Життя підказувало метод і в сутності дуже простій. Досить було кинути скаженого собаку в клітку до здорових, щоб, покусані, вони занедужали сказом. Можна було ввести шприцом у шкіру тварин слину скаженої, собаки і таким шляхом також одержати захворювання.
Так, такі методи допускали можливість зараження тварин, але вони були недостатньо надійними для експериментів. Одні собаки занедужували після інкубаційного періоду в 14 днів, інші — через 60 днів, треті — через кілька місяців після зараження. Були собаки, що зовсім не занедужували. Очевидно в тих краплях слини, що попадали в рань, збудників сказу не виявлялося.
Таким чином, виникнення сказу залежало від кількості збудника, що попадав у рань, від сили його хвороботворних властивостей — вірулентності, від просторості і глибини раней при укусах, від місця укусів і властивостей організму, у який попадав вірус сказу, а також від багатьох інших причин.
Те, що було відоме Пастеру про поразку нервової системи при сказі, наштовхнуло його на думку використовувати мозок хворого тварини. Але чи буде мозок скаженим тварин більш надійним матеріалом для експериментів, чим слина? Але куди вводити його, щоб викликати закономірне виникнення експериментального сказу? Чи обов'язково потрібно заражати чи собак можна користатися іншими, більш зручними лабораторними тваринами, наприклад кроликами? Як домогтися сталості сили збудника, щоб при визначеній дозі викликати сказ через визначену кількість днів? Адже якщо немає культури мікробів сказу, треба, щоб матеріал для досвідів, тобто мозок заражених тварин, містив вірус завжди визначеної сили. Ці і багато інших питань вимагали дозволу.
Досвід підказував, що розтертий мозок у виді суспензії в чи бульйоні фізіологічному розчині можна вводити під чи шкіру, що ще краще, безпосередньо в мозок. Але як це зробити? Хімік по утворенню, Пастер побоювався, що таке грубе впровадження в мозок грозить паралічем і загибеллю тварин і був проти такої методики. Робота зайшла в тупик. Доля найбільшого відкриття висіла на волоску.
Але найближчий помічник Пастера, лікар по утворенню, Емиль Ру знайшов вихід.
У своїх спогадах Н. Ф. Гамалея так описує це важливе в історії науки подія: «... на допомогу Пастеру прийшли знання і незрівнянна техніка Ру, єдиного лікаря серед них. Ру виробив для цього надійну експериментальну методику: за допомогою рвана вирізується шматочок з тім'яної кісти тварини і через отвір, що утворився, під тверду оболонку вводиться трохи капель суспензії з довгастого мозку скаженої тварини. Цим способом, по-перше, досягалися завжди однакові результати; крім того, він виявився надійним для постановки діагнозу сказу, що не залишає типових змін на трупі».
Отже, метод зараження був знайдений. Це допомогло вирішити багато питань, що стояли, немов глуха стіна, перед дослідниками.
Роки завзятої праці знадобилися для того, щоб невідомий, так називаний вуличний вірус скаженого собаки перетворити у вірус фіксований, тобто який володіє вірулентністю, що уже більш визначеною. Цього Пастер домігся шляхом тривалих превивок — пасажів від одної тварини іншій. Для досвідів були обрані кролики.
Заражаючи кроликів мозком скаженого собаки, Пастер спочатку викликав сказ у них через 12-20 днів. Продовжуючи зараження (пасажі), але уже від кролика кролику, використовуючи головний і спинний мозок скажених кроликів для чергового зараження, Пастер домігся через 100 пасажів скорочення інкубаційного періоду до 6 днів. У подальших численних превивках заразливість збудника сказу стабілізувалася, тобто став стійкої, тому експериментальний сказ у кроликів наставало звичайно на 5-6-й день після зараження.
Це з'явилося першим і важливим досягненням на шляху до поставленої мети. Укороченням схованого періоду вчені домоглися різкого посилення збудника сказу для кроликів. Стійкість же інкубаційного періоду свідчила про стійкість сили вірусу, про «фіксацію його властивостей», як говорив Луї Пастер.