Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов’язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов’язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмір не оподатковуваного доходу, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч, на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати на виконанні дій, передбачених правочином або, навпаки, відмовлятися від його виконання, користуючись показаннями свідків. письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо, передусім, сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність – про те, що правочин міг бути і не укладений.
Недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання угоди, а також те, що вона була укладена на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність угоди наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Ще однієї формою вчинення правочину є мовчання. Згідно ч.3 статті 205 воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням у випадках, встановлених договором. Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб`єкта права даною особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В даному випадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень” (мовчанню) з боку наймодавця.
Розділ ІІ
Правочини, які щоденно учиняють фізичні та юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.
2.1 Види правочинів, виходячи з кількості сторін
Якщо розглядати правочини за кількістю сторін, що беруть участь в його укладанні, то можна їх розділити на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Якщо для виявлення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. У статті 202 ЦКУ зазначено, що ця сторона може бути представлена як однієї, так і кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Для інших осіб він може створювати обов’язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Як типовий приклад можна розглядати заповіт, адже для його складання і оформлення необхідно волевиявлення лише заповідача.
А от якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то це двостороння (або багатостороння) угода. Під угодою розуміється дія громадян та юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов'язків. Двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно його умов. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонній угоді на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні угоди, повинна виражати єдину волю.
Для виникнення багатосторонньої угоди потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути або зустрічними (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), або ж спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети). Багатосторонні угоди теж являють собою договори. В багатосторонній угоді кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.
2.2 Правочини платні і безоплатні
За особливостями мети правочини поділяються на платні і безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна. Так, у договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких угодах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг.
А от у безоплатному правочині обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними, крім цього, будуть договори: позики грошей без стягнення процентів, безоплатного користування майном, доручення без зобов'язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених угодою. Так, договір купівлі-продажу завжди платний. А от договір дарування просто не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.
2.3 В залежності від моменту виникнення – консенсуальні і реальні
Якщо розглядати правочини з точки зору моменту виникнення, то вони поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі його учасників відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене). Тоді правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов'язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є саме консенсуальними. Проте односторонній правочин консенсуальним бути не може. Тобто консенсуальні правочини – прерогатива двосторонніх правочинів, тобто угод.
А от для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження воль) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій угода вважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов'язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.
2.4 За підставами, необхідними для дійсності правочину
За такою ознакою, як підстави для дійсності правочину останні поділяються на каузальні і абстрактні. Підстава правочину – це її юридична мета. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність. Загалом більшість правочинів є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. В абстрактній угоді допускається замовчування мети угоди. У деяких випадках законодавець допускає угоди, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть при її відсутності такі угоди мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними. До абстрактних угод, наприклад, належать розрахунки по визнаному сальдо зустрічних вимог.
2.5. Правочини, що укладаються за умовою
Чинному законодавству відомі угоди, що укладаються за умовою (ст. 212 ЦК України), тобто з урахуванням різних обставин, які ще не відомо, стануться чи не стануться. Такі умови поділяються на відкладальні і скасувальні.
Якщо особи, які вчиняють правочин, обумовлюють настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вони чи ні, то ця обставина є відкладальною. Наприклад, угоду піднайму жилого приміщення укладено за такої умови: наймач надасть жиле приміщення піднаймачеві, як тільки його син переїде на постійне місце проживання до іншого міста.
Особи, що вчиняють правочин, обумовлюють припинення прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. В цьому випадку дана обставина є скасувальною. Наприклад, вищезазначена угода піднайму жилого приміщення може бути укладена за умови: піднаймач може поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, поки син наймача не повернеться із відрядження.
Угоди, що укладаються за відкладальною або скасувальною умовами, називаються умовними угодами. При цьому їхні учасники не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.
За частиною третьою статті 212 – якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо ж настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.
Умови, за яких укладаються угоди, слід відрізняти від строків. Виконання обов’язків, встановлених угодою, здійснюється, як правило, у певний строк. Ще не відомо, станеться умова чи ні, а строк неминуче настане. У цьому полягає різниця між умовами і строками в угодах. Строки можуть визначатися зазначенням конкретної календарної дати, певного проміжку часу, події, щодо якої відомо, що вона обов’язково станеться.