Смекни!
smekni.com

Правові основи використання електронного цифрового підпису в цивільному обігу (стр. 5 из 9)

З метою вирішення питань, які стосуються проблематики запровадження в Україні системи електронного урядування, 24 лютого 2003 року було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України № 208 «Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи «Електронний уряд».

Відповідно до цієї Постанови передбачено створити належні нормативно-правові засади функціонування системи «Електронний уряд», забезпечити умови для більш швидкого та доступного надання інформаційних послуг громадянам та юридичним особам шляхом використання електронної інформаційної системи «Електронний уряд», яка забезпечує: взаємодію органів виконавчої влади між собою, з громадянами та юридичними особами на основі сучасних інформаційних технологій, інтегрувати державні електронні інформаційні ресурси і системи в Єдиний веб-портал органів виконавчої влади.

Вдосконалення та оновлення нормативно-правової бази України, створення спеціальних юридичних норм сприятиме ефективному впровадженню та функціонуванню електронного документообігу та електронного цифрового підпису. Для регулювання правовідносин у сфері інформаційних технологій Верховна Рада України вже ухвалила кілька Законів України, які набули чинності:

- «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22 травня 2003 р. № 851-IV;

- «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 p. № 852-IV;

- «Про обов’язковий примірник документів» від 9 квітня 1999 p. № 595-XTV;

- «Про Національну програму інформатизації» від 4 лютого 1998 р. № 74/98-ВР;

- «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 p. № 1280-IV;

- «Про Національну систему конфіденційного зв’язку» від 10 січня 2002 р. № 2919-111;

- «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 5 липня 1994 р. № 80/94-ВР.

Прийняття згаданих нормативно-правових актів, предметом регулювання яких є процеси електронного документообігу, дасть можливість створити сприятливі умови в сфері застосування сучасних інформаційних технологій, стимулювати в Україні розвиток ринку та інфраструктури послуг, що надають за допомогою засобів інформатизації.

В Україні порядок застосування засобів ЕЦП в порівнянні із зарубіжними країнами регламентований набагато жорсткіше. На даний час діє Указ Президента «Про заходи з дотримання законності в області розробки, виробництва, реалізації і експлуатації шифрувальних засобів, а також надання послуг в області шифрування інформації». Відповідно до нього заборонена діяльність юридичних і фізичних осіб, пов’язана з розробкою, виробництвом, реалізацією і експлуатацією шифрувальних засобів, а також захищених засобів зберігання, обробки і передачі інформації, наданням послуг в області шифрування інформації без ліцензій. Забороняється також використання державними організаціями і підприємствами в інформаційно-телекомунікаційних системах шифрувальних засобів, включаючи криптографічні засоби забезпечення достовірності інформації (електронний підпис), що не мають сертифікату. Така політика держави в області регулювання застосування і реалізації криптографічних засобів, у тому числі і засобів ЕЦП, мабуть, пояснюється прагненням використовувати тільки засоби, сертифіковані уповноваженими державними органами. Зміст нормативно-правових актів України, які регулюють застосування шифрувальних засобів, у тому числі і засобів ЕЦП, демонструє існуючу тенденцію встановлення «тоталітарного підходу» в цій справі. Безумовно, для вирішення безлічі проблем, пов’язаних з національною безпекою, необхідна наявність певних обмежень в області розробки, застосування і обороту засобів ЕЦП. Проте нав’язування продукції тільки одного або декількох виробників у цій області (а для самих виробників – обов’язкова платна сертифікація їх діяльності), особливо якщо воно супроводжується закритістю алгоритму, може у результаті призводити до посилення корупції і зниження справжньої, а не декларативної захищеності засобів ЕЦП. Правове регулювання застосування засобів ЕЦП повинно прагнути до більшої гнучкості у віддзеркаленні вимог об’єктивної дійсності. Можливо, враховуючи особливості України, було б доцільно розглянути багаторівневий підхід до визнання дійсності ЕЦП і ліцензування її засобів: одні вимоги – для адміністративної сфери, інші – для корпоративної і треті – для особистого документообігу. У зарубіжному законодавстві ми спостерігаємо окремі ознаки багаторівневого підходу, наприклад введення поняття кваліфікованого ЕЦП в Директиві [15, с.32].

Таким чином, проаналізувавши хід подій у сфері інформаційних правовідносин та інформатизації, зокрема, впровадження системи електронного документування в Україні, різноманітні документи та матеріали, можна зробити висновок, що у цьому напрямку здійснюються певні заходи. Можливо, не настільки інтенсивно, як в інших державах, але можна стверджувати, що через деякий час Україна, за умови системної правової та практичної розбудови системи електронного документування, також буде характеризуватися неабиякими здобутками у цій сфері.

Розділ 3. Електронний цифровий підпис в цивільному обігу

3.1 Використання електронного цифрового підпису при здійсненні електронних правочинів

Не зважаючи на те, що чинне українське законодавство не містить такого окремого поняття як «електронний правочин», українське законодавство дозволяє їх практичне вчинення. Зокрема, можливість вчинення електронних правочинів передбачена Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року. Під електронним правочином слід розуміти правочин, вчинений за допомогою електронних засобів комунікації, суть якого полягає в обміні сторонами за допомогою цього засобу електронними волевиявленнями. Ключовою відмінністю електронного правочину від традиційного, як випливає з вищенаведеного, є спосіб його вчинення. Таким чином, якщо для вчинення відповідного волевиявлення сторони використовують електронні засоби комунікації, ми розуміємо під таким правочином саме електронний правочин. При цьому не має значення чи обмін волевиявленнями, вчиненими в електронній формі відбувається on-line, чи за одночасної присутності сторін правочину, які надсилають волевиявлення через телеінформаційні мережі, наприклад Інтернет, чи наприклад вчинення такого правочину відбувається off-line, шляхом обміну інформаційними носіями із записаними текстовими файлами, що містять волевиявлення сторін.

Ми вважаємо, що при вирішенні питання, чи має даний правочин електронний характер, вагоме значення має також і спосіб його вчинення. Йдеться передусім про правочини, які вчиняються on-line (наприклад, купівля-продаж комп’ютерних програм, відео та аудіо матеріалів тощо). В наведених прикладах вчинення правочину, як і його виконання відбуваються в мережі. Отже, можна зробити висновок, що в такому випадку йдеться про електронний правочин sensu stricto, тобто електронний в момент укладення та виконання. Проте не слід забувати про випадки, коли вчинення правочину відбувається в електронній формі on-line чи off-line, а виконання відбувається традиційним способом. І такий правочин теж вважатиметься електронним. Таким чином, достатньо наявності хоча б одного критерію електронного вчинення правочину. Як слушно зауважує О. Гудзь, традиційний, матеріалізований спосіб виконання правочину не є базовим критерієм оцінки при вирішенні питання, чи є даний правочин електронним. Правочин вважається електронним і у випадку, коли фаза вчинення здійснюється традиційним способом, а виконання – в електронній (дематеріалізованій) формі. Необхідно зауважити, що існує ряд електронних правочинів, виконання яких можливе лише в електронній формі (наприклад, доступ до телеінформаційних мереж, доступ до баз даних, які існують лише в електронній формі тощо) та правочини, які можуть бути виконані лише традиційним способом (наприклад, купівля-продаж комп’ютерів, автомобіля тощо) [10, с.21].

З огляду на вищезазначені твердження, вважаємо за доцільне використання поняття «електронний правочин», адже поняття «правочин, вчинений в електронній формі», виключає зі сфери аналізу правочини, вчинення яких відбувається в традиційний спосіб, натомість виконання – в електронній формі.

Безумовно, різниця між традиційними та електронними правочинами виникає власне в способі обміну сторонами волевиявленнями, та іноді з огляду на спосіб виконання зобов’язання. Різниця полягає також і у методі комунікації сторін на етапі вчинення правочину, і часто, його виконання, зважаючи на те, які використовуються засоби комунікації на відстані, спосіб отримання інформації про сторону правочину, його зміст та спосіб виконання, ризики сторін, що випливають з вчинення електронного правочину, відсутності таких чинників як час та відстань, форма вчинення та виконання правочину.

Характерною рисою електронних правочинів є інтерактивність, безпосередність, мультимедійність пропозицій та реклами.

Інтерактивність полягає у індивідуалізації способу пересилання інформації між сторінками, які сприяють вчиненню правочину. Зокрема, йдеться про поступовий обмін інформацією від пасивного (через Інтернет - сторінки), до активного через надсилання детальної інформації електронною поштою.

Безпосередність електронних правочинів має найбільший вимір у випадку Інтернету, адже кожен має безпосередній доступ до глобальної мережі електронного переказу незалежно від часу та місцезнаходження. Очевидним є те, що надання послуг та товарів за допомогою мережі знижує затрати на здійснення трансакції, позбавляє необхідності особистого контакту, що за умов зростаючої глобалізації торгівлі має істотне значення.

Відсутність особистого контакту з контрагентом та товаром, який є предметом договору купівлі-продажу зумовлює створення різних методів мультимедійного представлення товару, шляхом використання фотографій, фільмів, обширного опису. Усе це покликано замінити безпосередній контакт продавця зі споживачем.