Реферат на тему:
“Огляд правих політичних сил
в Україні”.
Колись (ще за часів Великої французької революції) прихильників різних ідеологій умовно поділили на “правих” і “лівих”. Відтоді право-ліва термінологія настільки міцно увійшла до нашого лексикону, що визначення на кшталт “Він – правий” або “Він – лівий” сприймається майже як свідчення кастової чи кланової приналежности (як-от: “Він – кшатрій”, “Він – брахман”, “Він – Монтеккі”, “Він – Капулетті” etc.). І дуже часто праві ображаються, коли їх називають правими, а ліві не відають, що вони – ліві.
Але так вже сталося: про лівих останнім часом пишуть багато. Ліві стали об’єктом дослідження політологів. Лівих використовують як розмінну карту у президентських іграх. Лівою загрозою лякають. Про правих згадують переважно в іронічних тонах. Ніби й немає у нас ніяких правих. Але ж іще років п’ять тому правих розглядали як потужну політичну силу. То чому ж вони перестали відігравати належну їм роль у суспільстві? Чому вони зійшли на марґінес нашого політичного буття?
Пропонуємо розглянути цю проблему під різними кутами зору.
БРАК ЛІДЕРІВ
Правий рух в Україні дійсно не має лідерів – яскравих, харизматичних. Останній претендент на харизму – В’ячеслав Чорновіл – не зміг вповні стати національним лідером. Визнання, яке прийшло до нього після смерті, поставило його у ранг національного героя, але не перетворило у свідомості людей на національного лідера. Найвищий результат, якого будь-коли добивався правий кандидат, це результат В.Чорновола на президентських виборах 1991 р. – 25% голосів. Він цілком співмірний з тими голосами, які традиційно здобувають під час виборчих кампаній представники Комуністичної партії України – наймасовішої лівої політичної партії.
Загибель В.Чорновола у 1999 р. та розкол Народного руху України призвели до пошуку лідерів у правоцентристському середовищі. Відтак фракції Руху очолили Геннадій Удовенко – професійний дипломат, екс-міністр закордонних справ, та Юрій Костенко – екс-міністр екологічної безпеки. Результати, які показали обидва лідери Руху (в сумі – ледь більше 3%) були неспівмірними з тими, які показав єдиний Рух, очолюваний В.Чорноволом, на парламентських виборах 1998 р. (майже 9%).
Українська республіканська партія – найавторитетніша у правому середовищі політична партія на початку 90-х років – після двох розколів також відійшла на марґінес політичного життя. Колишні політв’язні-дисиденти, які гуртом руйнували совєцьку систему, не витримали випробування незалежністю і перетворилися на суперників – і Степан Хмара, і брати Горині, і Левко Лук’яненко. Жоден із них не зміг стати лідером всеукраїнського масштабу.
Діячі з середовища еміґрантів – Слава Стецько та Микола Плав’юк – прибувши в Україну після багатьох десятиліть вигнання замість конструктивної діяльности зайнялися з’ясуванням старих суперечок: хто більше винен у подіях 1940 р. і розколі ОУН – мельниківці чи бандерівці. “Крайові націоналісти”, тобто, адепти націоналістичної ідеології безпосередньо в Україні, протестуючи проти такої політики екс-еміґрантів, розгорнули кампанію по створенню численних структур, які вдалися до самоназви “ОУН в Україні”. Як правило, жодного впливу на політичне життя ці структури не мали – окрім, звісно, галасу.
Християнський рух в Україні також не надто сильний, оскільки досі немає людини, яка могла б стати безсумнівним авторитетом у середовищі, близькому до християнсько-демократичних ідеалів. Віталій Журавський надто офіційний, Стретович і Шишкін – надто невиразні. Українським християнським демократам бракує постаті, рівної А. Шептицькому чи І. Огієнкові. Рівно ж як націоналістам бракує людини рівня Є. Коновальця (після загибелі якого лише О. Ольжич та Р. Шухевич мали реальний шанс стати справжніми лідерами націоналістичного руху).
Соціал-національна партія України є надто радикальною і адто незрозумілою для загалу. Останнім часом СНПУ зробила помітний крок від романтизму до прагматизму. Однак розвинути цей напрямок без тісної співпраці з офіційними державними структурами в Україні практично неможливо. Тим більше, що середовище СНПУ не викристалізувало лідера загальноукраїнського масштабу, який міг би стати певним магнітом для електорату.
Абсолютно комічно виглядала така категорія правих, як українські монархісти. Через розрізненість та наявність значної кількости претендентів на український престол, а ще більше – через брак тривалої монархічної традиції в модерній Україні прихильники тих чи інших королів і князів взагалі не впливали на політичне життя України.
Два “патріархи” українського правого руху, які мають безсумнівний авторитет і досвід, а також володіють потужними інтелектуальними і ораторськими здібностями, люди, які за наявности більших політичних амбіцій могли б претендувати на роль якщо не харизматичних лідерів, то принаймні “сумління нації” (причому, успішніше, аніж, скажімо, Солженіцин у Росії),– я маю на увазі професора Ярослава Дашкевича та багатолітнього політв’язня Юрія Шухевича – розчарувалися у реаліях сьогодення і вирішили самоусунутися від активної політичної діяльности. Можливо, за нинішніх умов це єдино вірний хід: український народ, очевидно, не дозрів до розуміння і усвідомлення ідеалів правого руху.
То чи потрібен мудрий пастир, коли немає пастви?
БРАК ІДЕЙ
Праве середовище в Україні дійсно не випродукувало нових, оригінальних ідей. Правоцентристи переважно апелюють до ідеологічних схем, напрацьованих кількадесят років тому в Европі, ідей, які у світі вважаються вже застарілими. Ультраправі намагаються реанімувати ідеологічні схеми Д. Донцова, при цьому забуваючи, що той жив і творив не лише у 20 – 30-х роках, а здійснив еволюцію від переконаного марксиста через інтегральний націоналізм до визнання демократії західного типу. Ідеологічні потуги Д. Корчинського, які межують з інтелектуальною провокацією, або писання соціал-націоналістів не вражають і не викликають захоплення у більшости населення. Новітні ідеологи самозаспокоюються: “Основну масу у нас становлять свинопаси та гречкосії”, але не дають жодних реальних рецептів того, як перетворити цих “свинопасів” та “гречкосіїв” на “козаків”.
Ще один гандж українського правого руху: “потік свідомости” українських правих здебільшого спрямований у минуле. Праві часто люблять побалакати про справи 30 – 40-х років, про героїчну боротьбу УПА, а на Наддніпрянщині – взагалі апелюють до часів УНР і навіть козаччини. Гасло В. Мартинця, кинуте ним у 1936 р. - “Забронзовуймо наше минуле” - передбачало шанобливе ставлення до минувшини. Але не більше, аніж до минувшини, до історичних уроків. Правий рух живе історичними реаліями і намагається пристосовуватися до дня нинішнього з позавчорашніми мірками.
Праві досі не запропонували альтернативних урядовим програм економічного чи культурного розвитку. Бунт проти засилля російської мови є ситуативним і стихійним – праві сили виявилися безсилими (перепрошую за каламбур) розробити програму чіткої українізації. Ліві, які здобули владу в Україні у 20-х роках, були куди кращими українізаторами. Принаймні, у той час з’явилася геніальна формула українізації, запропонована М. Кулішем: “Українізація лише тоді переможе в Україні, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською”. Отже, була мета. Нині праві переважно сповідують ірраціональну українізацію, українізацію задля українізації. Відсутність мети призводить і до нерозуміння необхідних засобів втілення програм. Скажімо, праві здебільшого є або прихильниками “високої культури”, або споживачами відвертого кічу з національним забарвленням. Такі жанри, як бойовики/блокбастери, еротика, фантастика, детективи, горрор (фільми жахів), фентезі (казкові історії для дорослих) тощо для прихильників правої ідеї в українському варіанті не існують. Здається, українські праві й надалі сподіваються на втілення однієї з програмових постанов ІІ Великого збору ОУН: “Організація Українських Націоналістів бореться… за новий героїчний зміст української культури”, хоча не помічають того, що мають справу переважно з так званим “поколінням пепсі” – демолібералізованим поколінням молодих людей, яким ближчий західний стиль життя, аніж аскетизм дідів і прадідів. Тому, очевидно, варто більше уваги приділяти розробці українського варіанту “пепсі”, що з успіхом демонструє, скажімо, Росія. Націоналістичним иданням, скерованим на виховання молоді, варто було б повчитися у таких попсово-політичних видань, як “Сокол Жириновского”, де молодь знаходить цікаву інформацію, а водночас ненав’язливо, на рівні підсвідомости всотує політичні ідеї.
Найгірше те, що праві усвідомлюють свою “правизну” лише на рівні “антиросійськости”, хоча основне гасло “Геть від Москви!” вони перейняли у лівих (націонал-комуністів 20-х рр.). Ототожнення націоналізму у всіх його проявах і правизни, яке помилково склалося на початку 90-х, призводить до серйозних непорозумінь. Скажімо, програми ОУН та її епігонів є фактично лівими, оскільки соціальні мотиви у них відіграють надзвичайно важливу роль.
Ба більше, проф. Я. Дашкевич кілька років тому охарактеризував мрію українських націоналістів наступним чином: “Моноетнічна, моноконфесійна держава з соціалістичним ладом”. У цьому випадку права, але проросійська партія Громадянський конгрес України або та ж таки Партія слов’янської єдности у нас сприймаються як ліві утворення (виключно через проросійськість), хоча насправді є класичними правими партіями.
Антимодернізм, ретроградство сучасних правих в Україні не сприяє притокові молоді в лави партій цього спектру. Тому більшість, як вони самі себе іменують, правих партій в Україні поступово перетворюються на “клуби для тих, кому за 50”. Тобто, праві партії в очах електорату втрачають перспективу. Права ідеологія, традиційно спрямована в Україні в національно-визвольне русло, після здобуття незалежности у 1991 р., виявилася безпорадною у процесах державотворення.