Рекреаційне навантаження на природні комплекси
Методичні питання визначення рекреаційного навантаження на природні комплекси
Прикладним завданням рекреаційної географії є розробка основ рекреаційного природокористування, які включали б вивчення структури, динаміки і прогноз розвитку ландшафтів (природних і культурних) стосовно інтересів подорожуючих людей. В її компетенцію входять питання розумного освоєння, перетворення та охорони природи. При цьому технологія рекреаційного природокористування розглядається лише як складова частина загальної системи природокористування, заснованої на врахуванні соціально-економічних та екологічних законів.
Загальна система природокористування охоплює три механізми охорони оточуючого середовища: 1) адміністративно-правовий, який включає систему обмежень (норм, заборон та санкцій) природокористування; 2) планово-економічний, який доповнює попередній та передбачає вибір оптимального варіанту з усіх можливих варіантів багатоцільового природокористування; 3) механізм платного природокористування, в основі якого лежить принцип компенсування втрат при природокористуванні. Проблемою використання двох останніх механізмів залишається відсутність надійних вартісних оцінок природних ресурсів, особливо тих, що використовуються для нематеріального, зокрема й рекреаційного природокористування.
Технологія раціонального рекреаційного природокористування, що має на меті охорону природно-територіальних комплексів, включає такі принципи і методи територіальної організації рекреаційних територій, при яких досягається максимальна відповідність рекреаційних ресурсів рекреаційним потребам.
Досить плідними методами регулювання рекреаційних навантажень виступають рекреаційне районування та зонування, при яких рекреаційне освоєння регулюється у відповідності до прийнятого режиму окремих районів та зон. Для кожного району або зони приймається свій рівень рекреаційного використання, який залежить від їх рекреаційної цінності, стійкості природного комплексу та низки чинників неприродного характеру. До останніх у першу чергу відноситься специфіка тих чи інших форм рекреаційної діяльності, характер їх вимог до природних комплексів, просторово-часові закономірності розподілу рекреантів у рекреаційних районах. Наприклад, мисливський туризм і прогулянковий відпочинок створюють абсолютно різні системи обрахунку інтенсивності освоєння та сумісності з іншими видами туризму на одній території. Щільність рекреантів у першому випадку буде незрівнянно нижчою, до того ж, мисливський туризм несумісний з іншими видами рекреаційного використання території. Прогулянковий туризм, навпаки, може легко поєднуватися з багатьма видами рекреації.
Ще складнішою проблемою є залежність між рівнем освоєності та реакцією людей на цю освоєність. Надмірна насиченість території устаткуванням та рекреантами змінює красу ландшафтів, порушує рівновагу у системі «природа-людина», що легко може привести рекреаційний район до самознищення. З цієї точки зору більш виправданою є наявність значної кількості порівняно невеликих центрів відпочинку, ніж наявність небагатьох великих одноманітних підприємств для обслуговування туристів. Це є своєрідна контрвідповідь населення на глобалізацію, яка породжує тенденції уніфікації. Крім того, така диверсифікація зменшує навантаження на деякі центри протягування (наприклад, пляжі морського узбережжя) на користь глибинних районів (наприклад, ліси і гори). При вирішенні питань про освоєння, можливо слід віддавати перевагу кемпінгам і будинкам-фургонам (вагончикам) у порівнянні із будівництвом постійних споруд. Для особливо цінних територій це дасть можливість гнучко змінювати рекреаційні функції та навіть повертатися до попередніх природних умов.
Залишається поки що невирішеною і проблема ступеню впровадження інженерно-технічних засобів у природні комплекси. З одного боку, внаслідок такого впровадження змінюється «природність» ландшафтів, а з іншого – підвищується їх стійкість до навантаження у порівнянні із необлаштованою територією. Вважається, що у загальному територіальному балансі рекреаційного району зони із природними та малозміненими ландшафтами повинні складати значну величину, тому що за даними багатьох соціологічних опитувань саме незайманість природи притягує основну масу рекреантів.
Основи рекреаційного природокористування включають і систему виховних заходів. Нижче наводиться перелік виховних і примусових заходів проти пошкодження природи туристами:
1. Необхідність культурної поведінки в природі при задоволенні рекреаційних потреб повинна закладатися з дитинства.
2. В школі підвищена увага до вивчення елементів охорони природи повинна приділятися у всіх предметах природничого циклу.
3. Підготовка професійних інструкторів по туризму та екскурсоводів повинна включати спеціальні геоекологічні курси. Від ступеню їх засвоєння значною мірою буде залежати і поведінка груп, котрими такі фахівці будуть керувати.
4. Треба довести туристам, що найбільшу насолоду можна отримати від пізнання природи та укладу життя людей того краю, в якому вони подорожують. Натуралістичну інформацію при цьому бажано урізноманітнити історичною й художньою.
5. В місцях найбільшої концентрації рекреантів у зонах відпочинку, національних парках та ін. необхідно утримувати спеціальний персонал: охорону порядку, пожежну охорону, медичний персонал, рятувальні загони, прибиральників сміття. Обов'язковими мають бути пристосування, що полегшують відпочивальникам дотримання екологічних вимог.
6. У доступних для відвідування зонах заповідників слід дотримуватися особливо суворого режиму. Бажано, щоб у кожному заповіднику був облаштований музей, експозиція якого пояснювала б, для чого він створений та що в ньому охороняється.
7. Етика поведінка в природі повинна стати невід ємною частиною загальнолюдської моралі. Навантаження у людино-відвідуваннях на гектар, яке може витримати рекреаційна площа, у різних країнах світу залежить не стільки від кількості відпочиваючих, скільки від їх культурно-освітнього рівня.
Процес включення все більшої кількості людей у цикли рекреаційних занять обумовлює постійне розширення територій, охоплених рекреаційною діяльністю. Ще більш швидкими темпами йде процес інтенсифікації використання території, що веде до підвищення рівня впливу рекреантів на природні комплекси.
В зв'язку із цим виникла проблема оптимізації рекреаційних навантажень на природні комплекси з метою запобігання їх деградації та збереження комфортних умов рекреаційної діяльності. Сутність цієї проблеми зводиться до обґрунтування екологічного навантаження на природні комплекси шляхом встановлення таких нормативів рекреаційного впливу на них, які б не перевищували меж їх відновлювальної здатності.
Нормативам рекреаційного навантаження на природні комплекси присвячена значна кількість публікацій. Але оскільки масових матеріалів багаторічних спостережень поки небагато, то більшість нормативів ґрунтується або на даних одиничних спостережень, або виводяться суто емпірично із досвіду проектування та експлуатації. Нормативи повинні бути «районованими», тобто забезпечувати рівновагу природних компонентів конкретних районів та їх функціональних зон з врахуванням інтенсивності впливу та режиму використання.
Поки що у світовій практиці рекреаційного природокористування спостерігаються великі відмінності у нормативах. Наприклад, норми площі пляжів на одного рекреанта в різних країнах коливаються від 5 до 15 м . У той же час на багатолюдних популярних курортах ці норми у піковий сезон не витримуються (в результаті тисняви на кримських курортах інколи на 1 відпочивальника припадає менше 1 м пляжу).
Простежується також значна амплітуда у нормах забудови курортів. Норми забудови у більшості випадків коливаються в межах 350–500 м на одне ліжко-місце, при цьому відомий болгарський курорт «Золоті піски» має 150 м , румунський курорт «Мамая» – 85 м2, англійський курорт «Бронімор» – 53 м на одне ліжко-місце.
Прийнятий норматив використання адріатичного узбережжя Хорватії для пляжів – 1 м берегової смуги з 10 м вглиб суходолу (10 м2) на одного рекреанта; площа для прогулянок – 0,5 га на одного туриста; мисливські угіддя – 2 га на одного мисливця.
У Польщі фактична концентрація туристів в рекреаційних місцевостях коливається від 75 до 115 осіб на 1 га. У СІЛА використовуються наступні умовно розроблені стандарти (табл.).
Деякі стандарти рекреаційного природокористування
| Види рекреаційного використання території | Площа на одного туриста |
| Приміські зони відпочинку, ігрові майданчики | 80 м2 |
| Пляжі | 18,5 м2 |
| Майданчики для пікніків | 100 м2 |
| Стежки для пішохідного туризму | 80 м |
| Стежки для верхової їзди | 80 м |
Крім місткості, що визначається за стійкістю природного територіального комплексу, існує психофізіологічна місткість території, що характеризує можливість одночасного проведення на спільній площі різних рекреаційних занять деяким числом людей без порушення психофізичних та гігієнічних умов проведення цих занять для кожного з їх видів.
Природні комплекси та їх окремі елементи суттєво різняться за своєю потенційною стійкістю до рекреаційних навантажень. Так, польський географ Анджей Костровицький експериментальним шляхом визначив опірність 400 видів рослин до витоптування. За його даними максимальна тижнева відвідуваність для сухих борів визначена у 46 осіб на 1 га, для свіжих борів – 50–90, для свіжих луків – 124–196, для пасовищ – 300 осіб і т.д.
Стійкість природного комплексу залежить не тільки від фітоценотичної складової, але й від характеру ґрунтів, нахилу поверхні та інших властивостей. Наприклад, при кутах від 2 до 6° вплив крутизни схилу на швидкість витоптування невеликий, натомість він стає значним при значеннях від 6 до 12°. При нахилі поверхні більше 12° процес руйнування трав'яного покриву стає настільки інтенсивним, що в рівнинних умовах такі схилові природні територіальні комплекси повинні виключатися з рекреаційного використання. Механічні властивості ґрунтів також впливають на визначення допустимого навантаження. Наприклад, на пісках вплив рекреантів більш руйнівний, ніж на суглинках.