснака. В його репертуарі переважали народні пісні і вокальні твори українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, Я. Степового, Д. Січинського, С. Людкевича та ін.
Публіка любила «Мужський хор», його концерти нерідко відвідували не тільки українці, а й люди інших національностей. Його популярності значною мірою сприяв і репертуар з народними піснями в основі, такими близькими й рідними широкому загалу буковинців. Доречно згадати хоча б кілька пісенних перлин, виконаних на одному з таких концертів, що відбувся в грудні 1937 року,— «Чого тужиш, серце козаче», «Взяв би я бандуру», «У сусіда хата біла», «Ой у полі три криниченьки», «Я нікого не любила» та інші.
«Мужський хор», на відміну від інших товариств, часто виїжджав у провінцію, доносячи українську народну пісню й музику до найвіддаленіших куточків Буковини. Його молоді голоси лунали у Вижниці й Хотині, у Вашківцях і Новоселиці, у Берегометі і Веренчанці, у багатьох інших містечках та селах.
Співацькі товариства Буковини присвячували свої концерти переважно Т. Шевченкові, чия натхненна поезія кликала знедолених до боротьби, Ю. Федьковичу, С. Воробкевичу та О. Кобилянській. Слід зазначити, що концерти ставали водночас і засобом пропаганди вокальних творів, написаних на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, власних музичних композицій С. Воробкевича. Готувалися вони здебільшого спільними силами «Буковинського кобзаря», «Мужського» та «Міщанського» хорів.
А втім, бувало, «Мужський хор» і самостійно вшановував видатних діячів літератури і культури. Наприклад, у травні 1932 року в приміщенні філармонії він дав великий концерт на честь О. Кобилянської, виступивши з широкою програмою, до якої входили «Іван Підкова» М. Лисенка, «Ой на горі жито» Ф. Колесси, «Пою коні при Дунаю» С. Людкевича, «Ой три шляхи» С. Воробкевича, «Сонце низенько» К. Стеценка та ін. В концерті взяла участь і оперна співачка О. Єнджийовська. Вона співала «Бабине літо» Д. Січинського, «Нічку лукаву» М. Лисенка, «Айстри» Я. Лопативсь кого і «Через гору піду я» В. Заремби, ще деякі пісні. Вокальна частина концерту справила на присутніх глибоке враження, а розчулена письменниця щиро дякувала співакам за подаровані їй години втіхи і на пам'ять сфотографувалася з усіма хористами.