Англійська традиція історично репрезентує повагу до свободи як до вищої соціальної цінності. Вона надихає людину на відстоювання свободи не тільки на рівні високих ідеалів, але й на рівні соціальної практики. При цьому стає очевидною постійна взаємообумовленість між свободою і високими етичними вимірами, свободою та феноменом права. Мислителі наголошують на важливості дотримання природного права людини розпоряджатися своїми діями, власністю, майном і свободою в межах законів, а не під примусом деспотичної влади чи насильства. Класична проблема співвідношення загального та одиничного в правовій площині британської традиції вирішується на користь індивідуальної свободи в правовому суспільстві, яка ставиться вище соціальних ресурсів політичної влади. Індивідуальні виміри свободи, які стверджувались не тільки в теорії, але й на рівні дискурсивної практики, історично сприяли утвердженню нової реальності в площині громадянського суспільства та правової юрисдикції. Правові інститути історично сприяли не тільки розширенню природного права людини на свободу, але й утвердженню справедливості стосовно дотримання прав і відповідальності державної влади перед суспільством щодо приватної власності та майна особи. Виміри права стають універсальними і зобов’язуючими не тільки для репрезентантів громадянського суспільства, але й для влади, яка поза цими вимірами стає нелегітимною. У цьому контексті вельми доречними можна вважати слова Є.Берка, який наголошує на тому, що коли „законодавчий орган порушує основне правило суспільства й через честолюбство, страх, дурість чи продажність буде прагнути віддати до будь-чиїх рук абсолютну владу над життям, свободою та власністю народу, він через порушення довіри громадян втрачає владу, яку народ йому надав”[3]. Подальший концептуальний розвиток і практична спрямованість правової держави є неможливою без утворення аксіоматичних постулатів європейської цивілізації, які пов’язані з правом на приватну власність в сенсі здобуття економічної автономності особи, цивільного влаштування відносин власності та ствердження народного суверенітету як базового чинника європейської державно-політичної системи. Правовий розвиток європейської традиції розкривається через стрімку еволюцію міського суспільства, від усталених політичних форм та привілеїв певних соціальних груп, корпорацій, гільдій, осіб, що користувалися громадянськими правами та свободами на відміну від більшості людей, до розширення прав різних категорій населення.
Перетворення станового суспільства на громадянське та правове супроводжувалось усвідомленням важливості політичної та духовної свободи, утворенням автономного буття особи. Еволюція західного типу соціальності кореспондується з розвитком правового способу мислення у кількох головних аспектах – в площині втілення індивідуальної і суспільної свободи, поширенні природних чинників довіри та терпимості серед громадян національних європейських держав та можливостей солідарності та громадянського порозуміння між економічно та політично вільними громадянами. Соціальна практика утвердження правових вимірів була пов’язана з закріпленням ідеї вільного ринку, базовими гарантіями недоторканості права на приватну власність та дотриманням конституційних прав людини.
Таким чином, у добу модерна остаточно формується цивільна правова парадигма, яка передбачає поступове витіснення природного права договірним, формування нового цивілізованого простору свободи, який сприяє розвиткові морального, звичаєвого та громадянського етоса європейського суспільства. Британська правова традиція актуалізує потенціал громадянського суспільства і сприяє демократичним перетворенням у країнах західного світу. Інтелектуали, представники різних соціальних груп в європейських країнах побачили в правовій парадигмі впливові чинники для утвердження нових суспільних ініціатив, можливість створення нових сфер життя, стримування нераціональної бюрократизації та корупції, поширення базової сфери прав людини та заперечення будь-яких форм насильства та перешкоджання діяльності самоврядних асоціацій. Саме на такій позиції ґрунтується сучасна політика та громадська діяльність усіх європейських структур, зокрема Євросоюзу, де правова держава намагається забезпечувати права всіх громадянських та етнічних спільнот.
Утворення правової моделі суспільних відносин в Європі історично пов’язано з розмежуванням економіки та політики. Усвідомлення такого розмежування стало найважливішим чинником демократичного, громадянського та соціального поступу європейських країн, зі шляху яких поступово усувалися можливості для економічного збагачення передусім засобами здобуття політичної влади. Це був шлях контролю над владою з боку громадянського суспільства і в той же час фактор впливу на кримінальні та олігархічні структури, які перешкоджали цивілізованій взаємодії влади та бізнесу. Розвиток європейського суспільства поступово призводив до створення мережі неурядових організацій. Однак консолідоване громадянське суспільство та правова держава в Європі стають можливими лише з утворенням європейської національної ідентичності. Становлення правового суспільства в Західній Європі відбувалося як довготривалий процес будівництва нації з поступовою консолідацією етнічної різноманітності в одну національну ідентичність, з визначальними для неї територією, економічною, законодавчою, культурною і освітньою системами, історичною пам’яттю. Відомий німецький юрист В. Савіньї слушно звертає увагу на „визрівання ідеї права з внутрішньої єдності нації” [4]. Утвердивши себе в добу модерна правова форма суспільних відносин забезпечує і сприяє розвиткові вимірів свободи і громадянського суспільства, як сфери взаємодії вільних громадян. Саме правові виміри європейської культури стали запорукою вільної економічної, соціальної, політичної і культурної форми громадянського суспільства, яка утверджувалась в європейській традиції поза насильницьким державним втручанням. Саме правова парадигма формує і упорядковує європейську соціальну позаурядову сферу спонтанного самовияву вільних людей, асоціацій та організацій, що функціонують через мережу солідарних відносин між індивідами і соціальними інституціями. Правовий вектор розвитку закладає цивілізаційні параметри вільного існування особи, держави, різних суспільних груп та прошарків.
Очевидно, що верховенство права близько споріднене зі свободою. Правова система, що історично складалася в європейських країнах, існувала у формі примусового ладу громадських правил, адресованих членам громадянського суспільства заради регулювання їхньої поведінки й забезпечення підґрунтя для соціальної співпраці. Правова система сприяла еволюції людини та суспільства зі стану біологічної та родової згуртованості, що складалася під тиском природних обставин, до стану позитивної свободи як відповідальності не тільки за долю окремої людини, але й за долю всього суспільства. У цьому контексті необхідно відокремити виміри позитивної та негативної свободи, які вдало віддзеркалені не тільки в британській, але й в континентальній традиції.
Континентальна правова парадигма: суперечності розвитку
Континентальна традиція наголошує на тому, що свобода може мати як позитивний, так і негативний характер. Г.В.Ф. Гегель у своїй роботі „Феноменологія Духу” у розділі “Абсолютна свобода і терор (вплив Великої Французької революції)” акцентує увагу на тому, що абсолютна свобода, яка позбавлена правових обмежень, належить до світу абстрактного буття, яке існує у свідомості як найзагальніше поняття через заперечення одиничного та конкретного. Тому полем абсолютної свободи, у відповідності з думкою німецького класика, є ”смерть, для якої немає жодного внутрішнього обсягу і наповнення”.[5].
Справжня автентична свобода постає лише у формі правової та загально цивілізаційної відповідальності особи. Історія переконливо доводить, що людина схильна і жадати свободи, і заперечувати або втікати від неї. Тому є дуже важливим інкорпорувати виміри свободи у соціально-історичний та правовий контекст європейської традиції.
У цьому ракурсі необхідно більш детально проаналізувати суперечність між двома антиномічними дискурсами у сфері права, дискурсами свободи і несвободи. Традиційна правова позиція історично ґрунтувалась на юрисдикції недовіри до можливостей людини і формулювалась у вигляді середньовічної максими, відповідно до якої державна влада, примушуючи членів суспільства до підкорення, задовольняє їх природне право на захист від власної розбещеності та безсилля. Ця максима органічно виникає в канонічному праві Середньовіччя, передусім в тих розділах, що присвячені діяльності інквізиції. Сама логіка дії цього інституту полягала в тому, щоб захистити кожного християнина від самого себе – від власної патологічної спокусливості та розбещеності. Саме з цієї правової позиції випливає політичний і правовий патерналізм. Він передбачає, що людина як член суспільства не здатна діяти за законами власного розуму, а може жити лише за чужими правилами та інструкціями. Практично вона виступає в ролі неповнолітньої особи, яку постійно треба контролювати задля її блага. Така правова позиція історично втілювалась в німецьких князівствах та у суспільстві французького абсолютизму. Патримоніальна спадкова держава в цих суспільствах уособлювала класичні форми патерналізму та клієнтельної відданості. Саме проти князівської держави загального блага та державного евдемонізму виступили представники німецького просвітництва, передусім, І. Кант та В.Ф. Гумбольдт. Німецькі філософи-класики акцентують увагу на стримуючий універсальний чинник права, що має обмежувати суб`єктивіські воління правителів, утворюючи підґрунтя правової держави. І. Кант, зокрема, у дусі ліберальних вимірів європейської традиції не сприймає модель політичного патерналізму, що була визначальною для абсолютиських держав Західної Європи. Йдеться про заперечення типової для традиційних суспільств обмеження державного володаря лише нормами звичаєвості. Гарним правителем, згідно з такою традиційною візією, визнавався той, хто діяв у дусі батьківської опіки над власними підданими.