С1 + t + m < С2(нерівність 9.2)
де: С1 – собівартість виробництва в країні-експортері;
t – транспортні витрати;
m – митні збори;
С2 – собівартість виробництва в країні-імпортері.
Як бачимо із наведеної нерівності 9.2, високі митні збори можуть обмежувати участь країни у географічному поділі праці. Якщо географічний поділ праці підвищує продуктивність суспільної праці, то високі митні ставки однозначно пригальмовують цей процес, створюючи «тепличні умови» місцевим виробникам. Населення в цих умовах змушено споживати менш якісну та до того ж і дорожчу продукцію, але власного виробництва. Географічний поділ праці неначебто «заганяється» всередину країни.
Але не все так просто, як виглядає на перший погляд. Скажімо, були часи, коли Великобританія, яка першою стала на шлях індустріалізації, значно випереджала всі країни світу у конкурентній боротьбі. Великобританія була по суті монополістом у всьому, що торкалося великої машинної індустрії. США і Німеччина, Росія та Італія все обладнання для перших своїх залізниць і заводів купували у Великобританії. Молода промисловість цих та інших країн світу просто не могла «підняти голову» через британську конкуренцію. Ось тоді в США і Німеччині й народилася ідеологія протекціонізму. А вже трохи згодом й вони перейшли до фритредерства, принципу «відчинених дверей», коли власна буржуазія твердо стала на ноги.
США і Німеччина зуміли під захистом протекційного мита «випестувати» власну промисловість до такого рівня, що вона змогла випередити британську й перестала боятися її конкуренції, Цей приклад показує, що зв’язок між митними зборами та розвитком географічного поділу праці не такий вже й однозначний.
Високе мито може на короткий час «заховати» географічний поділ праці всередину країни. Це робиться для того, щоб розвинути виробничі сили, підготувати пізніший вихід на світовий ринок з конкурентоздатною продукцією. А вже після цього виникає залежність від світового ринку та, відповідно, принципів вільної торгівлі.
Відомі приклади нечесної конкуренції на світовому ринку і в умовах «вільної торгівлі». В даному випадку мова йде про демпінг. Демпінг – це «бросовий експорт», продаж товарів за дуже низькими цінами з метою розорення конкурентів. Збитки продавця при цьому покриваються або з надприбутків на власному ринку, або із спеціальних державних фондів. Демпінг – це своєрідна економічна війна. Часто демпінг використовувався при підготовці до справжньої війни (Німеччина перед Першою світовою війною свідомо поставляла до Великобританії артилерійські снаряди за демпінговими цінами).
Діалектично поряд з процесом географічного поділу праці діяльності людського суспільства йде процес інтеграції цієї діяльності в місцях з вигідним суспільно-географічним положенням (закони єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення). В результаті такої інтеграції виникають господарські вузли, промислові агломерації, територіально-виробничі комплекси, виробничі кластери, угруповання країн тощо.
Розвиток географічного поділу праці та світового господарства в останні десятиліття відбувається переважно вглиб. Поглиблення міжнародної спеціалізації та обміну товарами і послугами привело до утворення нової, найвищої сходинки міжнародного поділу праці – міжнародної економічної інтеграції. Вона проявляється у «зрощуванні» національних господарств багатьох країн світу.
Міжнародна економічна інтеграція – об’єктивний процес розвитку особливо глибоких та стійких взаємозв’язків окремих груп країн, заснований на проведенні ними узгодженої міждержавної політики. Існує два основних види інтеграції – галузева і регіональна.
Яскравим прикладом галузевої інтеграції є створення у 1960 році ОПЕК (Організації країн – експортерів нафти). Прикладами регіональної інтеграції слугують ЄЕС, АСЕАН, ОЧЕС та інші організації.
Важливим наслідком такої інтеграції стає інтернаціоналізація виробництва, яка проявляється у створенні транснаціональних корпорацій (ТНК). ТНК зараз контролюють практично всі провідні виробництва поза межами країн із неринковою централізованою економікою. На їх долю припадає ⅔ світового торговельного обігу, 80% патентів на нову техніку і технології, 40% світового промислового виробництва.
Транснаціональні корпорації (ТНК) – великі (часто – глобальні) виробничо-розподільчі комплекси з розірваною географічною (територіальною) структурою.
Внаслідок існування ТНК виникла «двоїста» картина світової географії матеріального виробництва, за якої видимі місця прикладання праці, джерела сировини й енергії залишаються національними, тоді як кредитно-валютне та інші види регулювання стають інтернаціональними (транснаціональними), зосереджуючись у досить вузькому колі постіндустріальних країн.
Висновки
1. Географічний поділ праці має дві головних ознаки: 1) наявність місцевостей з різною господарською спеціалізацією; 2) товарний обмін таких місцевостей між собою.
2. В теоретичному плані географічний поділ праці дозволяє досягти такої ситуації, коли кожний продукт буде вироблятися в тій країні (країнах) або економічному районі (районах), де маються для цього найбільш сприятливі природні та економічні умови – тобто при мінімальних витратах.
3. Географічний поділ праці – це процес, що виділив із господарської виробничої діяльності сільське господарство, видобувну промисловість (первинний сектор економіки), обробну промисловість (вторинний сектор), а потім їх окремі види, підгалузі та ін. Транспорт, як діяльність по переміщенню господарських цінностей у просторі, і торгівля, як діяльність по розподілу цих благ і цінностей, найтіснішим чином пов’язані та утворюють третинний сектор. До нього відноситься й будівництво. Нарешті, четвертинний сектор економіки утворюють наука, освіта, охорона здоров’я, засоби масової інформації та ін. Географічний поділ праці відокремив їх територіально і водночас поєднав у єдину господарську систему.
4. Найвищою сходинкою міжнародного поділу праці стала міжнародна економічна інтеграція, як наслідок об’єктивного процесу розвитку особливо глибоких та стійких взаємозв’язків окремих груп країн. Міжнародна економічна інтеграція знаходить вираз у створенні галузевих та регіональних угруповань країн і транснаціональних корпорацій.
Для оцінки рівня економічного розвитку можна використовувати такі показники як валовий внутрішній продукт або валовий національний продукт. З метою порівняння різних за чисельністю населення країн ці показники розраховуються на 1 особу.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) – макропоказник економіки, який розраховується як сукупна вартість кінцевої продукції підприємств, галузей виробничої сфери і сфери послуг, вироблена на території країни, у т.ч. і тих підприємств, які належать іноземним власникам.
Валовий національний продукт (ВНП) – вартість товарів і послуг, вироблених національними суб’єктами підприємництва (заводами, фабриками, організаціями і приватними особами) за рік, незалежно від їх територіального місцезнаходження. Різниця між показниками ВВП і ВНП незначна (1-2%).
Світовий банк реконструкції і розвитку (СБРР) спільно з Міжнародним Валютним Фондом (МВФ) розробили методику такої класифікації країн (див. табл. 13.2) на основі другого показника (ВНП на душу населення). Інколи цю класифікаційну схему так і називають «класифікацією Світового Банку», адже залежно від положення в ній країни можуть розраховувати на певні обсяги кредитів, різні терміни їх повертання, визначені розміри відсоткової ставки, деякі пільги тощо.
Вибір конкретних кількісних параметрів класів та підкласів країн зумовлений тим, що середньосвітовий показник наблизився до 5 тис.$ на особу за рік, а різниця між найвищим (Швейцарія[1] – 36230 $) та найнижчим (Мозамбік – 70 $) значеннями ВНП на особу за рік становить більше 500 разів.
Найзначніший масив високорозвинених країн зосереджений в Європі, зокрема Західній: Люксембург – 35260 $; Швеція – 26780 $; Данія – 25930 $; Норвегія – 25800 $; Ісландія – 23670 $; ФРН – 23030 $; Австрія – 22110 $ та інші приклади. У Центральній, Південно-Східній та Східній Європі переважають середньорозвинені країни (серед них й Україна – 1690 $). В Європі є лише одна низькорозвинена країна – Боснія і Герцеговина (690 $).
В Азії найвищий показник має Японія – 28220 $ на людину за рік. До високорозвинених відносяться також Сінгапур (15750 $), Ізраїль (13230 $), Тайвань (10200 $), Кувейт (10010 $) тощо. Клас середньорозвинених країн репрезентують Бруней (8100 $), Саудівська Аравія (7940 $), Південна Корея (6790 $) та деякі інші. Найбільші країни світу за людністю – Китай (380 $) та Індія (310 $) – відносяться до низькорозвинених. Серед найбідніших країн Азії – Бутан (180 $) і Непал (170 $).
Серед африканських країн високорозвинених немає взагалі. Навіть нафтодобувні Лівія (7000 $) або Габон (4450 $), так точно як і країна з найбільш диверсифікованою економікою – ПАР (2670 $), є середньорозвиненими. Натомість в Африці найбільший масив низькорозвинених країн: крім згадуваного Мозамбіку, це – Ефіопія і Танзанія (ВНП по 110 $ на людину за рік), Західна Сахара (120 $), Гвінея-Бісау (210 $) та інші.
Значні внутрішні відмінності має й Америка. Один полюс представлений США (23120 $), Канадою (20320 $), Багамськими Островами (12020 $); на іншому – низькорозвинені Гондурас (580 $), Нікарагуа (410 $), Гаїті (370 $), Гайана (330 $). Найбільша латиноамериканська держава Бразилія (2770 $) відноситься до середньорозвинених, як і Мексика, Аргентина, Уругвай, Чилі.
В Австралії та Океанії безумовними лідерами за ВНП на душу населення є колонія США – Гуам (20230 $), Австралійський Союз (17070 $), Нова Зеландія (12060 $). Прикладом середньорозвиненої країни може слугувати Французька Полінезія (8000 $). Значною є група низькорозвинених країн – Соломонові Острови (710 $), Кірібаті (690 $) та інші.
[1]До речі, Швейцарія є світовим лідером за часткою доларових мільйонерів – 2,7% від усього населення. За нею йдуть ОАЕ (1,8%), Сінгапур (1,7%), Норвегія (1,3%), Японія (1,2%). США і ФРН за цим показником поділяють 6-7 місця (по 1%). Загалом близько 10 млн. осіб в світі мають статки більше 1 млн. $.