Внаслідок зливань самостійних банків та поглинань одним банком своїх конкурентів на основі об’єднання власності банків створюються банківські монополії, які мають назву банків-трестів.Банки, що входять до його складу втрачають юридичну та комерційну самостійність.Трест базується на пайовій формі власності.
Більш високою формою монополістичного об’єднання є створення банківського концерну, коли головне акціонерне товариство стає власником контрольного пакета акцій юридично самостійних банків, які створюють систему дочірних банків, а через них – банків-онуків.
Нині в світі, особливо в США поширена така форма як холдинг-компанія. Сама холдинг-компанія не є банком. Джерело її коштів –емісія акцій. Свій капітал компанія використовує для отримання контрольних пакетів акцій інших компаній для встановлення контролю над ними. До складу холдингу, крім банків, можуть входити також страхові, факторингові, інвестиційні та інші компанії.Залежно від кількості банковських установ, що входять до складу холдингу, холдингові компанії можуть бути одно- та мультибанківськими. Коли до складу холдингу входить один банк та некілька небанківських установ, йдеться про однобанківський холдинг.До складу мультибанківського холдингу входять два та більше банків. В США майже всі банки знаходяться під контролем холдингових компаній ( у 1990 р. – 94% сумарних активів галузі).
Банківські трести, концерни, холдинги часто вступають між собою в угоди, на базі яких ї являються об єднання типу банківських картелів та синдикатів.
Банківський картель – це група банків, між якими досягнуто угоду про проведення єдиної кредитної політики щодо процентних ставок, умов кредитування, виплати дивідендів та інш. Банки при цьому зберігають юридичну незалежність.
Банківський синдикат або консорціум – тимчасове об’єднання банків з метою спільного проведення окремих операцій : розміщення цінних паперів, кредитування та гарантування крупних проектів тощо.
Процеси концентрації та централізації капіталів , інтернаціоналізації фінансових ринків призводять до появи транснаціональних банків.
Транснаціональні банки – міжнародні банківські монополії, що досягли такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який завдяки зрощуванню з промисловими монополіями дозволяє їм приймати реальну участь в економічному розподілі світового ринку позичкових капіталів та кредитно-фінансових послуг. Це – великі кредитно-фінансові комплекси універсального типу, що мають широку мережу закордонних підприємств (філій, відділень, представництв та інш.). ТНБ склалися на базі міжнародної концентрації та централізації капіталу та зрощування банківського та промислового капіталу.
Для їх діяльності характерною є висока питома вага міжнародних операцій (> 50%), глобалізація у географічному плані, універсальність послуг. Від національних банків вони відрізняються своєрідністю операцій, відносинами з клієнтурою. Обслуговування перш за все руху капіталів, а не зовнішньої торгівлі, відбивається як на активній, так і на пасивній частинах балансу. Основна клієнтура ТНБ – транснаціональні корпорації, іноземні уряди та державні інститути, міжнародні організації. Важливою рисою ТНБ є структура їх доходів. Обов`язкова умова для ТНБ – стабільна та досить висока питома вага прибутку від операцій за кордоном у сукупному доході.
ТНБ зформувалися на базі найпотужніших комерційних банків промислово-розвинутих країн. Це банки, які займають перші місця на національних ринках позичкових капіталів.
В їх числі: банківські монополії США – Бенк оф Америка, Сітібенк, Чейз Манхеттен; Великобританії – АБН Амро Холдингс, Барклейс Бенк, Нешнл Вестмінстер Венк, Мідленд Бенк, Ллойдс; Франції – Банк Насьональ де Парі, Сосьете Женераль, Креди Лионне; Німеччини – Дойче Банк, Комерц Банк, Дрезднер Банк; Японії – Бенк оф Токіо-Міцубісі, Сумітомо Бенк, Дай-іти Кангео, Фуджі Бенк, Сакура Бенк та інш.
За останні роки відбулося значне укрупнення банків. Нині всі 10 найпотужніших банків 1970 р. не увійшли би навіть у першу сотню банків.
З другої половини 60-х рр. розгорнулася експансія ТНБ у країни, що розвиваються. Так, у країнах Латинської Америки, панують американські банки. В Азії – ТНБ США та Японії. У країнах Африки – ТНБ колишніх метрополій – Великобританії, Франції, Бельгії.
4.3 Моделі взаємозв ‘язку банків із промисловістю
Якщо за основний критерій розбіжностей у моделях узяти розподіл функцій фінансового посередництва між фінансово-кредитними установами, можна досить чітко виділити три моделі: німецьку, англійську та американську (цей перелік можна доповнити японською, південнокорейською та іншими моделями). До основних функцій фінансового посередництва, як правило, відносять: депозитно-позичкову, емісійну (емісія цінних паперів) та інвестиційну (придбання та андеррайтинг цінних паперів).
Англійська модель
Щодо розподілу функцій фінансового посередництва для британських фінансових інститутів характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна закріплені за банківським сектором, інвестиційна — за небанківськими інститутами (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Вони незалежні від банків. Хоча за розмірами активів банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інститути, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині. Всередині банківського сектора, треба сказати, теж є очевидне розмежування. Так, "оптовим" кредитуванням займаються облікові будинки, а "роздрібним" — депозитні (клірингові та ощадні банки, будівельні товариства й фінансові будинки). Існує спеціалізація й на окремих видах кредиту: облікові будинки надають вексельний кредит, клірингові банки — овердрафт, ощадні банки — довгострокові позички населенню, будівельні товариства — позики під заставу житла, яке купується, фінансові будинки — споживчий кредит.
Англійські комерційні банки історично спеціалізувалися на залученні депозитів, наданні короткострокових кредитів, фінансуванні зовнішньої торгівлі та на управлінні коштами вкладників. Друга їх особливість — висока концентрація, досягнута ще до першої світової війни. Переважну більшість депозитно-позичкових операцій здійснюють саме клірингові банки. З них на "велику четвірку" — банки «Барклейз», «Мідленд», «Нешнл Вестмінстер» та «Ллойдс» — припадає 70% операцій.
Емісійна функція — це прерогатива торгових банків2. Хоча їхня діяльність не обумовлена якимись законодавчими нормами, британські торгові банки завжди займалися операціями, відмінними від тих, які проводили комерційні. Вони дуже компетентні у випуску цінних паперів та в питаннях злиття і поглинання, їхні ресурси утворені в основному власними фондами, пропорційними позичковим капіталам, і віднедавна депозитами, які перевищують 2500 фунтів стерлінгів. Найбільші банки — «Шредерс», філіали «Ллойдса» та «Барклейз».
За законами Великобританії (на відміну .від американських) комерційним банкам ніколи не було заборонено мати промислові акції, втім вони дуже неохоче займаються такими операціями, вважаючи їх досить ризиковими. Частка довгострокових позик у загальному обсязі наданих ними кредитів порівняно невелика, тому ці банки особливо не зацікавлені тримати акції промислових компаній.
Інвестиційну функцію у Великобританії здійснюють позабанківські фінансові інститути, а також населення (30% від загальної вартості акцій).
Принципи організації британського ринку цінних паперів не дають якихось переваг тим чи іншим типам фінансових інститутів. Утім, саме небанківські фінансові інститути є головними діючими особами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. Звідси — відсутність інтересу до справ нефінансових корпорацій.
Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки інвестиційних банків, скуповуючи або створюючи торгові банки.
Коріння сучасної британської моделі банківської системи — у ранній індустріалізації країни, в основі якої була текстильна промисловість із високими потребами в оборотному капіталі. Саме тому короткострокові банківські кредити мали в Англії найбільшу популярність. Відчутно позначилася на подальшому формуванні британської кредитної системи банківська криза в середині XIX століття. Вона привела до централізації капіталу, бо однією з найважливіших причин банкрутства банків були порівняно невеликі обсяги капіталів. Комерційні (клірингові) банки усунулися від ризику, пов'язаного з промисловою діяльністю.