Географічне положення нового підприємства без сумнівно було зручним для розвитку машинобудування. Сюди міг надходити чавун із сусідніх південних заводів, кам’яне вугілля і кокс – з найближчих копалень. Завод розташувався на залізниці й біля Сіверського Дінця, у місцевості, де металургійні й металообробні виробництва мали давні традиції. Будівництво заводу, що почалося влітку 1896 року, велося прискореними темпами. На 1 серпня 1987 року вже діяли допоміжні майстерні з паровим двигуном, частково чавуноливарна майстерня і деякі машини. У цей час зводилися будівлі для трьох мартенівських печей загальною продуктивністю від 250 до 300 тис. пудів (4-5 тис. тонн) на рік, прокатного цеху з трубопрокатним відділенням, великого котельного цеху, центральної електростанції, водопостачання, адміністративні корпуси тощо [56, с.64].
На заводі Гартмана з 1898 року почалася виплавка сталі (2,2 млн. пудів у 1900 році). Він виробляв в основному листовий і котельний метал. У травні 1900 року виготовлений перший луганський паровоз, повністю змодельований в Луганську паровоз успішно пройшов іспит, на котрому був присутній сам Г.Р. Гартман. Підприємство було розраховане на випуск 20-ти паровозів на місяць, у той час як Путиловський (1800 року побудування) і Брянський (1873 року побудування) заводи випускали тільки по 13-14 паровозів на місяць. Зручне місце розташування заводу створило сприятливі умови для його розвитку. Протягом 4-х років на підприємстві послідовно вводяться в дію: в 1897 році – електростанція, у 1898 році – мартенівський, чавуноливарний цехи, в 1899 році – паровозомеханічний, мідноливарний, парова кузня, у 1900 році – сталеливарний цех [8, с.32]. На заводі Гартмана працювало багато іноземних спеціалістів. З 18-ти відділів заводу і служб вони очолювали 13, або 72 %. У шести основних цехах з 14 майстрів – іноземців було 12, або 86 %.
Зазначимо, що корпуси підприємства, побудованого за останнім словом науки і техніки того часу, були найбільш значимими промисловими спорудами в місті. Їх специфічний вигляд визначив на багато років архітектурний характер промислової зони Луганська – так, як і будівлі заводської колонії підкреслили краще, що було в архітектурі міських цивільних будинків, ставши прикладом комплексного рішення забудівлі, взірцем функціональної доцільності й будівельної майстерності. Колонія, що займала площу 4,9 десятин (5,3 га), була розташована на відстані однієї з лишком версти від заводу. У північній її частині розташувався цегляний дім директора заводу – великий особняк з 28 приміщеннями; неподалік від нього знаходився ряд кам’яних і дерев’яних будівель – для сторожа, кучера, садівника, пральня і камора, конюшня і оранжерея. По обидва боки головного під’їзного й пішохідного шляху були споруджені особняки з надвірними будівлями, біля входу на територію колонії – дім сторожа. Крім цих будинків, розрахованих на заводську еліту, у колонії були інші одно- і двоповерхові будинки, де мешкали майстри, дрібні службовці. Крім того, на території колонії функціонувала лікарня на 22 ліжка, тут же було приміщення для карети швидкої допомоги. Двоповерховий цегляний будинок школи мав власне парове опалення і водопостачання з артезіанської свердловини 50-ти метрової глибини. Неподалік від школи знаходилися три фільтри біологічної станції. Це було єдиною інженерною спорудою такого роду в місті. Заводське селище стало своєрідним «містом в місті» - зі своїми інженерними комунікаціями, автономним водо- і електропостачанням, навіть власним «садом для гуляння» площею майже 18 тис. м2 [64, с.18].
Треба хоч коротко зупинитися на особі фундатора заводу – талановитому інженері, фінансисті та організаторі Густаві Ріхардовичі Гартмані. Він народився у 1842 році в місті Хемнитці (Німеччина). Там Густав отримав середню освіту, працював на підприємстві свого батька, поєднуючи роботу з навчанням в комерційному училищі. Потім працював у Гамбурзі, де займався імпортом металу й бавовни. Після приїзду до Англії, молодий Гартман на відомому на той час паровозобудівному заводі в Манчестері вивчає технологію виробництва локомотивів. Після повернення до Німеччини Густав Гартман поступово бере до своїх рук кермо влади підприємствами батька (1867-1870 роки). Густав Гартман зміцнює зв’язки з промисловцями та банкірами, а в 1881 році приїжджає до Дрездена, де стає директором Дрезденського банку (1887 р.). Після створення російського товариства машинобудівних заводів Гартмана Густав Гартман перебував на посаді голови правління цього товариства до 1908 р. включно. Густав Гартман – почесний доктор інженер Дрезденського вищого технічного училища, засновник найбільшого не тільки в Російській імперії, а й в Європі Луганського паровозобудівного заводу, помер у 1910 році, відпочиваючи на курорті поблизу Мюнхена [43, с.12].
На березень 1903 року завод Гартмана побудував 359 тепловозів, а за обсягом своєї головної продукції залишив позаду такі відомі російські заводи, як Путиловський і Невський. У 1905 році підприємство показало, що стало серйозним конкурентом і для таких великих заводів, як Коломенський, Харківський, Брянський і Сормівській. Так, якщо в 1905 році на Луганському заводі було вироблено 245 паровозів, то на Путиловському – 84, Невському – 113, Коломенському – 172, Харківському -141, Брянському – 190 і Сормієвському – 177. у 1910 році розглядуване підприємство освоїло випуск потужних на той час пасажирських паровозів серії «С» і вантажних «Е» [43, с.24].
На початку ХХ століття у структурі Луганського паровозобудівного заводу були 23 відділи та ряд інших служб (центральна електростанція, будівельний відділ, ремонтний відділ, залізничний відділ, головна крамниця, технічна школа, головна контора, пожежна й поліцейська служба). Тут були встановлені 265 металообробних верстатів і механізмів, 191 електромотор, 35 парових котлів, 20 парових машин, електричні та парові крани з підйомною силою 52 тонни, ручні крани загальною підйомною силою в 90 тонн. Водопостачання здійснювалося насосами загальною продуктивністю 2530 м3 на годину. Така оснащеність могла забезпечити щорічне виробництво 240 паровозів, 65,5 тонн сталі, 573 тонни мідного литва. На 1914 рік кількість робітників тут становила 4,5 тис. чоловік. Треба зазначити, що Луганськ у цей час посідає помітне місце в економіці Донбасу й Наддніпрянської України в цілому. У місті діяло вже 31 підприємство з обсягом продукції 1,9 млн. крб.. За темпами росту Луганськ посідав третє місце в Російській імперії після Баку та Катеринослава [46, с.24]. В цьому була велика заслуга місцевих та іноземних підприємців, які наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. зуміли значно підняти промисловий розвиток регіону, а отже й економічний темп росту Луганщини. Лише протягом 20-ти років, починаючи з 1879 року, кількість заводів зросла в 3,6 рази, кількість робітників збільшилась в 4,9 рази, а вартість продукції зросла в 4 рази.
Іноземці вкладали свої кошти й у такі галузі промисловості як скляна, соляна, содова, виробництво дзеркал тощо. На кінець ХІХ ст.. іноземні підприємці придбали всі найкращі родовища кам’яної солі. Лише одне товариство солепромисловців на Луганщині зберегло свої позиції конкуренції, як вітчизняне. Це кудл Південно-російське промислове товариство з основним капіталом в 1 млн. крб. Його засновниками були дворянин К.О. Молєвський та купець І.І. Коммен [28, с.39].
У цей період виникли скляний завод у Костянтинівці, содове підприємство в бахматі, Анонімне товариство вогнетривкої і керамічної продукції та ін.
Правління 19-ти акціонерних товариств знаходилися в Брюсселі, Парижі, Лондоні та Берліні, решта розташовувалися переважно в Санки-Петербурзі. Основна маса підприємств, де в тій чи іншій мірі брали участь іноземці, діяла на підставі російських статутів (наприклад, з 11-ти металургійних заводів всього 5 діяло за іноземними статутами). Акції більшості товариств котирувалися на іноземних біржах. Фінансовими операціями по укладенню капіталів у південну промисловість Російської імперії займалися головним чином римські, брюссельські й німецькі банки. Проте, увід іноземних капіталів мав і негативні наслідки, тому що треба було забезпечити «послуги за послуги». Так, якщо забігти наперед, Франція домагалася з часом за свої займи деяких поступок у торговому договорі з Російською імперією 16 вересня 1905 року. У певну залежність потрапляли окремі банки й підприємства [51, с.17].
Прибутки з капіталу, укладеного іноземцями у вітчизняну металургію ішли за кордон. Точніше – тільки дивіденди, тому що частина прибутку інвестувалася в подальший розвиток промисловості. До того ж, зайнявши панівне становище в галузі, заповнивши ринок своєю продукцією, іноземний капітал перешкоджав упровадженню вітчизняних капіталів у галузь й отриманню відповідних прибутків вітчизняними підприємцями. Але побудовані іноземцями заводи діяли на нашій землі, забезпечували своєю продукцією українське господарство, на найкращому іноземному обладнанні там працювали українські й російські робітники та інженери, освоюючи цю техніку. Було неможливо вивезти з країни назад вкладений капітал, демонтувати й вивезти підприємства. У всякому разі безперечним був результат: металургія Луганщини швидко зростала, доганяючи передові підприємства Заходу. І важко сказати, змогли б російські та українські підприємці зробити за короткий час такі ж великі капіталовкладення в металургію Луганщини, без підприємців з-за кордону.