При розгляді конкретних підходів до контролю за розміщенням кримінальних фондів у фінансових установах, то науковці виділяють три основні моделі [23, c. 44]:
- система контролю, що передбачає обов’язкове повідомлення Уповноваженого органу про всі операції, які перевищують певну суму;
- система контролю, яка передбачає повідомлення про підозрілі операції;
- система контролю, що передбачає заборону великих угод з готівкою, оминаючи фінансового посередника.
Виділяючи переваги та недоліки кожної із моделей, слід зауважити, що у першому випадку з банку знімається тягар визначення підозрілості або ступеня підозрілості певної операції. Друга модель, не позбавлена такого тягаря, коли банк повинен на власний розсуд визначати ступінь підозрілості фінансової операції і приймати рішення про повідомлення чи неповідомлення про таку операцію фінансову розвідку країни. Однак, друга модель може бути ефективною за умови високорозвиненої банківської інфраструктури країни, коли банки не займаються обслуговуванням інтересів певної фінансової групи. Третя модель повинна впроваджуватися в кожній країні незалежно від вибору банками першої чи другої моделі, оскільки саме від розміру готівкових розрахунків пропорційно залежить і розмір тіньової економіки країни.
Розглядаючи побудову системи ФМ в банку слід відмітити класифікацію зроблену Барановським О.І., який розділив підходи, щодо організації проведення ФМ на наступні [23, c. 46]:
- принцип «знай свого клієнта», який означає тверді правила ідентифікації клієнтів;
- вимога до фінансових і не фінансових організацій про обов’язкове збирання і передачу інформації до компетентних органів;
- чітке визначення операцій, що підлягають контролю на предмет відмивання грошей:
1) визначення розміру операцій, що підлягають контролю на предмет можливого відмивання коштів;
2) характер операцій – у якості операцій, що теоретично можуть бути операціями по відмиванню грошей, як правило, виділяються нестандартні або заплутані операції.
В України є нормативно-правові акти, яким підкорюються банки, що здійснюють свою діяльність на території країни. Саме цими законними і підзаконними актами визначено правила контролю фінансових операцій.
Суб’єкти первинного ФМ, а у даному випадку це банки, повинні займатися виключно внутрішнім ФМ, який включає в себе окрім моніторингу операцій, що підлягають обов’язковому ФМ ще моніторинг додаткових операцій, що можуть бути пов’язані з відмиванням грошей. Однак, як показує практика, більшість українських банків, а особливо невеликих банків, з нерозвиненою системою ФМ, не надто навантажують себе виявленням операцій з відмивання за внутрішнім ФМ, оскільки 12 стаття ЗУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», не виписує чітких операцій, які повинні підпадати під моніторинг, а віддає прийняття цього рішення на розсуд відповідальної особи, а, з іншого боку, у самого банку можуть виникнути претензії до працівника, який прийняв рішення по повідомлення ДКФМ, у разі втрати важливого клієнта [3].
Що стосується питання ідентифікації клієнта, то воно знаходиться дещо осторонь у системі внутрішнього ФМ банку. Закони України та нормативні акти, що регулюють це питання наступні:
Стаття 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» [4], яка визначає коло суб’єктів яких необхідно ідентифікувати банку, іншими словами відповідає на питання: «Кого потрібно ідентифікувати?»
Стаття 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», яка визначає набір реквізитів, що необхідні банківській установі для ідентифікації клієнта, або визначає порядок ідентифікації клієнта [3].
Постанова НБУ №189 «Про затвердження Положення про здійснення банками фінансового моніторингу» [17], яка дещо дублює статтю 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» і деталізує порядок ідентифікації клієнта.
У випадку ідентифікації клієнта – фізичної особи все зводиться до формальної процедури визначення особи, для цього потрібно, якщо особа резидент, подати такий пакет документів: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, серія та номер паспорта (або іншого документа, який посвідчує особу), дата видачі та орган, що його видав, місце проживання, ідентифікаційний номер згідно з Державним реєстром фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів. Якщо особа не є резидентом, тоді документи мають бути наступні: прізвище, ім'я, по батькові (у разі його наявності), дата народження, серія та номер паспорта (або іншого документа, який посвідчує особу), дата видачі та орган, який його видав, громадянство, місце проживання або тимчасового перебування.
Процедура ідентифікації юридичної особи, згідно нормативно-правових актів, включає визначення для резидентів: найменування, юридичної адреси, документів про підтвердження державної реєстрації (включаючи установчі документи, інформацію щодо посадових осіб та їх повноважень тощо), ідентифікаційного коду згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), реквізитів банку, в якому відкрито рахунок, та номер банківського рахунку. Для нерезидентів-юридичних осіб необхідно визначити: повне найменування, місцезнаходження та реквізити банку, у якому відкрито рахунок, і номер банківського рахунку. Суб'єкту первинного ФМ надається також копія легалізованого витягу торговельного, банківського чи судового реєстру або засвідчене нотаріально реєстраційне посвідчення уповноваженого органу іноземної держави про реєстрацію відповідної юридичної особи [17].
Хоча це є вичерпний перелік реквізитів необхідних для ідентифікації юридичної особи, однак, пункт 3.15 Постанови НБУ №189 говорить наступне: «З метою концентрації зусиль щодо протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на підставі всієї інформації і документів, що дають змогу ідентифікувати і вивчити клієнта – юридичну особу, банк має ідентифікувати фізичних осіб, які є власниками істотної участі в цій юридичній особі, мають прямий або опосередкований вплив на неї, а також осіб, які мають право давати обов'язкові для юридичної особи вказівки або іншим чином мають змогу визначати її рішення (реальних власників) та отримують економічну вигоду від її діяльності» [17].
Тобто, процедура ідентифікації значно ускладнюється у випадку ідентифікації юридичної особи, оскільки окрім самою юридичної особи необхідно ідентифікувати всіх власників істотної участі, які можуть бути як юридичними так і фізичними особами. Вищевказана постанова не наводить який відсоток володіння юридичною особою необхідний для того, щоб це вважалося істотною участю. Однак, своє бачення на дану проблему НБУ зобразив наступним чином.
Згідно бачення НБУ банк повинен ідентифікувати всіх осіб, що мають прямий або опосередкований вплив. Так із власників, що прямо впливають на клієнта банку (перший рівень) банк повинен ідентифікувати всіх у кого частка участі складає 10% або більше. На послідуючих рівнях частка участі повинна бути 50 або більше відсотків, оскільки такий вплив уже буде ідентифікуватися як непрямий. На наш погляд, при існуючий системі організації ФМ в банку, а також нормативно-правовій базі, така робота може виявитися занадто затратною без принесення відповідного ефекту, більш реальним можна вважати бачення ДКФМ.
Ідентифікація осіб проходить за аналогічною схемою, тобто 10 або більше відсотків на першому рівні і 50 і більше на всіх послідуючих, але сама ідентифікація повинна проходити лише до третього рівня деталізації, що, з одного боку, дозволяє достатньо детально вивчити клієнта, а з іншого, не переводити марно часові і трудові ресурси банку.
Слід відмітити, що хоча у більшості випадків ідентифікації клієнтів схеми будуть співпадати, оскільки занадто розгалужені системи істотної участі зустрічаються досить рідко, у даному випадку слід використати більш гнучкий підхід до ідентифікації клієнтів
Такий підхід дозволить зекономити часові і трудові ресурси банку, оскільки для кожного клієнта немає необхідності визначати всіх суттєвих власників, то дана процедура повинна проводитись лише при виконанні однієї із умов визначених у блок-схемі.
Сучасний підхід до розуміння операцій клієнта називається KYC («knowyourcustomer»), або політики «знай свого клієнта» [33].
Ключовими елементами KYC є: політика прийняття нових клієнтів; визначення клієнтів; постійного моніторингу високоризикових рахунків; управління ризиками.
При політиці сприйняття нових клієнтів банк повинен виробити чіткі процедури і підходи при прийнятті рахунків клієнта на обслуговування, зробити розмежування клієнтів за ступенем ризикованості, особливо слід звернути увагу на країну походження, соціальний статус, стосунки з органами влади, пов’язані з ним рахунки, ділова активність тощо. Особлива увага повинна приділятися клієнтам з великими коштами на рахунках походження яких невідоме, а рішення про вступ у ділові стосунки з клієнтами з високою ризиковістю, має прийматися лише керівництвом банку.