Усвідомивши сутність категорії "правова форма", слід проаналізувати її значення для розкриття сутності категорії "правова форма", можна виявити три різні рефлексії в аналізі поняття "правовий режим", а саме – розглядати його за принципом співвідношення "загальне-особливе-одиничне". Загальним є аналіз категорії "правовий режим" з огляду на усе коло суспільних відносин, розуміння його як правової форми правового впливу. Особливим є аналіз такого режиму як правової форми правового регулювання шляхом визначення порядку динаміки правовідносин. Одиничним є дослідження юридичного режиму як правової форми конкретних правовідносин у певній сфері суспільного життя, що його характеризують.
На першому рівні, або в найбільш узагальненому розумінні, правовий режим є правовою формою, комплексом правових засобів, що відображає специфіку правового впливу, порядок функціонування правових явищ та їх взаємозв’язок з іншими елементами суспільного життя.
Стосовно особливого рівня розуміння категорії "правовий режим", то сама правомірність такого розгляду може викликати певні заперечення. Пов’язано це з тим, що правовий режим існує в юридичних приписах, і для його констатування непотрібні правовідносини. З точки зору позитивістського право розуміння,безумовно, правовий режим можна охарактеризувати, тільки дослідивши його відображення у правових нормах проявляються сутність права, а все, що опиняється поза ним, є не правовими явищами. Разом з тим, якщо взяти до уваги іншої концепції право розуміння, то просте декларування правового режиму в правових нормах не буде відповідати його сутності, а тим більше – відображати онтологічний взаємозв’язок юридичного режими з іншими явищами.
Правовий режим є правовою формою правового регулювання, що визнає порядок динаміки правовідносин і забезпечує правове упорядкування певної сфери суспільного життя. При цьому не має значення, динаміка яких саме правовідносин здійснюється у рамках правового режиму. Головне, щоб зміст названих відносин відповідав їх формі, а для цього має застосовуватись комплекс правових засобів, притаманних даному режиму. В межах правового режиму забезпечується правове упорядкування системи суспільних відносин, а динаміка правовідносин здійснюється в особливому правовому порядку, що в сукупності зумовлює функціонування суспільства та держави на правових засадах. Іншими словами, правова діяльність суб’єктів (правомірна чи неправомірна) охоплюється відповідними відносинам правовим режимом.
Нарешті, одиничне розуміння правового режиму, що відповідає позитивістському баченню права, надає цьому режиму конкретизованого характеру та визначає галузі права, в яких він застосовується. У цьому випадку під правовим режимом розуміється правова форма, що є сукупністю норм та способів їх реалізації у конкретній сфері суспільного життя, за допомогою яких забезпечується порядок динаміки конкретних правовідносин у часі й просторі т визначаються напрями правового регулювання.
По-друге правовий режим – це не тільки правова форма, ця категорія відображає комплекс правових засобів, що характеризують особливе сполучення взаємодіючих між собою способів правового регулювання, які формують специфічну спрямованість усього правового впливу. В межах кожного правового режиму задіяні усі способи правового регулювання, але у кожному з них один із способів займає домінуюче становище та формує специфічну спрямованість правового регулювання. Правовий режим з цієї точки зору об єднає правовий інструментарій, за допомогою якого забезпечується досягнення поставлених правом цілей. Отже, правовий режим охоплює сукупність правових засобів які забезпечує його функціональність та дієвість. Правовий режим можна розглядати як певного роду "укріплений блок" в загальному арсеналі правового інструментарію, що сполучає в єдину конструкцію певний комплекс правових засобів. У свою чергу, під правовим засобом розуміють певний інструментарій, за допомогою якого здійснюється юридична діяльність, досягаються та задовольняються інтереси у сфері права. Категорія "правовий засіб" необхідна для досягнення певних благ та усунення протиріч. Вона охоплює правові, організаційні, психологічні та інші явища, що мають правову форму та за допомогою яких досягаються цілі у праві, задовольняються інтереси його суб’єктів, а також забезпечується правопорядок. Для кожного правового режиму притаманний свій комплекс правових засобів, що відображають ступінь жорстокості правового регулювання, наявність правових обмежень або пільг, допустимий рівень активності суб’єктів права, межі їх правової самостійності тощо. Наприклад, для надзвичайних адміністративно-правових режимів характерним є застосування великої кількості екстрених заходів різноманітного походження, що в сукупності складають зміст юридичної процедури – спеціальної операції. Саме різноманітність походження заходів обумовлює їх правове оформлення у межах спеціальної операції, яка в цьому випадку виступає комплексним правовим засобом, що складає зміст відповідного надзвичайного-адміністративного адміністративно-правового режиму.
По-третє, правовий режим є правовим елементом, що визначає спрямованість правового регулювання, конкретизує відносини у правовій сфері, виділяє суб’єкти та об’єкти права, часові та просторові межі його дії. Іншими словами, за допомогою правового режиму визначаються з одного боку, галузева приналежність правовідносин в умовах схожості предмета та методу правового регулювання, а, з іншого-також комплекс регулятивних, охоронних, захисних тощо засобів, покликаних забезпечити в межах цієї галузі правове опосередкування певної життєвої ситуації. Саме у визначені галузевої спрямованості правового регулювання полягає місце правового режими в правовій системі як самостійного елемента права.
Нарешті, категорії правового режиму дозволяє створити цілісне уявлення про право в єдності його елементів, відображає онтологічний зв’язок з іншими елементами правової системи, визначає правові умови, в яких реалізується інтереси суб’єктів права, а також сприяє підвищенню рівня правової культури та практики правоаналізації.
Таким чином, у спеціально-юридичному розумінні правовий режим – це правова форма, що характеризує процес правового регулювання у певній сфері суспільного життя і є комплексом правових засобів, якими забезпечується порядок динаміки правовідносин у часі ц просторі та визначаються напрями цього регулювання[7;13-15].
РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ПОДІЛУ ПРАВА
Одним із основних принципів, системо утворюючих для інститутів держави, є принцип поділу влади. У науці конституційного права визначення цього принципу є неоднозначним. Насамперед це пов’язане із різними підходами до розуміння природи концепції розподілу державної влади в теорії держави. Розподіл влади – це одночасно політико-правова доктрина й конституційний принцип, який покладений в основу організації влади будь-якої демократичної держави. Як політико-правова доктрина її початки простежуються ще у працях видатних мислителів стародавнього світу: Аристотеля, Платона, Епікура, Полібія. Хоч як концепція поділ влади обґрунтований такими мислителями, як Дж. Локк, та Ш. Монтеск‘є.
Найбільш життєздатною виявилася концепція розподілу влади Ш. Монтеск’є. Саме в його інтерпретації ця ідея дістала своє відображення і закріплення в конституційних актах як конституційний принцип. ІдеяШ. Монтеск’є полягає у необхідності захисту свободи особистості від свавілля державної влади. На його думку, цього можна досягнути шляхом забезпечення розподілу та рівноваги влади. Він називає законодавчу, та виконавчу та судову владу. Саме ці гілки влади розподіляються між різними органами і, будучи незалежними одна від одної за своїм складом та статусом, однак пов’язаних між собою внутрішньої залежністю довірених їм функцій, стримують одна одну.
Необхідно зазначати, що хоч теорія поділу влади. Ш. Монтєск’є покладено в основу сучасного конституційного принципу поділу влади, одинак вона зазнала значного доповнення в сучасному конституційному праві.
Для з’ясування сутності цього принципу в сучасній науці конституційного права необхідно вирішити такі завдання: по-перше, єдність державної влади; по-друге, природу розподілу державної влади; по-трєтє, поняття гілки влади та їх види; по-четверте, концепцію стримання та противаг, ідею субсидіарності гілок влади; по-п’яте, моделі розподілу державної влади.
У сучасній теорії конституційного права існують різноманітні підходи тлумачення природи розподілу влади. Наприклад, А. Шайо розподіл влади описує у двох моделях. Перша з них базується на розподілі гілок влади, інша – на розподілі компетенції між різними органами. В. Шаповал звертає увагу на "жорсткий" розподіл влади, за якого взаємовідносини між гілками влади розглядаються у вигляді рівностороннього трикутника. Поряд із цим, більшість підходів тлумачення розподілу влади зводяться до теорії функціонального розподілу влади.
Згідно з теорією функціонального розподілу компетенції між різними органами влади під розподілом влади розуміються окремі форми здійснення державної влади, тобто функції державної влади. Також функції державної влади розподіляються за формулярним або суб’єктивним змістом. У цьому значенні – це здійснення окремих функцій державної влади окремим державним органом або особливою групою державних органів, пов’язаних між собою.
Найбільш вдалим тлумаченням поділу влади є компромісне визначення між теорією єдності влади, а, зокрема, її соціальною єдністю (принципом народовладдя), теорією парламентаризму (принципом представницької демократії) та організаційно-правовим розподілом влади (принципом поділу держаної влади). Тобто принцип поділу державної влади розглядається у вза’ємозвязку із принципом народовладдя.