- прихильність принципу поступовості і поетапності просування вперед з чітким визначенням пріоритетних завдань, які належить вирішити на черговому етапі розвитку;
- яскраво виражений прагматизм у визначенні першочергових завдань, у виборі пріоритетних напрямків і засобів розвитку, що дозволяють гнучко реагувати на нову ситуацію, змінюючи курс, відкладаючи вирішення одних питань і висуваючи на перший план інші.
Застосування цих принципів у СНД наштовхується, з одного боку, на вкрай нестабільну загальну ситуацію, а звідси і невизначеність перспектив Співдружності, а з другого — на гострий дефіцит політичної культури в посттоталітарному суспільстві. Подолання їх потребує тривалого часу.
Універсальне значення має і ряд конкретних ознак інституційної моделі ЄС. Це, передусім, безперервність переговорного процесу, яка вкрай необхідна в умовах тривалої кризово-конфлікт ної ситуації, що характерна для СНД. Це й система підготовки і прийняття рішень, яка забезпечує, як правило, високий ступінь опрацювання документів, що приймаються, включаючи політичне і економічне обгрунтування, закінчену юридичну форму, чітке визначення завдань, засобів і бажаних результатів. Це також гнучкий диференційований підхід до визначення оптимального ступеня інтеграції в окремих галузях внутрішньої і зовнішньої політики — від регулярного обміну інформацією і координації дій до гармонізації та уніфікації політики держав-членів ЄС. Подібний підхід необхідний і в СНД, що слід було б зафіксувати в документах Співдружності, конкретизувавши межі і форми співробітництва в окремих сферах діяльності. І, нарешті, досвід інтеграційних інститутів у Західній Європі довів важливість і практичну можливість дотримання балансу між правами і обов'язками країн-учасниць, сполучення принципу добровільності з жорсткою договірною дисципліною.
Що стосується конкретної інституційної структури ЄС, то для СНД при створенні його власних інститутів придатні лише окремі її частини.
Це передусім Рада глав держав (президентів) Співдружності, аналогічна Європейській Раді ЄС, незамінна роль якої особливо наочно виявлялась в кризові чи перехідні періоди історії західноєвропейської інтеграції. В умовах конфліктів, що не припиняються, і загальної нестабільності на території колишнього Союзу функціонування в Співдружності подібної Ради “на вищому рівні” є доцільним і необхідним. Проте її діяльність поки що не упорядкована і переповнена суттєвими вадами. Поглиблене вивчення 20-річного досвіду роботи Європейської Ради ЄС може принести для СНД безперечну користь, що засвідчив приклад останніх, березневого та жовтневого , самітів 1997 р.
Інша аналогічна пара інститутів — Рада Міністрів ЄС та наради міністрів країн Співдружності. Загальним є те, що зустрічаються і приймають рішення міністри, які відповідають за певну галузь політики урядів (промисловість, фінанси, зовнішня торгівля, освіта і т. ін.). Створення такого інституту в ЄС було передбачено основоположними договорами, його діяльність суворо регламентована і має регулярний характер. У СНД, навпаки, наради галузевих міністрів ще менше упорядковані, ніж робота Ради глав держав.
Ще одним інститутом, що викликає інтерес для СНД, є Європейський суд. Далеко не всі його функції і форми діяльності можуть знайти практичне застосування у СНД, оскільки йому надані риси, з одного боку, наднаціонального органу, а з другого — конституційного суду. Для СНД ні те ні інше поки що неприйнятне. Але деякі елементи організації і практичного досвіду Європейського суду можуть бути використані в системі арбітражу — Економічного суду, що створюється Співдружністю, у функції якого входило б регулювання суперечок як між державами, так і між їхніми підприємствами і громадянами. Необхідний також орган, наділений правом давати юридичну оцінку рішенням чи діям держав-членів, а також рішенням Ради глав держав чи наради міністрів з точки зору їх відповідності договорам та іншим актам Співдружності.
Нарешті, інституційний досвід ЄС є неабияким аргументом на користь створення в СНД постійно діючого робочого апарату, який готував би засідання Ради глав держав і нарад міністрів, а також виконував функцію центру документації та інформації Співдружності. Зрозуміло, не може бути й мови про копіювання Комісії ЄС, але в організації і техніці її роботи можна знайти багато корисного. Очолювати робочий апарат міг би постійно діючий орган, що складатиметься з представників держав-членів Співдружності. В ЄС подібний орган, що втілює в собі міждержавний початок, є свого роду контрбалансом Комісії, що уособлює ідею наднаціональності. В СНД такого протиставлення немає, і названий орган міг би об'єднати в собі обидві ідеї — представництво інтересів держав-членів і керівництво робочим апаратом СНД.
Проте треба тверезо оцінювати і перешкоди. Основна складність полягає не в тому, щоб усвідомити досвід ЄС, а у тому, як з найбільшою ефективністю скористатися ним на практиці. При цьому належить враховувати ряд обставин.
По-перше, усі країни, які нині входять у СНД, перебувають у стані економічної, соціальної та політичної нестабільності. Така ситуація робить малоперспективною орієнтацію на довгостроковий та всеосяжний договір, який підписано в Маастрихті. Тим паче, що досвід ЄС свідчить про недоцільність інтеграційних процесів у кризових ситуаціях. Так, економічна криза 1974-1975 років була глибшою й затяжнішою саме у інтеграційній зоні.
По-друге, вже зараз досить помітна і, мабуть, буде посилюватися тенденція до диференціації політичного і соціально-економічного укладів нових держав. Тому становлення СНД у будь-якій формі, що нагадує ЄС, буде ускладнене не стільки можливостями збільшення розриву в рівнях економічного розвитку, скільки зростаючими розходженнями у напрямах та темпах суспільних перетворень — переходу до ринкової економіки, демократизації політичної системи, дотримування прав людини на шляху до громадянського суспільства тощо. Це ще більше ускладнює розробку погодженої стратегії розвитку СНД, яку не прийнято на березневому (1997 р.) саміті, та створення на її основі відповідної договірно-правової бази.
По-третє, виявилася і така специфічна перешкода, як імперський синдром в Росії та пов'язаний з цим “антиросійський синдром” в інших країнах СНД. Майже в усіх нових державах помітна певна стриманість щодо Росії, яка підігрівається місцевими націоналістичними колами, які вбачають у ній спадкоємицю імперії та посилаються на те, що за своїми розмірами і своєю потужністю Російська Федерація перевершує всі інші держави, разом узяті. Оптимальним же може бути тільки шлях будівництва СНД на основі урівноваження (консенсусу) інтересів держав Співдружності.
Беручи до уваги перелічені фактори, слід визнати: песимістичні або принаймні скептичні оцінки перспектив СНД та можливостей використання західноєвропейського досвіду спираються на переконливі аргументи. Проте було б помилкою абсолютизувати їх. Більш вагомою уявляється позиція застережливого оптимізму. При усіх особливостях кожного з партнерів по СНД важко уявити інший варіант формування нової культури взаємовідносин, крім того, котрий перевірила на практиці Західна Європа, одним із найважливіших аспектів якої є пошук оптимального співвідношення між державним суверенітетом та договірними зобов'язаннями.
ВИСНОВОК.
Аналіз нібито достатньо переконливо свідчить про те, що досвід Європейського суспільства в багатьох відношеннях повчальний, універсальний і може бути використаний в специфічних умовах Співдружності пострадянських країн. Але це матеріал, який вимагає селекції та переробки. Партнерам по Співдружності необхідна власна концепція СНД, яка визначала б загальні довгострокові його цілі, стратегію розвитку, принципи та методи співробітництва, механізми прийняття та реалізації рішень. Суттєво важливим для такої концепції є вибір інституційної моделі СНД, яка забезпечувала б баланс впливу усіх учасників Співдружності на прийняті рішення.
При цьому єдино реалістичною уявляється стратегія поступового та обачливого просування, що найбільш вдало реалізована у Договорі про Економічний союз. При всіх його недоліках він є найзмістовнішим документом з тих, які прийняті за весь час існування СНД. Він визначає стратегію, а її не можна змінювати щопівроку. Її центральна ідея — поетапність руху, від простих форм інтеграції до складних, від окремих сфер співробітництва до створення інтегрованої господарської системи. Фактично даний договір — це рамочний документ, який визначає загальні орієнтири та залишає простір для маневру, вибору конкретного напряму та форм інтеграції.
Саме за таким напрямком співробітництва в майбутньому, якщо для цього виникнуть необхідні передумови, СНД може трансформуватися в об'єднання, подібне ЄС. Але для його формування, як це було в Західній Європі, необхідно пройти десятиріччя внутрішньої та зовнішньої еволюції країн СНД як в політичному, так і в економічному аспектах їх розвитку.
ЛІТЕРАТУРА.
· Assemblee de l’Union de l’Europe Occidentale // Une politique europeenne de renseignement. Doc. 1517, 13 mai. – 1996. – Р. 11.
· Union de l’Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l’UEO. Declaration de Birmingham. Birmingham, 7 mai. – 1996. – Р. 6.
· Union de l’Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l’UEO. Declaration de Paris. Paris, 13 mai. – 1997. – Р. 7.
· Кузнєцова Л.І., Кузьменко В.П. Досвід Європейської інтеграції та можливості його використання у СНД.