У 1982 році DCA і ARPA установили як основу побудови мережі “Інтернет” Protocol (IP) і Trans-mission Control Protocol (TCP). [15]
Міністерство оборони США 1 січня 1983 року оголосило TCP/IP своїм стандартом. Було оголошено, що ARPANET закінчила дослідницьку стадію, але продовжує залишатися під керівництвом DARPA і DCA. Уведення розробленого у Вісконсінському університеті сервера імен більш не жадало від користувачів знання цифрової адреси необхідної машини. У цьому ж році вся ARPANET була переведена з NCP на TCP/IP. Зі складу ARPANET виділилася мережа MILNET (Military Network), призначена тільки для обміну військовою інформацією. З’явилися настільні робочі станції c ОС Berkeley UNIX, що включала програми IP-сполучень. Була створена IAB (Іnternet Activities Board). Чергова версія ОС UNIX Berkeley release 4.2 BSD включала TCP/IP. Був введений в експлуатацію шлюз між ARPANET і CSNET. [14]
У цьому ж році Арпанет, перетворений в комерційну мережу, одержав назву “Інтернет”.
Його швидкому розвитку сприяло:
1) створення в ті ж роки персональних комп’ютерів, пізніше їх масове виробництво, можливість підключення комп’ютера до телефонної лінії з метою одержання місцевої, регіональної, національної і міжнародної інформації й обміну нею;
2) прояв інтересу до послуг “Інтернету” багатьох компаній і фірм ;
3) накопичений досвід населення у використанні національних інформаційних мереж.
У 1984 році введена система DNS (Domain Name System). Загальне число хостів у мережі перевищило 1 тис.
У вересні 1985 року DSC був перейменований у Національний центр комп’ютерної безпеки - NCSC (National Computer Security Center), що перейшов під керування Агентства національної безпеки - NSA (National Security Agency). Був створений NSF (National Science Foundation), ціль якого складалася в побудові мережі CSNET (Computer Science Network) для об’єднання національних комп’ютерних центрів, багато хто з який не мали доступу до ARPANET. [14]
Роботи з формування CSNET підсилилися в 1986 році, коли почалося створення центрів суперкомп’ютерів. У результаті цього була створена мережа NSFNET з магістральною швидкістю передачі даних - 56 Кбт/с. Мережа ґрунтувалася на 5 суперкомп’ютерних центрах у Прінстоні, Пітсбургу, UCSD, NCSA і Корнельському університеті. Це дозволило істотно збільшити кількість переданих даних між університетами. Був розроблений і впроваджений NNTP (Network News Transfer Protocol) для підвищення продуктивності новин Usenet.
Число хостів у 1987 році перевищило 10 тис. Число хостів BITNET досягло однією тисячі. Побудовою NSFNET стали займатися консорціуми IBM, MCI і MERIT. [14]
2 листопада 1988 року випускник Корнельського університету Роберт Таппан Морріс запустив у мережі свою програму, що через помилку почала безконтрольне поширення і багаторазове інфікування вузлів мережі. У результаті було інфіковано близько 6200 машин, що склало 7,3 % загальної чисельності машин у мережі. Після аналізу подій DARPA сформувала CERT (Computer Emergency Response Team). До мережі підключилися Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Фінляндія, Франція і Швеція.
У 1989 році число хостів перевищило 100 тис. Під егідою IAB утворені IETF (Інтернет Engineering Task Force) і IRTF (Internet Research Task Force). До мережі підключилися Австралія, Великобританія, Німеччина, Ізраїль, Італія, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Пуерто Ріко і Японія. [14]
У 1990 році власне ARPANET припинила своє існування, її функції продовжувала NSFNET. До мережі підключилися Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Греція, Індія, Ірландія, Іспанія, Чилі, Швейцарія і Південна Корея.
У 1991 році в Майнському університеті П. Лінднер (Paul Lindner) і Марко Маккахіл (Mark P. McCahill) розробили програму Gopher. У CERN (Centre European pour la Recherche Nucleare) Тім Бернес-Лі (Tim Berness-Lee) розробила World-Wide Web (WWW) – “Всесвітня павутина”. Новий протокол передачі (технологія www) об’єднав інформаційні вузли (сервери) і канали зв’язку, дозволив погодити світову схему адресів і кодів для постачальників інформації і користувачів послугами мережі. Завдяки www, “Інтернет” був підключений до цілого ряду національних спеціалізованих і універсальних мереж. Стало швидко рости число користувачів не тільки в США, але і в усьому світі. До мережі підключилися Угорщина, Гонконг, Польща, Португалія, Сербія, Сінгапур, Тайвань, Туніс, Чехія і Південна Африка. [16]
Кількість хостів у 1992 році перевищило 1 млн. Служба IAB (Internet Activities Board) була реорганізована в Internet Architecture Board і стала частиною суспільства Інтернет (Internet Society). До мережі підключилися Венесуела, Камерун, Кіпр, Кувейт, Латвія, Люксембург, Малайзія, Словаччина, Словенія, Таїланд, Еквадор і Естонія.
У 1993 році NSF створив InterNIC для реалізації специфічних служб Інтернет: служби директорій і баз даних, служби реєстрації й інформаційної служби. До NSFNET підключилися Вірджинські острови, Болгарія, Гана, Єгипет, Індонезія, Казахстан, Кенія, Коста-Ріка, Ліхтенштейн, Об’єднані Арабські Емірати, Перу, Румунія, Туреччина і, нарешті, Україна. Слід зауважити, що Росія підключилася до Інтернету пізніше України. [16]
Починаючи з 1994 року почалася торгова діяльність через мережу. Трафік NSFNET перевищив 10 трильйонів байт/місяць. По популярності серед користувачів WWW обійшла Telnet. До мережі підключилися Алжир, Вірменія, Бермудські острови, Ямайка, Ліван, Литва, Китай, Колумбія, Марокко, Масау, Нігер, Нікарагуа, Нова Каледонія, Панама, Свазіленд, Сенегал, Узбекистан, Уругвай, Філіппіни, Шрі-Ланка і Французька Полінезія.
З 1995 року реєстрація доменних імен перестала бути безкоштовною. Починаючи з 14 вересня за реєстрацію, що до цього субсидіювалася NSF, стягується плата в розмірі 50$. З квітня NSFNET, що існувала тільки завдяки підтримці уряду, зникла, і була встановлена комерційна система. Інтернет продовжив своє існування.
На 1 січня 1996 року мережа поєднувала 9 472 000 хостів. [16]
Підводячи підсумок, можна констатувати, що система “Інтернет” є одночасно молодою за часовим аспектом і застарілою. Адже наукові розробки у сфері “Інтернет” та програмного забезпечення даної системи постійно тривають і з кожним днем мережа обновлюється.
В даний час в “Інтернеті” відбувається період підйому, багато в чому завдяки активній підтримці з боку урядів європейських країн і США. США, будучи засновником мережі, виділяє найбільше грошей у світі (понад 2 мільйони доларів) на створення нової мережної інфраструктури. Дослідження в області мережних комунікацій фінансуються також урядами Великобританії, Швеції, Фінляндії, Німеччини.
Однак, державне фінансування - лише невелика частина засобів, що надходять, тому що мережа стає усе більш “комерційнішою” (80-90% засобів надходить із приватного сектора). Це свідчить тільки про одне – про постійну еволюцію “Інтернету”
3. Умови і фактори розвитку і поширення комп’ютерної системи “Інтернет” у сучасних умовах
“Інтернет” - найбільша комп’ютерна телекомунікаційна система світу, що служить засобом доставки інформації. Вона втілила найважливіші технологічні і технічні досягнення НТР в області електроніки і телекомунікацій. Її виникнення прийшлось на другу половину XX ст., коли склалися необхідні технічні передумови для створення системи:
1) організоване масове виробництво персональних комп’ютерів і насичення ними не тільки сфер ділового життя, але і побуту багатьох десятків мільйонів людей;
2) створені і прокладені лінії електрозв’язку високої пропускної здатності, що з’єднали більшість країн і регіонів світу;
3) впроваджені уніфіковані з комп’ютерами цифрові методи передачі інформації із систем телекомунікацій;
4) досягнута широка телефонізація ведучих промислових країн Північної Америки і Західної Європи, що дозволила підключити національні комп’ютерні інформаційні мережі до “Інтернету”. [6]
В інформаційному просторі, що охоплює увесь світ, джерела інформації і її споживачі найчастіше відділені однин від одного величезними відстанями, різними годинними поясами, мовними бар’єрами. Особливістю нематеріального інформаційного продукту (товару) є можливість задоволення негайного попиту на нього за допомогою сучасної техніки і технології телекомунікаційних систем. Цей продукт може бути переданий по різних системах електрозв’язку в потрібному для споживача вигляді - текстовому, мовному, музичному, графічному, нерухомими чи рухливими відеосюжетами, в кольоровому чи чорно-білому вигляді.
Значення сучасних телекомунікацій визначається:
1) глобалізацією засобів зв’язку, тобто охопленням усіма видами телекомунікацій усіх територій і акваторій планети і всього навколоземного простору;
2) інтернаціоналізацією засобів зв’язку, тобто стандартизацією технічних, технологічних, організаційних її параметрів у кожній з більш ніж 200 держав світу;
3) інтеграцією усіх видів електрозв’язку в єдину могутню світову систему телекомунікацій;
4) зростаючою забезпеченістю споживачів інформацією, різними видами електрозв’язку в найбільш дальніх районах світу.
Загальна кількість технічних засобів для одержання масової аудіо- і відеоінформації (радіоприймачі, телевізори) і для активного індивідуального зв’язку (усі види стаціонарних і мобільних телефонів) уже перевищило у світі 4 млрд. одиниць і щорічно збільшується на сотні мільйонів. Їхня щільність досить велика: у середньому на одну родину на планеті приходиться не менш двох видів цієї апаратури. Для ряду регіонів (Північна Америка, Західна Європа, Австралія) ці показники значно вище, а в окремих державах винятково великі (у США сумарно на одну сім’ю приходиться в середньому до 15-17 одиниць радіоприймачів, телевізорів, телефонів, підключених до систем зв’язку комп’ютерів). Це дозволяє одержувати досить різноманітну інформацію з усього світу. [6]
Формування національних і світових телекомунікаційних інформаційних мереж, у тому числі “Інтернету”, визначається деякими взаємозалежними показниками:
1) потребою країни в одержанні найрізноманітнішої економічної, наукової, культурної й іншої інформації, що, як правило, знаходиться в прямій залежності від рівня її господарського розвитку;