Знайомство з водними ресурсами розпочнемо з їх кількісної оцінки.
Загальний об’єм гідросфери становить 1,42 млрд. кубічних кілометрів. Але майже 96,5% цієї величезної цифри припадає на Світовий океан, лише 3,5% становить прісна вода. Майже 70% прісної води "законсервовано" у льодовиках Антарктиди і Гренландії, льодах Арктики та гірських льодовиків. Трохи менше 30% припадає на підземні води, які використовуються у досить обмежених обсягах. Виходить, що доступна прісна вода озер, річок, атмосфери становить лише 0,3% від усієї прісної води на Землі.
Доступні водні ресурси територіально розподілені вкрай нерівномірно. П’яту їх частину становить вода озера Байкал. Ще п’ята частина доступних водних ресурсів припадає на систему Великих озер (Північна Америка).
Але треба ще враховувати й розміри водоспоживання, яке весь час зростає. Достатньо зауважити, що тільки протягом ХХ століття водоспоживання зросло у 3,5 рази та досягло нині 6000 км3 на рік. Майже 70% цього обсягу йде на потреби сільського господарства, тому безповоротно втрачається. Промисловість та комунальне господарство набагато ширше використовують оборотне водопостачання, тому опиняються на другому і третьому місцях відповідно. Світовими лідерами у водоспоживанні є Китай, Індія та Пакистан – країни із великими масивами зрошуваних земель.
Загалом зрошувані землі становлять 20% посівних площ, але дають більше 35% рослинницької продукції. Щоправда, ефективність використання води у багатьох іригаційних системах лишається низькою (37%). Втрачається до ⅔ води, яка забирається для зрошення: ця вода випаровується або просочується, викликаючи вторинне засолення, підтоплення тощо. Методи зрошення у більшості випадків залишилися такими ж, як і 5 тисяч років тому.
Сучасні методи поливу збільшують ефективність водокористування до 90%, при цьому зменшуються енергозатрати на подачу води. Нова технологія – це крапельне зрошення та внутрішньоґрунтовий полив, при якому вода доставляється безпосередньо до кореневої системи рослин. Але ці технології – прерогатива високорозвинених країн.
Забезпеченість водними ресурсами вимірюється обсягами доступної прісної води на душу населення. Рівень водозабезпеченості нижче 500 м3/на особу в рік деякими фахівцями вважається серйозною перешкодою для національного сталого розвитку.
15 країн світу з населенням у 150 млн. осіб мають такий показник – серед них знаходяться як найбідніші країни світу (більшість з них розташовано у зоні Сахелю), так і високорозвинені Ізраїль (370 м3/на особу), ОАЕ (100 м3/на особу), Кувейт (10 м3/на особу) та Сінгапур – 0 м3/на особу. Останній воду купує в сусідній Малайзії, а також збирає атмосферні опади. Високорозвинені країни цієї групи водозабезпеченості переконливо демонструють, що суспільні фактори розвитку можуть бути не менш впливовими, ніж природні.
Близько 50 країн світу, в яких мешкає 400 млн. жителів, мають водозабезпеченість на рівні 500-1000 м3/на особу. Це – низький рівень. Водні ресурси виступають як лімітуючий фактор економічного розвитку.
60 країн світу з населенням у 3,5 млрд. осіб мають середній (достатній) рівень водозабезпеченості – 1000-5000 м3/на особу в рік. Але і при такому рівні може гальмуватися розвиток окремих водомістких галузей господарства.
105 країн з населенням більше 2,5 млрд. осіб мають найсприятливішу ситуацію: показник водозабезпеченості перевищує 5000 м3/на особу в рік. У цьому випадку водні ресурси ніяким чином не обмежують соціально-економічний розвиток. Світовими лідерами у водозабезпеченості є Французька Гвіана (800 тис. м3 на душу населення!) та сусідні з нею Гайана і Сурінам (по 300 тис. м3). 300 тис. м3 на особу має також і ДР Конго.
Взагалі помітно існування добре виражених поясів достатнього, недостатнього та надмірного зволоження. Перший з них відповідає помірному та субтропічному кліматичним поясам Північної півкулі. Він охоплює Канаду, США, країни Північної Європи, Росію. Третій простягається у межах екваторіального і тропічного поясів переважно Південної півкулі. А між ними розташовується посушливий (аридний) пояс із найбільшим дефіцитом прісної води.
Проблема забезпечення прісною водою фактично перетворилася на глобальну. За даними ООН близько 1,2 млрд. людей в світі не мають доступу до чистої питної води, найгостріше ця проблема стоїть у таких країнах як Непал, Камбоджа, Лаос, Ефіопія, Чад, Малі, Мавританія.
Які ж шляхи вирішення водної проблеми людства? Найважливіший – це зменшення водомісткості виробничих процесів та скорочення безповоротних втрат води. Серед інших заходів – регулювання річкового стоку, створення водосховищ (хоча захоплюватися їх спорудженням на рівнинних річках теж не слід). Опріснювання морської води вже зараз слугує важливим джерелом водопостачання у деяких країнах Середземномор’я, Перської затоки, в Японії, Туркменії і США.
Серед допоміжних шляхів можна назвати міжбасейнове перекидання частини річкового стоку, але з економічних та природоохоронних причин до цього слід ставитися обережно. Серед екзотичних заходів – транспортування айсбергів (технічно це можливо, але екологічні наслідки можуть виявитися катастрофічними).
Щоби завершити вивчення водних ресурсів суходолу, треба ще проаналізувати гідроенергетичний потенціал, який має три градації: теоретичний (загальний енергетичний потенціал всіх водних потоків), технічний (та частина теоретичного, що технічно може бути освоєна), нарешті, економічний (енергетичні ресурси водних потоків, які економічно доцільно освоювати).
Теоретичний гідроенергетичний потенціал всіх водних потоків світу становить 40 трлн кВт·год., технічний – 15 трлн. кВт∙год., економічний оцінюється у 8 трлн. кВт∙год.
У суспільно-географічній літературі ми найчастіше зустрічаємо показник саме економічного гідроенергопотенціалу. Як і за обсягами річкового стоку тут попереду всіх регіонів опиняються Азія та Латинська Америка. Серед окремих країн лідерами є Китай, Росія, Бразилія, Канада та Індія. На ці 5 країн припадає половина світового економічного гідроенергетичного потенціалу. Що ж стосується ступеню його освоєності, то він різний. В Європі він сягає 70%. Прикладами країн, де цей потенціал освоєний практично повністю, можуть слугувати Франція, Італія, Швейцарія, Чехія. Найнижчим є рівень освоєності гідроенергетичного потенціалу в Африці (18%).
4. Біологічні ресурси
Біологічні ресурси – це ресурси земної біоти, тобто рослинних і тваринних організмів, які вимірюються у трлн. тон. Генетичний фонд таких організмів має неймовірну біорізноманітність (за різними оцінками нараховується від 10 до 100 млн. видів, з яких описані лише 1,7 млн.).
Біомаса рослинних ресурсів земної суші приблизно у 200 разів більша за біомасу тваринного світу.
Рослинні ресурси представлені культурними і дикорослими рослинами. Культурних нараховується майже 6 тис. видів. Але найбільш поширених сільськогосподарських культур лише 80-90, основу ж валових зборів становлять всього 15-20 (пшениця, рис, кукурудза, картопля, ячмінь, батат, соя та ін.).
Серед дикорослих рослин головну роль відіграє лісова рослинність. Під час характеристики лісових ресурсів обов’язково треба враховувати, що ліси як складова частина біосфери утворюють на Землі найбільші екосистеми, котрі позитивно впливають на фотосинтез, кисневий баланс атмосфери, збереження генофонду та інше. У господарській діяльності деревину широко використовують для отримання близько 20 тис. різних виробів, а також у якості палива. Отже, лісові ресурси – вичерпні, але відновні ресурси багатоцільового призначення (як і земельні).
Для оцінки лісових ресурсів використовують показники лісовкритої площі та лісистості. Лісовкрита площа світу перевищує 4 млрд. га, що відповідає середній лісистості трохи більше 30% (див. табл. 3.1).
Запаси деревини у всіх лісах світу складають від 330 до 380 млрд. м3. Щорічний приріст біомаси становить ще 5,5 млрд. м3. Здавалося б, це втішні цифри. Але вони вимагають серйозного коригування з врахуванням двох важливих факторів.
В якості першого назвемо природно-географічний, тобто дуже нерівномірне поширення лісів на земній поверхні. Найбільшими площами лісів володіє Латинська Америка, тут також найвищі показники запасів деревини. Найнижчі показники має Австралія з Океанією.
У відношенні лісів до характеристики такої географічної нерівномірності можна підійти й по-іншому – виходячи з того, що фактично існує два величезних лісових пояси – північний та південний.
Північний лісовий пояс простягається широкою, хоча й розірваною, смугою через Північну Америку та Євразію, займаючи майже половину лісової площі світу. У ньому переважають хвойні та мішані ліси помірного кліматичного поясу.
Південний лісовий пояс включає в себе три розірваних частини – південноамериканську, африканську та азійсько-австралійську. За площею він приблизно такий самий, але, по-перше, складається майже повністю із широколистяних лісів, а по-друге, видовий набір тут більш різноманітний і швидкість відновлення запасів набагато більша.
Між цими двома поясами розташовується жаркий безлісний пояс. Тут знаходяться малолісні країни, серед яких Саудівська Аравія, Йорданія, Лівія, що мають лісистість менше 1%, не говорячи вже про Єгипет, Кувейт або Оман, де ліси практично відсутні.
Другий фактор – почасти природний, а переважно – антропогенний. Це – обезліснення. Зведення лісів людиною почалося ще у неоліті, коли виникли землеробство та скотарство. Воно продовжувалося у наступні епохи, триває й зараз. За останні два століття лісові площі світу скоротилися у два рази. В наш час вони продовжують скорочуватися із швидкістю 15 млн. га на рік. При цьому ситуація у північному та південному лісових поясах суттєво відрізняється.