Те, що не сподобалось Хіггінсону, сьогодні видається причіпками сноба до провінційної дівчини. Однак не варто забувати, що це була середина ХІХ сторіччя, коли в поезії панували класицизм та жорсткі канони. Якщо канони й порушувались, то, принаймні, це не повинно було робитись настільки демонстративно. У Дікінсон канони порушувались випадково, і було незрозуміло, це свідомий метод або така собі поетична хаотичність.
Сучасного читача при знайомстві із віршами Емілі вражає зовсім інше. Зокрема, мова йде про її пунктуацію, яка нагадує нам стиль Марини Цвєтаєвої.
«Дважды жизнь моя кончилась – раньше конца –
Остается теперь открыть –
Вместит ли Вечность сама
Третье такое событье –
Огромное – не представить себе –
В бездне теряется взгляд.
Разлука – все – чем богато небо –
И все – что придумал ад». [6,83]
Але у віршах американської поетеси присутня та ж сама емоційна поривчастість та така сама кількість тире, як і в віршах Цвєтаєвої. Якщо навіть для російської мови таке надмірне вживання тире вважалось оригінальним прийомом, то що вже казати про англійську мову, де цей знак пунктуації ніколи не був особливо популярним.
Але, ані тире, ані навіть постійне написання слів із великої літери (не тільки іменників, але й деяких дієслів та прикметників) не настільки шокувало Хіггінсона, як вільне використання розміру, рими та вживання слів. «Гнучкість» слов’янських мов не дає нам у повній мірі відчути, наскільки Дікінсон порушувала жорстку англійську схему побудови речень (підмет-присудок-доповнення-обставина. І, нарешті, усі ці «вольності» використовувались в доволі банальній формі, засновані на розмірі англійських церковних гімнів:
«Я ступала с доски на доску –
Осторожно – как слепой –
Я слышала Звезды – у самого лба –
Море – у самых ног.
Казалось – я – на краю –
Последний мой дюйм – вот он…
С тех пор у меня – неуверенный шаг
Говорят – житейский опыт». [6,104]
Не дивлячись на провінційність і зовнішнє смирення, як поет Емілі Дікінсон виявилась норовливим «міцним горішком». Критику відомого літератора вона вислухала з покорою, але до його порад не дослухалась. Вона продовжувала писати так, як вважала за потрібне, як відчувала, і інакше не могла.
«Ночной восторг не так уж плох,
Босая – так пиши.
Опять застал меня врасплох
Восход моей души.
Как повторить его суметь:
Не подогнать – скорей!
…Он приходил почти как смерть
За матушкой моей…».[9,157]
Однак до однієї поради Хіггінсона Емілі все ж таки дослухалась. Поетеса так і не виявила бажання бути надрукованою. За життя було опубліковано тільки сім її віршів, які разом з тим були надруковані анонімно, без гонорару та проти її бажання. До того ж, готуючи до друку вірші, Хіггінсон не втримався від того, щоб виправити в них так звані «помилки» (в оригінальному вигляді вірші Дікінсон були опубліковані тільки в 1955 році).
Ставлення Дікінсон до публікації віршів мало більше, ніж принциповий характер. Недарма вона називала книговидавництво «аукціоном людського розуму», творчість для неї була вищим таїнством, а хіба за таїнство можливо отримувати гроші, а тим більше заробляти ним на життя?
Публикация постыдна.
Разум - с молотка!
Скажут - бедность приневолит
Голода аркан.
Что ж - допустим. Но уйти
С чердака честней -
Белым - к белому творцу -
Чем продать свой снег.
Мысль принадлежит по праву
Лишь тому - кто мог
Дать ее небесной сути
Телесный аналог.
Милостью: торгуй господней
Ссуда - под процент -
Но не смей унизить
Гений Ярлыком цены.[5,89]
Ця позиція, побудована на певному максималізмі, тим не менш, не свідчила ані про провінційну скромність, ані про творчий перфекціонізм поетеси. У всіх її віршах явно присутні і серйозне ставлення до свого дарування, і ясне усвідомлення величності свого призначення. Саме це ясне усвідомлення, як не парадоксально, і дозволили Дікінсон творити, не хвилюючись про подальшу долю своїх творів. Якщо на вірші очікує слава – вони отримають її, не дивлячись ні на що, вважала поетеса, а якщо ні – то жодні багатотомні видання не допоможуть.
На цьому «дивацтва» Емілі не завершились. Не дивлячись на те, що середа та оточення Дікінсон не балували її різноманітністю, вона пішла далі в своєму «відході» від світу – вона свідомо обирає добровільний відлюдницький спосіб життя в будинку батька. Це було б легко пояснити душевною хворобою, але ані в своїх листах, ані в бесідах Емілі зовсім не нагадує стару діву, що впала в маразм. Навпаки, люди, що спілкувались із нею, дивувались, звідки в цієї жінки, яка майже ніколи не залишала свого маленького світу, стільки живого розуму, іноді навіть надмірно. «Я ніколи не спілкувався з ким-небудь, хто б настільки сильно поглинав мою нервову енергію. Не торкаючись, вона буквально викачувала її з мене», - писав Хіггінсон своїй дружині про Емілі [3,354].
Саме ця надмірна напруга та інтенсивність переживань переповнюють вірші Дікінсон, піднімають їх до висоти справжньої поезії, піднімають над тими нетворчими умовами, в яких виросла поетеса. Недарма сама вона постійно порівнювала натхнення із ударом блискавки.
Нарастать до отказа как Гром
И по-царски рухнуть с высот -
Чтоб дрожала Земная тварь -
Вот Поэзия в полную мощь
И Любовь -
С обеими накоротке -
Но одну мы знаем в лицо.
Испытай любую - сгоришь!
Узревший Бога - умрет.
Мы не знаем - как высоки -
Пока не встаем во весь рост -
Тогда - если мы верны чертежу -
Головой достаем до звезд.
Обиходным бы стал Героизм -
О котором Саги поем -
Но мы сами ужимаем размер
Из страха стать Королем. [9,48]
Жінка з такою загостреною чуттєвістю не могла не пережити сильного кохання. Любовної лірики в творах Дікінсон небагато, як для жінки, але вся вона чудова. Дослідники творчості поетеси тільки припускають можливих адресатів її любовних віршів, точно визначити їх неможливо.
Найбільш ймовірним «претендентом» вважають пастора Чарльза Уордсворта, з яким Дікінсон познайомилась в 1855 році в Філадельфії, мандруючи до Вашингтона до свого батька конгресмена. В майбутньому вони довго листувались, вона називала його «найдорожчим земним другом». Вважають, що саме від’їзд Уордсворта до Каліфорнії призвів Дікінсон до внутрішньої кризи та її відлюдництва.
Говорят «Время лечит» –
Нет, ему неподвластно страдание
Настоящая боль каменеет
Так же, как Кости, с годами.
Время – только проверка несчастия
Если справилось с Горем –
Значит, мы волновались напрасно –
Значит, не было боли. [11,115]
Чим саме було заповнене існування «Амхерстської монахині» ? Навіщо такий жвавій та комунікабельній жінці потрібно було ховатися від людей. Позбавивши себе людських радощів, Емілі намагалась зосередитись на внутрішньому світі, постійно загострюючи своє світосприйняття. Поетеса напружено вдивлялась, а точніше, вслуховувалась в життя. В декотрих віршах вона відкрито повторювала одну й ту ж саму думку – тільки «голодний» здатний максимально відчути смак, тільки втративши щось остаточно можна відчути ціну втраченого.
Я все потеряла дважды.
С землей – короткий расчет.
Дважды я подаянья просила
У господних ворот.
Дважды ангелы с неба
Возместили потерю мою.
Взломщик! Банкир! Отец мой!
Снова я нищей стою.[8,69]
Саме у вмінні подивитись на світ оновленим поглядом, поглядом, здатним побачити в матеріальному світі виблискування «душі», і полягає основне завдання людини, особливо творчої людини. Саме поетичне художнє сприйняття, коли з природи зникає пил звичайності і вона здається сповненою «привидами», допомагає сприймати світ одухотвореним, осмисленим та прекрасним. Особливим талантом поета є здатність побачити «піднесене в простому», побачити «дух» в таких звичайних речах, як трава, річка:
Чтоб свято чтить обычные дни -
Надо лишь помнить:
От вас - от меня -
Могут взять они - малость -
Дар бытия.
Чтоб жизнь наделить величьем -
Надо лишь помнить -
Что желудь здесь -
Зародыш лесов
В верховьях небес [5,92].
Однак невірно також і називати Дікінсон «ідилічною» поетесою. Її «відлюдництво» було єдино можливим в даних умовах бунтом проти оточуючої дійсності. Що ще могла зробити провінційна пуританська дівчина ХІХ сторіччя, наділена таким талантом? Бути нудною та обмеженою «дружиною та матір’ю» ? Шокувати оточуючих самостійною поведінкою? І перше, і друге було не для неї. Її бунт був не тільки бунтом проти свого оточення, але й проти себе самої. Коли Дікінсон писала, що вона «не релігійна», це не слід розуміти однозначно. Малося на увазі, що її не задовольняли ті конформізм та респектабельність, яких набула, в минулому «войовнича», пуританська релігія (один з різновидів кальвінізму). Тим не менш, її вірші наповнені драматичними роздумами про смерть, про Божу милість, про недосконалість цього світу, про самотність людської душі – темами, досить властивими пуританину, доля якого визначена заздалегідь, а відносини із Богом суто індивідуальні .
Після смерті Емілі, Лавінія знайшла в кімнаті своєї старшої сестри зшиті вручну зошити з віршами, про які ніхто не знав. Лавінія переконала Хіггінсона видати частину з них, і з цього моменту слава «Білої відлюдниці» почала зростати. Але, сама поетеса вже ніколи не дізналась про високу оцінку своєї творчості. Власне, це й не було їй потрібно, вона знала це завжди.
Если меня не застанет
Мой красногрудый гость –
Насыпьте на подоконник
Поминальных крошек горсть.
Если я не скажу спасибо –
Из глубокой темноты –
Знайте – что силюсь вымолвить
Губами гранитной плиты.[6,183]
Серед джерел поетичної системи Дікінсон — поезія англійського бароко так званої метафізичної школи. Умоглядна, спрямована в сферу ідей лірика Дікінсон близька цій літературній школі. Передумовою поглиблення філософського звучання поезії пізнього американського романтизму, розвитку в ньому універсалістської тенденції була філософська спрямованість однієї з течій раннього англійського романтизму. Трансценденталізм як романтична філософія і романтичний умонастрій визначив коло проблем, що їх порушила Дікінсон, і деякі їхні розв'язки. Комплекс ідей, тип ліричного героя і характер духовних конфліктів, які він переживає, визначення естетичного, морального, особистісного ідеалу, поетика філософської лірики Дікінсон свідчать про завершеність у ній певної лінії романтичної поезії.