1) Передумови промислового розвитку Луганщини.
Діяльність підприємців в кінці ХІХ ст..
Для того щоб зрозуміти що ж сприяло розвитку промисловості на території Луганщини, а звідси й виникнення великого інтересу підприємців до нашого регіону, спочатку треба розглянути ті фактори, які заклали основу виникнення розвинутої промисловості. Звернемо увагу на 1861 рік, відбулася реформа, яка усунула найбільш значні перепони для вільного розвитку капіталізму. В умовах швидкого промислового будівництва й росту внутрішнього ринку склався великий дефіцит на метал. Розв’язання проблеми вбачалося у творенні цілої мережі підприємств по виробництву виробів із металу й машинобудування. Основним районом, де економіко-географічні умови давали змогу зробити це, був Донецький вугільно-металургійний басейн. Починаючи з 60-х років ХІХ видобуток вугілля в Донбасі був не стабільним. Це було пов’язано, по-перше, із загальним хитким станом промисловості в післяреформені роки; по-друге, потрібен був час для складання даного ринку промисловості; по-третє, вугільна й машинобудівна промисловості відчували нестачу зручних шляхів сполучення.
Перехід на кам’яне вугілля відкривав нові великі горизонти для підприємців-промисловців. Але існували й певні труднощі. Засновувавши нові заводі, потрібно було модернізувати й старі підприємства. Необхідне було технічне удосконалення доменних печей. Деякі сорти вугілля, особливо антрацит, при невмілому використанні могли пошкодити топки – спалити їх, а сорти невисокої якості – запорошити золою. Тому, спочатку промисловці обережно приступали до нового для них матеріалу, що потребував особливих пристроїв для його використання, а також і людей, які можуть з ним працювати. [4, с.29]
Другим основним фактором, який поклав початок активному розвитку промисловості на Донбасі й зокрема Луганщини, був рух виявлення нових покладів кам’яного вугілля. Можна виділити на території Луганщини такі групи:
1) у Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії, між річками Луганчиком і Лозовою, на землях селищ Глафірівка, Георгіївна, Успенка, Юр’ївка, Петрівка – тут простягалась Успенська група родовищ;
2) далі на північний схід лежала Голубівська група родовищ, що займала обидва береги річки Луганки й верхів’я рр. Лозової та Білої. Це вугілля за ступенем придатності для доменної плавки було гірше Успенського, але в цілому не поступалося найкращим сортам вугілля Англії та Бельгії. Тут також віддаленість від залізниць перешкоджала зростанню видобутку й активному розвитку промисловості на Луганщині;
3) ще північніше, уздовж берегів р. Сіверський Донець, поблизу Лисичанська й Рубіжного, знаходилася Лисичанська група родовищ – з вугіллям, що давав кокс надто пухкий і пористий для доменної плавки, але цілком придатний для пудлінгового виробництва.
Отже, паливно-сировинна база к 70-м-80-м рокам ХІХ була вже достатньо розвідана. Тепер головною проблемою для розвитку підприємцями промисловості була відсутність розвиненої системи шляхів сполучення перешкоджала встановленню міцного зв’язку з ринками збуту й районами споживання вугілля, а також була серйозною перепоною на шляху розвитку вугільної промисловості Луганщини. До цього вже були спроби вирішити це питання шляхом розчистки річки Сіверський Донець, але все було марно. Гужовий же транспорт не справлявся же з перевезенням вугілля. Тому було вирішено звернути увагу в цьому питанні на залізничний транспорт. [16, с.49]
Інтереси української економіки вимагали, щоб залізниці будувалися в першу чергу від промислових центрів й вугільних покладів до чорноморських портів й до західних кордонів, тобто до австрійського й прусського. В кінці ХІХ ст.. у 80-ті-90-ті роки відбулися базові зміни у стратегії будівництва залізниць у Наддніпрянській Україні. Підприємці почали в даному регіоні створювати свої підприємства, були тут як українці, так і російські й закордонні магнати. Вони прагнули монополізувати ринок, робили все можливе щоб ізолювати останній від інших держав. Це сприяло зростанню значущості української індустрії в економіці. За цих обставин залізничне будівництво в Наддніпрянській Україні стало гострою необхідністю.
Основний тягар перевезень вугілля і продукції металургійних заводів могли прийняти на себе тільки залізниці.
1 грудня 1878 року відкрився рух на лініях загальною протяжністю 389 верст, у тому числі: Дебальцеве-Попасна, Попасна-Краматорськ, Дебальцеве-Луганськ і багато інших. Будівництво дороги тривало. У 1879 році стали до ладу вітки Попасна-Лисичанськ, Хацапетівка-Кринична-Ясинувата та інші. Загальна протяжність Донецької дороги досягла 479 верст. [6, с.28]
Слід зазначити, що Донецька магістраль поєднала зростаючі промислові центри: Бахмут, Луганськ, Лисичанськ та інші. За перші п’ять років перевезень на Донецькій магістралі зросли майже в чотири рази.
Після спорудження Донецької залізничної дороги почалося освоєння всіх основних родовищ Донецького басейну в повному обсязі. Уже на 1880 рік видобуток вугілля на Луганщині збільшився до 36,3 млн. пудів. [15, с.6]
Відтепер замість існування дрібних, примітивно обладнаних копалень, що належали місцевим поміщикам і дрібним підприємцям, у 80-х роках починають засновуватися за участю іноземного капіталу численні акціонерні товариства: Новоросійське товариство кам’яновугільного і залізоробного виробництва; Олексіївське гірничопромислове товариство; Південно-Російське товариство кам’яновугільної промисловості й багато інших.
Разом із виникненням товариств з’являється велика кількість великих копалень: у 1873 році – 88, у 1882 році – 179, а в 1888 році – уже 278. [31, с.16] Найважливішою подією у розвитку басейну слід визначити освоєння Голубовської групи родовищ, де з’явилися копальні Голубовського однойменного товариства (2,6 млн. пудів), «Золоте» Любвіна і К0 (2 млн. пудів), Аптепличиська (1,7 млн. пудів), Мар’ївська Губоніна (1,7 млн. пудів), Олександрівська Заславського (1,5 млн. пудів), Петро-Мар’ївська однойменного товариства (1,2 млн. пудів). Такі були великі приватні копальні на території Луганщини. Це відігравало важливу роль у розвитку економіки в регіоні.
Також у 80-ті роки на Луганщині виникає багато й примітивних селянських та козацьких копалень, що активно розвивалися і в наступному десятилітті. Так, у 1880 році урядник Письменний, козаки Планідін і Ющенко заснували поблизу селища Шарапніне вугільні шахти. Антрацит, що тут видобували, гужовим транспортом возили до Сулинського чавуноливарного заводу. У 70-х роках почали доволі активно розроблятися в околиці с. Черкаського (Зимогір’я) поклади кам’яного вугілля. Обладнання таких шахт було дуже примітивним. Вони не мали ні водовідливних пристроїв, ні зрубів. Виробка робилася з шарів, що були розташовані вище підгрунтових вод. [32, с.8]
Хотілося б звернути особливу увагу на те, що верства великих підприємців у вугільній промисловості Луганщини формувалися з осіб, які стояли на різних щаблях соціальної драбини. Серед власників копалень можна було зустріти й поміщиків (П.А. Карпов), і промисловців (О.К. Алчевський), і гірничих інженерів М.С. Авдаков), і селян і вихідців з донських козаків, і перших представників іноземного капіталу – англійського, французького, німецького, бельгійського.
Говорячи про темпи й масштаби розвитку кам’яновугільної промисловості в Донецькому басейні за перші три десятиліття пореформеного періоду можна навести такі дані: у 1860 році було видобуто 6 млн. пудів, у 1870 році – 15,6 млн. пудів, у 1880 році – 86,6 млн. пудів і в 1890 році – 125,5 млн. пудів. Судячи з цього можна зробити висновок, що підприємці зробили великий внесок для створення центру кам’яновугільної промисловості на Луганщині.
Наряду з виникненням підприємств вугільної промисловості, почали виникати й підприємства металургійної промисловості. Знову ж Луганщина стала центром, де почали виникати нові металургійні заводи. Це було пов’язане із тим, що вони працювали лише на вугіллі.
У зв’язку з наміром уряду імперії організувати в регіоні рейкове виробництво, у 1866 році почалося будівництво нового казенного металургійного заводу в Лисичій балці на правому березі Сіверського Дінця. Будівництво цього заводу, що отримав назву Лисичанського, було закінчено в 1869 році. Не зайве буде звернути увагу, що спорудження підприємства було розпочато талановитим гірничим інженером М.Ф. Мещеріним. Улаштування машин і механізмів було доручено відомому вченому, професору Петербурзького гірничого інституту І.А. Тіме. Його помічником з металургійної галузі був інженер-металург І.І. Зеленців, який замістив через кілька років М.Ф. Мещеріна. У травні 1870 року на Лисичанському заводі почалася плавка чавуну. Але надії на отримання якісних коксу й руди на місці не здійснися. Собівартість чавуну перевищувала кошторисну більш ніж у сім разів. Але й тут були свої причини, які сприяли сповільненню при створенні металургійної бази. Зокрема це була причина в економічній політиці імперського уряду в питаннях забезпечення країни металом. Також важким було питання, що стосувалося тарифів і державного мита на довіз із-за кордону чавуну, заліза й машин. Було дозволено безмитний ввіз металу для концесій, наданих урядом для будівництва залізниць. Такі заходи прирікали промисловців Луганщини на залежність від привізного металу. Це також підривало економічний ґрунт щодо організації власної металургії в регіоні, яка на початковому етапі розвитку не могла конкурувати із західноєвропейською металургією, котра поставляла більш дешевий метал. Безмитним ввозом великої кількості машин і металу в державу значною мірою пояснюється і те, що спроби організувати промислову виплавку чавуну в регіоні були визнані економічно невигідними й роботи щодо розвитку металургії провадилися повільно.
Нарешті, 15 жовтня 1866 року був прийнятий закон, за яким замовлення, пов’язані з розвитком залізничного транспорту, повинні були виконуватися тільки всередині імперії, «не зважаючи на труднощі чи незручності, що могли б виявитися на перших порах». [57, с.8] Унаслідок цього запроваджувалися урядові премії за виробництво паротягів і вагонів, а також за виготовлення стальних рейок. Це сприяло будівництву підприємцями машинобудівних і металургійних заводів, залученню для цього й іноземних капіталів, прискоренню створення своєї регіональної металургійної бази.