Смекни!
smekni.com

Аналіз міжнародного законодавства в галузі боротьби з нелегальним обігом наркотиків та їх вживан (стр. 1 из 3)

Аналіз міжнародного законодавства в галузі боротьби з нелегальним обігом наркотиків та їх вживанням

Нелегальні наркотики завжди обґрунтовано вважалися серйозним соціальним лихом минулого століття і є підстави стверджувати, що це зло притаманне сьогоденню.

Головним фактором було і залишається те, що тисячі людей практично в усіх країнах світу вживають наркотики, незважаючи на їх негативний вплив на фізичний та психічний стан здоров’я.

Встановлено, що нелегальний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та їх вживання щорічно набувають все більш значних масштабів.

Швидко зростає як кількість злочинів, пов’язаних з наркотичними засобами, так і кількість осіб, які вживають наркотики та психотропні речовини. Наявність взаємозв’язку між наркотизмом і злочинністю сьогодні не викликає сумнівів. Потрапляючи до наркотичної залежності при постійно зростаючих цінах на наркотики, наркоман перебуває у стані підвищеної готовності щодо вчинення злочину з метою відшукання коштів на їх придбання [1].

Водночас, чим більше споживачів наркотиків, тим вищі доходи наркоторговців, тим вищою є їх зацікавленість у вдосконаленні своєї злочинної діяльності з розповсюдження наркотичних засобів з усіма наслідками, що випливають з цього. Масштаби та обсяг вживання наркотиків перебувають у прямій залежності від незаконної торгівлі ними, яку вже давно прибрали до рук міжнародні “синдикати” і ведуть широкий наступ на всі країни та континенти з метою заволодіння ринків збуту.

Тому спільні дії з розв’язання проблеми боротьби з незаконним обігом наркотиків у світовому масштабі є загальною відповідальністю, що вимагає комплексного і збалансованого підходу.

На міжнародному рівні політику в галузі боротьби з наркотиками на сьогодні визначають конвенції ООН, що стосуються контролю над наркотиками: Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р. (з поправками, внесеними відповідно до Протоколу 1972 р.), Конвенція ООН про психотропні речовини 1971 р., Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р., інші документи ООН, угоди між державами про співробітництво у зазначеній галузі.

Аналіз міжнародних правових норм свідчить про тенденцію до встановлення міжнародним співтовариством більш жорстких заходів для подолання наркотизму – від встановлення міжнародного контролю за правомірним розподілом і використанням наркотичних засобів до постійного контролю за їх незаконним обігом і “відмиванням” коштів, одержаних від незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин [2].

Чітко простежується збільшення кількості та різноманітності заходів, що розробляються міжнародними організаціями для протидії розповсюдженню наркотизму.

Про різноманітність подібних заходів можна вести розмову з огляду на те, що на Міжнародній конференції з наркоманії, яка відбулася у Відні у червні 1987 р., було представлено всеохоплюючий план діяльності з попередження розповсюдження наркоманії, який нараховує понад 400 статей і пунктів, що містять рекомендації урядам і організаціям, які розробляють заходи боротьби з цим негативним явищем, у тому числі про міжнародне співробітництво держав у боротьбі з наркоманією.

Заходи подолання наркотизму, здійснювані під егідою ООН Комісією з наркотичних засобів Економічної і Соціальної ради ООН, Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками ООН та іншими міжнародними організаціями, за їх направленістю можна класифікувати за групами: інформаційно-аналітичні, організаційні, навчально-освітні, науково-дослідні, технічні, медичні, економічні, фінансові, міжнародно-правові, попереджувальні, контрольні, правотворчі та ін.

Враховуючи зазначене, можна дійти до висновку, що сьогодні міжнародна політика визначається наведеними угодами, що впливають на національну політику держав у цій галузі. Зважаючи на те, що наркобізнес є міжнародною проблемою, а також враховуючи швидкі інтеграційні процеси, руйнування ідеологічних перешкод, відкритість кордонів, необхідність міжнародного співробітництва і взаємодії країн у боротьбі з нелегальним обігом наркотичних засобів не викликає сумніву. Сполучені Штати Америки, наприклад, у своїх програмах по боротьбі з наркоманією проблему наркотиків відносять до питань зовнішньої політики. Але міжнародне співробітництво не буде ефективним без визначених загальних принципів, яких мають дотримуватися всі учасники. Тому положення міжнародних документів враховуються національними законодавствами країн, що підписали Конвенції.

Аналіз міжнародних документів дозволяє виділити два основні напрями політики попередження поширення наркотиків та їх немедичного вживання:

1. Рішуча, жорстка боротьба з незаконним розповсюдженням наркотиків та їх нелегальним ринком.

2. Гуманізація ставлення до осіб, що страждають на наркоманію [3].

Уявлення про деякі підходи до рішення проблеми, що розглядається, дають національні законодавства окремих країн. Відмінною рисою законодавчого регулювання суспільних відносин у багатьох країнах є те, що відповідні законодавчі норми містяться в нормативних актах, які відносяться до різних галузей права:

норм кримінальних кодексів;

норм кодексів охорони здоров’я;

спеціальних законів, що регулюють застосування всіх або окремих видів наркотичних засобів;

професійних кодексів або інструкцій, які регулюють поведінку певних груп фахівців (лікарів, фармацевтів та ін.);

інструкцій з оптової або роздрібної торгівлі наркотичними засобами;

промислових інструкцій (в області хімічної та фармацевтичної промисловості);

транспортних інструкцій (перевезення наркотиків);

митних кодексів та інструкцій.

Законодавства багатьох держав світу розглядають пристрасть до наркотиків скоріше за патологічне явище, ніж злочин, проте наслідки незаконного вживання наркотиків трактуються по-різному – від добровільного лікування до примусового лікування або покарання з лікуванням чи без такого.

Міжнародні конвенції залишили на розгляд сторін питання про необхідність притягнення до кримінальної відповідальності за вживання наркотиків. Окремі країни по-різному вирішують цю проблему.

Так, у Франції, Італії, Швейцарії, Люксембурзі прийом наркотиків забороняється, але в Італії ця заборона тільки констатується законом, а покарання за його порушення не передбачено. У Великобританії та Ірландії кримінально караним є тільки прийом опіуму. У Бельгії кримінально-правова заборона розповсюджується на групове застосування наркотиків. У Данії, Німеччині, Нідерландах, Португалії вживання наркотиків не кваліфікується за злочин [4].

Проте, у законодавстві не всіх країн, де прийом наркотиків не є кримінально караним, передбачено диференціацію покарання (у підході до факту придбання або володіння наркотиками для власного вживання). Так, у Бельгії, Данії, Німеччині придбання наркотичних засобів для особистого використання карається так само, як і придбання їх з метою подальшого продажу. Ірландія, Італія, Португалія і Великобританія розглядають володіння наркотиками споживачем з метою особистого вживання як відмінне від придбання у зв’язку з продажем у подальшому. Відповідно, розрізняються і санкції за ці діяння.

У Греції особи, які не є ненаркоманами та придбали наркотики виключно для особистого застосування, або ті, хто незаконно використовує наркотики, піддаються тюремному ув’язненню від 2-х до 5-ти років. Наркомани, які скоїли таке саме діяння, не підпадають під покарання, але є суб’єктами примусового лікування у спеціалізованій медичній установі. Закон Італії також проводить межу між придбанням для особистого споживання і придбанням для третіх осіб: у першому випадку передбачено адміністративні заходи з метою заохочення до лікування, у другому – кримінальне покарання.

Деякі країни диференціюють відповідальність залежно від того, стосовно якого наркотичного засобу скоєно діяння. У цьому плані особливо виділено гашиш: діяння з ним караються менш суворо в Ірландії, Нідерландах, Італії, Іспанії. У законодавстві Бельгії, Данії, Франції, Німеччини, Греції, Люксембургу, Португалії не існує відмінностей між наркотиками. У Великобританії наркотики розділено на три рівні за ступенем небезпеки, і залежно від його рівня визначається покарання [5]. Найбільш небезпечними і розповсюдженими видами злочинів відповідно до законодавств різних країн Європи і США визначаються такі:

нелегальне виробництво наркотиків;

нелегальний обіг наркотиків (експорт, імпорт, доставка, контрабанда);

зберігання наркотичних засобів (володіння ними);

порушення повноважень, які надано владою у галузі виробництва та обігу наркотиків у країні;

повідомлення неправдивої інформації стосовно обігу наркотиків у країні.

Останнім часом набувають розповсюдження кримінально-правові заборони, спрямовані на припинення “відмивання” грошей, здобутих злочинним шляхом.

Суворість санкцій за злочини з наркотиками є різною. Так, у Великобританії строк позбавлення волі, що призначається за виробництво наркотиків, коливається у межах від 5 до 14 років, у США – від 1 до 15 років; у Німеччині верхня межа позбавлення волі за цей самий злочин – 4 роки, а за альтернативу передбачено штраф [6].

Проте, найбільш суворі покарання передбачено за виробництво наркотиків, їх вивезення та ввезення без належного дозволу влади і незаконну торгівлю. Ведучи розмову про обіг наркотиків, законодавство різних країн, звичайно, використовує широке поняття, тобто, не тільки незаконну торгівлю, але і будь-яке надання наркотиків іншій особі, включаючи дарування, а також накопичення наркотиків з метою їх подальшого розповсюдження. Як правило, серед обставин, що обтяжують відповідальність, враховуються діяльність у злочинних організаціях, рецидив злочину, надання наркотиків неповнолітнім.

У кримінальних законодавствах країн Західної Європи існує система заохочення до лікування правопорушників-наркоманів, яким як альтернатива кримінальному покаранню може бути призначене лікування. Такий порядок є чинним в Данії, Іспанії. Але досить часто, наприклад, у Бельгії, Греції, Ірландії, Люксембурзі, Португалії, Великобританії, Нідерландах, лікування застосовується як альтернатива по відношенню до реального виконання покарання, у той час як засудження визначається умовним; але у разі недотримання хворим режиму лікування вирок виконується. Таким чином, наркомани, зобов’язані лікуватися, можуть уникнути суворості покарання і пройти курс лікування.