Першою міжнародною конвенцією, у відношенні до якої вдалося досягнути загальної згоди, стала конвенція щодо вирішення інвестиційних спорів. Конвенція щодо порядку вирішення інвестиційних спорів і конвенція щодо створення міжнародної системи страхування іноземних інвестицій є єдиними чинними конвенціями в сфері захисту іноземних інвестицій.
Основною метою Вашінгтонської конвенції 1965 p. «Про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» (далі — Вашінгтонська конвенція) є заснування Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів (далі — Центр), до компетенції якого відноситься розгляд інвестиційних спорів. Положення зазначеної конвенції можна поділити на дві групи: норми, що визначають правовий статус Центру як міжнародної організації та норми, що регулюють порядок розгляду інвестиційних спорів.
Зупинимося на розгляді змісту Вашінгтонської конвенції.
Центр компетентний розглядати інвестиційні спори, які, відповідно до ст.25 Вашінгтонської конвенції, відносяться спори, що виникають «У зв'язку із прямими іноземними інвестиціями між Договірними державами й особами інших Договірних держав». Таке широке визначення компетенції Центру дозволяє розширити перелік спорів, що підпадають під дію конвенції відповідно до намірів держави-учасниці, викладеним у національному законодавстві.
Конвенція не виключає можливість звернення до національного механізму вирішення інвестиційних спорів. Крім того, держава-учасниця конвенції має право визначити категорії спорів, що взагалі не підлягають вирішенню Центром. В будь-якому випадку основою звернення сторін до Центру є письмова згода сторін спору щодо передачі спорів на вирішення Центру. При цьому згода, викладена уповноваженим органом Договірної держави, вимагає підтвердження з боку держави на момент передачі спору для вирішення Центром, якщо держава раніше при ратифікації конвенції не обумовить, що такої згоди не вимагається.
Вказане положення пояснюється тим, що учасником спору є держава, яка приймає інвестиції і, як будь-яка держава має імунітет від іноземної та міжнародної юрисдикції. Завдяки положенням попередьньої згоди держав-учасниць конвенції на вирішення спору у Центрі вдалося підпорядкувати Центру широке коло спорів, не зазіхаючи при цьому на імунітет приймаючої держави. Саме завдяки такому підходу Вашінгтонська конвенція змогла залучити велику кількість учасників. Вона не отримала визнання лише країн Латинської Америки, які в силу особливостей національної доктрини міжнародного права, не допускають звернення іноземного приватного інвестора до інших, крім національних, засобів вирішення спорів'.
Успіх Вашінгтонської конвенції покликав прийняття у 1978 p. Додаткового протоколу для здійснення при-' мирювальної процедури, арбітражного врегулювання провадження зі встановлення фактів (далі — Додатковий протокол).2 Прийняття Додаткового протоколу зробило можливим звернення до Центру у випадках, коли один із учасників спору — держава чи інвестор із держави, не є учасником Вашінгтонської конвенції. Зазначений документ дозволив також Центру приймати до розгляду спори, що виникли між державою та іноземною приватною особою, не пов'язані з іноземними інвестиціями. В доповненні до Вашінгтонської конвенції важливим також є тезис щодо перевищення складом арбітражу своїх повноважень, в тому числі і в питаннях компетенції розгляду даного спору — це одна із підстав для відміни арбітражного рішення.
Норми Вашінгтонської конвенції щодо врегулювання процедури вирішення спорів можна розподілити на дві групи:
положення, що стосуються проведення примирюваль-ної процедури;
норми, що регламентують порядок арбітражного провадження.
Вашінгтонська конвенція передбачає створення таких органів, як Адміністративна Рада, Секретаріат, Список посередників та Список арбітрів. Конвенція визначає функції та порядок діяльності Адміністративної Ради та Секре-
'Доронина Н.Г. Иностранные инвестиции и современное международное право / Правовые проблемы иностранных инвестиций в СССР. — М.: Юридическая фирма «Де-юре», ВНИИ советского государственного строительства и законодательства, 1991. — С. 119.
2 International Legal Materials. Washington, v. XXI, 1982, №. 6, p. 1443.
таріату, порядок формування Списку посередників і Списку арбітрів.
Для проведення примирювальної процедури сторона звертається із відповідною заявою до Генерального Секретаря Центру, для врегулювання спору призначається примирювальна комісія. Порядок призначення членів примирювальної комісії визначається угодою сторін, однак якщо сторони не домовилися щодо кількості посередників та порядок їх призначення, комісія складається із трьох посередників, по одному від кожної зі сторін, а третій, що є головою комісії, призначається спірними сторонами спільно.
Відповідно до Вашінгтонської конвенції в обов'язки примирювальної комісії входить вияснення обставин, з приводу яких між сторонами виник спір, і вжиття всіх заходів для прийняття взаємоприйнятного для сторін рішення. Результатом роботи комісії є:
або укладення сторонами мирної угоди;
або констатація комісією факту неможливості досягнення сторонами такої угоди. Незалежно від результату роботи примирювальної комісії сторони мають право в будь-який момент звернутися до процедури арбітражного врегулювання спору.
На відміну від рішення примирювальної комісії, рішення арбітражу є обов'язковим для обох сторін. Ця обставина визначає регламентацію процедури арбітражного врегулювання, а також широкі повноваження арбітражу. Так, арбітраж має право (якщо сторони не домовляться щодо іншого) вимагати від сторін надання документів та інших доказів, а також виїзжати на місця, пов'язані зі спором, і проводити розслідування, якщо того вимагають обставини. Навпаки, у разі проведення примирювальної процедури, Вашінгтонська конвенція лише зобов'язує спірні сторони добросовісно співробітничати з примирю-вальною комісією для того, щоб комісія могла виконати покладені на неї функції, і «серйозно відноситися до рекомендацій комісії».
Проте, незважаючи на широкі повноваження арбітражу порівняно з примирювальною комісією, він, згідно із Вашінгтонською конвенцією, «не має публічно-правових повноважень». Так, арбітраж не має повноважень вживати заходів примусового характеру, спрямованих на забезпечення позову. Арбітраж вправі лише рекомендувати сторонам додаткові заходи, спрямовані на забезпечення права кожної зі сторін.
Особливості процедури врегулювання інвестиційних спорів, передбачені Вашінгтонською конвенцією, надають цій процедурі значну схожість із порядком вирішення спорів у органах міжнародного комерційного арбітражу. Специфіка спорів, що розглядаються Центром, визначається тим, що стороною в таких спорах виступає держава та іноземна особа іншої держави. Ця специфіка знаходить своє відображення у деяких положеннях Вашінг-тонської конвенції. Так, наприклад, арбітраж розглядає спір згідно норм права відповідно до угоди сторін. За відсутності такої угоди між сторонами арбітраж застосовує право Договірної держави, яка виступає в якості сторони в спорі, а також норми міжнародного права, які можуть бути застосовані.
Вищезазначене посилання на норми міжнародного права викликало неоднозначну реакцію ще на стадії розробки конвенції та продовжує викликати спори до сьогоднішнього дня. Практичне застосування норм міжнародного права пов'язане зі значними складностями у тлумаченні, встановленні змісту цих норм, однак поява у Вашінгтонській конвенції положень, що роблять можливим застосування цих норм, визначає особливість правового положення Центру, не схожого на інші інститути міжнародного комерційного арбітражу. Тому звернення до Центру необхідно виділяти як особливий засіб вирішення інвестиційних спорів.
Специфічний характер Центру виявляється також і в тих положеннях Вашінгтонської конвенції, що стосуються порядку виконання рішень Центру. Так, кожна Договірна держава визнає рішення арбітражу в якості зобов'язуючого та забезпечує виконання грошових зобов'язань, що накладуються рішенням арбітражу в межах своєї території, таким же чином, якби це було рішення судового органу цієї держави.
Другим важливим міжнародно-правовим актом із врегулюванням інвестиційних відносин є Сеульська конвенція «Про заснування Багатостороннього агентства по гарантіям інвестицій» 1985 p. Відповідно до цієї конвенції було засноване Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (далі — Агентство), яке є міжнародною організацією, що використовує різноманітні правові засоби при вирішенні проблем, пов'язаних з іноземними приватними інвестиціями. Завданням Агентства є заохочення іноземних інвестицій в країнах, що розвиваються шляхом надання іноземним приватним інвесторам додаткових гарантій, а також надання технічних послуг з покращення інвестиційного клімату у країні, яка приймає іноземний капітал. Як і Центр, Агентство було створено за ініціативою МБРР і співробітничає з іншими організаціями МБРР.
Агентство надає гарантії від некомерційних ризиків, включаючи націоналізацію інвестицій, а також від ризиків введення обмежень переведення прибутків в іноземну валюту, обмежень переказу прибутків за кордон, обмежень у доступі до судових засобів захисту прав іноземного інвестора, гарантії від невиконання судових рішень. Агентство діє на основі наступних принципів:
• повна фінансова незалежність від МБРР та інших фінансових організацій;
• участь розвинутих країн, і країн, що розвиваються у фінасуванні та контролі за діяльністю Агентства;