Смекни!
smekni.com

Правове регулювання ринків фінансових послуг (стр. 13 из 35)

- проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

- проводить резервування найменувань юридичних осіб;

- передає органам державної статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені Законом, у тому числі щодо створення та ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

- формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

- здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;

- оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

- проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців;

- проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями;

- звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Окрім державних реєстраторів Закон (ст. 7) передбачає існування спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації[59], який також має певні повноваження, проте не з реєстрації, а з забезпечення процесу її проведення.

Так, спеціально уповноважений орган затверджує форми реєстраційних карток, довідки, витягу та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; організовує навчальну підготовку та підвищення кваліфікації державних реєстраторів, погоджує кандидатури на зайняття посади державного реєстратора; видає посвідчення та печатку державного реєстратора; забезпечує замовлення, постачання, облік та звітність щодо витрачання бланків свідоцтв про державну реєстрацію та бланків виписок з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; і, нарешті, функція формування та ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців покладена саме на спеціально уповноважений орган, а не на державних реєстраторів.

Спільним повноваженням для всіх органів, що розглядались вище, є повноваження відмови у проведенні державної реєстрації.

Національний банк України, згідно зі ст. 18 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, може відмовити в державній реєстрації банку у разі, якщо:

1) порушено порядок створення банку;

2) установчі документи банку не відповідають законодавству України;

3) подано неповний пакет документів, необхідних для державної реєстрації банку або ці документи не відповідають вимогам Закону „Про банки і банківську діяльність” чи нормативно-правових актів Національного банку України;

4) у Національного банку України є докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи відсутність задовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку;

5) професійна придатність та ділова репутація голови виконавчого органу і головного бухгалтера банку, а також членів виконавчого органу банку не відповідають вимогам Національного банку України.

Про неповноту поданого пакета документів та/або про невідповідність професійної придатності та ділової репутації голови правління (ради директорів) та головного бухгалтера Національний банк України зобов’язаний повідомити уповноваженим особам банку не пізніше місячного строку з дати подання документів.

Про відмову у державній реєстрації банку Національний банк України приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком копія цього рішення надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис.

Повноваження відмови Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України у здійсненні державної реєстрації фінансової установи мають деякі особливості, в залежності від виду фінансової установи. Проте в узагальненому вигляді вони мало чим відрізняються від підстав, за наявності яких Національний банк України має право відмовити у здійсненні державної реєстрації банку: це, по-перше подання неповної або недостовірної інформації, що потрібна для реєстрації конкретної фінансової установи; по-друге, невідповідність поданих документів вимогам чинного законодавства; по – третє, - невідповідність фінансової установи меті, згідно з якою вона створюється. Основною відмінністю між розглянутими повноваженнями відмови є те, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг у своїх нормативних актах, що стосуються реєстрації більшості з видів фінансових установ, не вбачає необхідності відмовляти у проведенні реєстрації фінансової установи за умов невідповідності ділової репутації та професійної придатності керівників фінансової установи вимогам власного розпорядження від 13.07.2004 № 1590 „Про затвердження професійних вимог до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ”. Цей недолік має бути виправлений з метою запобігання залучення до керівництва фінансовими установами непрофесійних та недосвідчених осіб та непорядних осіб з незадовільною діловою репутацією.

Підстави відмови у проведенні державної реєстрації юридичних осіб державними реєстраторами вказано у ст. 27 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, вони є подібними тим підставам, що вже були розглянуті.

Підводячи підсумки, слід наголосити на тому, що станом на сьогодні система, так би мовити, подвійної державної реєстрації банків та інших фінансових установ не є ефективною, оскільки мета започаткування такої системи – спрощення процедури державної реєстрації юридичних осіб взагалі та фінансових установ окремо – є на даний момент недосяжною. Фінансові установи у всьому світі, є досить вагомими суб’єктами у сфері сукупного грошового обігу, в організації платіжно-розрахункових відносин, є посередниками у сфері фінансів, і тому, з нашого погляду є доречним здійснення реєстрації фінансової установи саме тим органом, що здійснює подальший нагляд за діяльністю фінансової установи (державна реєстрація фінансової установи є складовою частиною нагляду за її діяльністю). Функція державних реєстраторів повинна полягати лише у тому, щоб включити будь-яку фінансову установу до Єдиного державного реєстру, що існує в державі, для спрощення отримання інформації будь-якими суб’єктами, які мають на це право, з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Крім того, нагромадження переліку документів та інформації, необхідної для подання з метою проходження процедури реєстрації установчих документів (1 етап) в Національному банку України, Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, а потім проходження процедури державної реєстрації як юридичної особи відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (2 етап) не тільки не спрощує, а заплутує і суттєво утруднює розуміння суті державної реєстрації фінансових установ в Україні, через що проходження цієї процедури затягується на досить тривалий строк. Проблемним також є і питання оплати „за послуги” державних органів з проведення державної реєстрації. Так, статтею 10 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” передбачено право справляти реєстраційний збір за державну реєстрацію юридичних осіб, нормативно-правовими актами Національного банку України передбачено право Національного банку України справляти плату за державну реєстрацію банків, Указ Президента України від 11.12.2002 № 1153/2002 „Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України”, в свою чергу, надає право Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України справляти плату за державну реєстрацію фінансових установ. Вказана плата є суттєвою. Наприклад, постановою Правління Національного банку України від 12.08.2003 № 333, що затвердила „Перелік і тарифи послуг з реєстрації установ банків, надання ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, операцій з валютними цінностями та інших послуг, що надаються Національним банком України та його територіальними управліннями” (зі змінами) передбачено, що плата за державну реєстрацію банку складає п’ять тисяч сто гривень та тисячу двадцять гривень податку на додану вартість, що разом становить шість тисяч сто двадцять гривень.

Система подвійної оплати також не може бути врахована як фактор спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ.

Останнім вагомим проблемним питанням є доволі широкі повноваження кожного з державних органів, задіяних у процедурі державної реєстрації фінансових установ, відмовляти заявникам у проведенні державної реєстрації фінансової установи. Підстави відмови у здійсненні державної реєстрації засновницьких (установчих) документів фінансової установи дещо відрізняються від підстав відмови у проведенні державної реєстрації фінансової установи як юридичної особи, а розмаїття цих підстав взагалі ставить під сумнів, що фінансова установа може бути зареєстрована. Вказаний фактор теж не сприяє спрощенню процедури державної реєстрації фінансових установ в Україні.

Отже, за таких умов, процедура, яка існувала до створення системи державних реєстраторів була більш ефективною та доволі простою для фінансових установ. На нашу думку, передчасно вести мову про спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ шляхом відмови від їх реєстрації в державних органах, що здійснюють за ними нагляд. Більшість з фінансових установ працюють насамперед не з власними, а з залученими коштами, ці кошти можуть бути залучені від найменш захищеної категорії суспільних відносин – фізичних осіб, і законодавець не вправі ставити питання повернення коштів громадян під загрозу через спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ як одного зі складових елементів нагляду за ними. Тому, на даному етапі розвитку ринку фінансових послуг України спрощувати процедуру державної реєстрації фінансових установ слід лише в межах законодавства, що регулює власне цю процедуру (без урахування Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”).