Звичайно, що нерівність сама по собі не є достатнім поясненням економічного росту. Нерівність доходів мала місце у ранніх західних суспільствах і у багатьох незахідних, але при цьому не спричиняла до росту добробуту. Насправді у багатьох країнах третього світу рівень нерівності суттєво вищий, ніж хоча б у США. ( Розенберг Н., Бирдцелл Л.Е., Как Запад стал богатым., 1995 - Ст.14)
Можливо, нерівність є необхідною умовою економічного розвитку, але напевно можна спонукати людей до діяльності, спрямованої на збагачення, без застосування принципа “кнута та пряника”. Але це припущення залишається гіпотетичним. За відсутності відмінностей у рівні оплати праці чи інших доходів довелося б використовувати які-небудь форми примусової праці, щоб уникнути надлишку пропозиції робітників у більш привабливих професіях і їх нестачі у менш привабливих. Таким чином, нерівність є альтернативою примусової праці.
Вебер розумів важливість мотивованої праці та нерівності доходів у підвищенні економічної ефективності. Між тим, для нього більш важливим було раціональне ведення господарства, що відображалося у специфічному прагненні суб’єкта капіталістичних відносин до підвищення продуктивності праці, а значить отримання більшого доходу.
3) Наука та іновації.
Дуже популярними є пояснення процвітання капіталізму західної Європи, які виділяють визначальну роль науки та іновацій. Безпосереднім джерелом західного росту називають інновації в торгівлі, технології та організації, а також все більше залучення у виробництво праці, капіталу та природних ресурсів. Починаючи з середини 18 ст. інновація стає всеохоплюючою та пануючою рисою господарського життя. З розвитком економіки країн Заходу зростав капітал, збільшувались витрати на освіту, підвищувалась майстерність працівників. Проте цей ріст відбувався у відповідь на інновацію, як поступове створення умов для її реалізації. Додамо, що збільшення населення Європи стало можливим лише завдяки інноваціям у техніці сільсько-господарського виробництва та сфері охорони здоров’я – без чого був би ускладнений процес урбанізації.
Але, якщо наука та винаходи відігравали вирішальну роль в економіці, тоді чому не сталося піднесення добробуту у Китаї чи ісламських народів, які були лідерами в цих галузях у період, коли Захід тільки виходив із феодалізму і входив у сучасність? “Чому у цих країнах ні наука, ні мистецтво, ні державний, ні господарський розвиток не стали на властивий Заходові шлях раціоналізації?” – задається питанням Вебер. (1.ст. 29) Інша складність із цим поясненням у тому, що наука та інновації – це форми знання, які досить легко перенести від одного суспільства до іншого. Між тим, країнам третього світу оволодіти знаннями було легше, ніж розгадати таємницю економічного росту Заходу. Тому цей фактор вочевидь був важливим, але не основним.
“Сучасний західний капіталізм дійсно пов’язаний із розвитком і можливостями техніки”, а раціональність “пов’язана із специфікою західної науки, насамперед точного природознавства з його математичним обгрунтуванням і точними експерементальними методами”. (1. Ст. 28) Вебер також підкреслює, що саме завдяки економічному стимулюванню “технічного застосування наукових знань” Захід і став багатшим. Але зробити висновок про вирішальність впливу лише цього фактору на економіку Західної Європи часів становлення капіталізму не видається доцільним.
Список економічних чинників можна було б продовжувати, але ми все одно не прийдемо до остаточних висновків. які б не містили певні вади. Це не означає, що вплив цих факторів був незначним – навпаки, Вебер прекрасно розбирався у економічних засадах капіталізму, був добре знайомий з роботами А.Сміта, К.Маркса, Г.Зіммеля, В.Зомбарта тощо. Особливістю Веберівської теорії генези капіталізму була нерозривна прив’язка економічних та соціальних (психологічних) аспектів капіталізму.
1) Покликання.
Проведінням Божим усім без винятку надана своя професія, котру треба прийняти і на її ниві працювати. Але професійне покликання – це не доля, з якою слід змиритися і якій слід покірливо слідувати, а вимога Бога до кожної окремої людини працювати на славу Його. Так Вебер визначає проведіння, запозичуючи концептуальні засади як у Томи Аквинського чи в Лютера, так і в Адама Сміта. Причому він особливо підкреслює, що професійна спеціалізація, сприяючи виучці (scill) робітника, веде до кількісного зростання продуктивності праці і підвищення її якості.
Але найбільшу відповідність нормам сучасного капіталізму Вебер вбачає у пуританському вченні щодо професійного покликання (Beruf). Зокрема, пуритани зовсім не вважають осудливими як зміну професії (за певних зауважень) так і багатство яке є наслідком виконання професійного обов’язку (іноді його навіть прирівнюють до божого благословіння). Таким чином, “позитивна релігійна оцінка невтомної, постійної, систематичної, мирської професійної праці,” – пише Вебер – “неминуче мусила стати могутнім фактором поширення такого світорозуміння, як “Дух капіталізму”.(1. Ст. 174)
2) Протестантський аскетизм.
Аскетизм повсякденного господарського життя Вебер виводить, звертаючись до низки богословських творів. Зокрема, посилаючись на апологета Вестмінстерського синоду Річарда Бакстера, випробуваним аскетичним засобом є праця. А наголос на аскетичному значенні постійної професії означає етичне виправдання сучасної професійної спеціалізації.
Це поняття є одним з центральних в роботі Вебера. Практично весь твір просякнутий розкриванням автором відмінностей у розумінні аскези між католіцизмом та протестантизмом. Щоб правильно зрозуміти ці відмінності варто лише послідовно прослідкувати за думкою Вебера.
Основне значення в своїй роботі автор приділяє Богові та релігіям як виразникам його бажань. Кожна релігія проповідує свій шлях до Бога. Як виражається аскеза в католицькому розумінні? Якщо католиквиявить бажання стати якомога ближче до Бога, “заробити" своє подальше житя в Раю, то це буде означати лише одне - відхід від всіх мирських справ. Людина стає ченцем і весь свій шлях присвячує лише служіню Богові, яке виражається у кількості сказаних ним молитв. А це, вважає вебер, аж ніяк не сприяє розвиткові економічних відносин. Аскеза католиків призводить до байдужості останніх до земного життя, до суто людських (не природніх) радостей. Вони сприймають життя на Землі лише як перехідну ланку до життя на Небі, яке можна заробити лише шляхом постійних молитв.
В пуританському розумінні аскеза носить принципово інший характер. Тут знову ж таки основною фігурою є Бог і життя в Раю, але шлях до Бога прокладений зовсім іншим чином. Людина зможе лише в тому випадку наблизитись до Бога, коли виконає свою місію на Землі. А місія людини виражена в її земній праці. Така праця приносить користь не лише її породжувачу, вона корисна і для оточуючих. А, якщо більшість в суспільстві займаються такою працею та щей в рамках окремо визначеної професії, то це є тим рушієм прогресу, який привів людство до сучасного вигляду. Тобто, пуританська аскеза спрямована на те, щоб шляхом якомога інтенсивнішої праці кожного окремого індивіда принести більше користі всьому суспільству.
У Вебера виникає запитання: чому буржуазія прийняла протестантизм, якщо католицька церква дуже слабо контролювала життя мирян і, практично, не чинила перешкод для розвитку підприємництва? Адже, замість католицької терпимості протестантизм почав здійснювати жорсткой контроль особистого і публічного життя. Чому буржуазія активно захищала тиранію протестантизму? На його думку, протестантизм сприяв розвиткові раціонального прагнення до наживи і втілився в образі життя буржуазії. Він робив це прагнення легітимним і спонукав до активних дій. Ці активні дії були якраз основною рисою буржуазії і їм не підходили ті тиша та спокій, які сповідувались католиками.
“Католик…спокійніший: маючи значно менший потяг до придбання, він віддає перевагу спокійному забезпеченому існуванню, хай навіть із меншим прибутком, перед ризикованим і тривожним життям, яке інколи здатне принести почесті і багатство. В народі жартують: можна або гарно їсти , або спокійно спати. У нашому випадку протестант хотів би краще спати, тоді як католик воліє мати спокійний сон”. (Offenbacher M. Op. Cit, s.68)
3) “Дух капіталізму”.
За Вебером, “Дух капіталізму” - це певний “етос”(звичай, характер, тобто сукупність рис індивідуального плану, що має стійкі ознаки), притаманний лише сучасному західноєвропейському та американському капіталізму, а спроба його більш точного визначення наштовхується на труднощі, які випливають із самої суті дослідницької мети. Водночас він нерозривно пов’язаний як із “покликанням” так і з “аскезою господарського життя”.
За словами Макса Вебера, саме протестантська аскеза додала економіці психологічного імпульсу через “ставлення до своєї праці, як до покликання, легалізувала власне експлуатацію специфічної схильності до праці, оголосивши покликанням також і прагнення підприємця до збагачення.” А один із компонентів сучасного капіталістичного духу - раціональна життєва поведінка на основі ідеї професійного покликання - виникла із духу християнської аскези. (1. Ст.180)
Розкривши суть власне терміну “дух капіталізму”, Вебер дає також і основні чинники, на базі яких він виник. Особливо автор виділяє три основних. Перший - дух раціональності. Його формуванню сприяла антична наука з прерогативою математики та експерементальними доповненнями епохи Відродження, Римське право, удосконалене і поширене в епоху Середньовіччя. Другий чинник - поява вільного робітника і промисловця. Ці носії розкріпаченої праці активно "вростали" в суспільне життя, утверджували в ньому свої позиції разом з розвитком раціоналізму. І, нарешті, третій фактор - протестантське віросповідання, яке найвиразніше втілила в собі суть нового суспільства. Кожен з цих трьох чинників Вебер дослідив і пояснив.