ПРОВІСНИК
Тепер, коли стало можливим з усією об'єктивністю оглядати наше недавнє минуле, наспів, на мою думку, час для другого, нового прочитання творчої спадщини Олександра Петровича Довженка. Передовсім — його кіноповісті «Україна в огні» та «Щоденника», який у повному обсязі приходить до нас лише сьогодні. Далеко не всі знають, що в січні 1944 року Сталін заборонив «Україну в огні» для друку й постановки, в результаті чого світове кіномистецтво не дорахувалося ще одного Довженкового шедевра. Більше того, після заборони атмосфера довкола Довженка почала згущуватись і загрожувала навіть самому життю художника. Про це ми довідуємось із неопублікованих досі щоденникових записів. Автора чи не найсильнішого і найдраматичнішого твору про перший період війни, написаного по гарячих слідах подій, звинувачували мало не в ста смертних гріхах аж до того, що він своїми творами нібито духовно роззброював рідний народ у боротьбі з фашизмом. Виродок роду людського Берія чекав лише моменту... Проте, на щастя наше, в установі, якою він керував, були й люди високої честі і мужності. Хочеться низько вклонитися генералу-чекістові, якому доручено було збирати матеріал, що компрометував би митця. Однак, не без ризику для власного життя, генерал не виконав невдячної місії.
Здебільшого вони приходять у мої думки разом — один більш ніж через 120 років після своєї смерті, другий — через тридцять з лишком. Можливо, викликано це тим, що в трагічних долях обох є чимало спільного і що обидва — генії. Про першого знаю з непе-ребутнього «Кобзаря» та численних спогадів його сучасників, з другим — мав щастя спілкуватися.
Генії починаються змалку. Так чи так виявляють вони себе замолоду — винятковою допитливістю, разючою відмінністю від дітей інших. Чи кожній, скажімо, дитині спаде на думку шукати залізних стовпів, що нібито підпирають небо, до чого вдався був шестирічний Тарас? І чи не ця допитливість привела його потім, уже дорослого, до чогось суттєвішого й реальнішого — до пошуку правди й справедливості. Малий же Сашко Довженко теж вирізнявся з-поміж своїх товаришів дитинства. Якось один із його сосниць-ких земляків розповідав мені: «Ідемо, бувало, в ліс або на Десну, розмовляємо. Місця сходжені й переходжені, нічого такого не впадає в око. А Сашко візьме та й зверне нашу увагу то на крону якогось дерева, то на хмару, яка йому щось нагадує. Правду кажучи, воно мало нас цікавило».
Напевне, були й інші вияви самобутнього світосприймання юного Сашка, яких не могли не помічати батько-матір, ровесники. Однак переважна більшість односельців, якщо не всі до одного, насамперед дивилися на цю хлоп'ячу незвичайність як на дивацтво.
Багатьма роками пізніше Олександр Петрович, уже визнаний майстер кіно, напише в знаменитій своїй «Зачарованій Десні»: «Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь — в дубовій, вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинялось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».
Ми вельми вдячні Довженкові за це зізнання. Воно розкриває нам первісний секрет
таланту, що запліднюється,. як бачимо, винятковою спостережливістю та вразливістю людської вдачі. Отже, висновок сам напрошується: письменник, митець починається з уяви, з того, яка вона в нього — приземлена, однозначна чи жива й багатюща, як сама природа. Без багатої уяви неможливе художнє мислення, яке відтворює навколишню дійсність не фотографічно, а в образах. Цим саме відрізняються письменники й художники від істориків та фотографів.
Образне бачення... Відколи чуємо й пишемо про нього, а до кінця й не усвідомлюємо, скільком із тих, хто вважає себе художником, його бракує. Ніяке знання законів творчості, ні неперевершена досконалість форми, без властивого тобі одному світовідчуття, не робить твір літературним явищем, в той час як при його наявності твоя робота може стати не лише національним, а й світовим набутком, незважаючи на її ідеологічну спрямованість. Чим іншим можна пояснити той факт, що кінофестивалі наскрізь комуністичних Довженкових фільмів відбуваються час від часу в Італії, Франції, Іспанії, США, Канаді, Японії, в соціалістичних країнах; Мистецтво є мистецтвом, і закони його непорушні. «Я мислив образами, тому що я художник. Се була творчість радісна, легка і, здавалось, бездонна. У мене була крилата душа, і розум, і серце. Все якось гармонічно сполучалось в мені... Ішли літа. І все частіше й частіше почало здаватися мені, що я вже не той. Думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немовби вирвало вітрами пір'я. Я став мислить ідеями, завданнями, тематичними планами, тому щб мені вже точно документально відомо, на який рік у моїх почуттях створення мого Євгенія Онєгіна, мого Тараса Бульби, Короля Ліра мого заплановано... Я думаю тепер теж ідеями. У мене їх багато. І всі вони прекрасні й високі... Тільки образи покинули мене. Одвернулись од мене мої улюблені, рідні, дорогі». Такий ось підсумок підведе під кінець життя митець. Хай вибачить читач за довгу цитату, але вона, як ніщо інше, проливає світло на природу художньої творчості і на те, в який час і за яких умов довелося творити навіть таким геніальним митцям, як Довженко. По-друге, нехай наведені вище слова візьмуть собі на озброєння критики й літературознавці як єдино можливий критерій оцінки літературного твору: засвічує ідею образне мислення — є твір, не засвічує — немає твору.
Саме за цим принципом творилися широковідомі картини Олександра Довженка — «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Аероград», «Іван», «Щорс», «Мічурін» і «Поема про море», роботу над якою обірвала смерть митця, але яка була завершена дружиною Юлією Солнцевою. Що не фільм, то й вторгнення художника в іще неосвоєну царину людського духу, країни, епохи. Коли ж інколи й озирався митець у минуле («Звенигора», «Арсенал», «Щорс»), то й це робилося, щоб прозирнути майбутнє, утвердитися світоглядно й творчо. Особливе місце в літературній спадщині О. Довженка посідає «Україна в огні».
Я не ставлю собі за мету розгляд мистецького доробку Олександра Довженка як визнаного майстра світового кіно, його творчих засад. Про це написано безліч статей, аж до монографій — як у нашій країні, так і за кордоном. Насамперед мене хвилює, бентежить мій розум доля «України в огні» та реакція на неї Сталіна і його камарильї. Чому так не сподобався твір «генію» людства? Що так обурило й роздратувало «великого» полководця? Чому після того в житті славетного митця почалася чорна й безпросвітна смуга? «Україна в огні» — чесна, неприхована правда про перший період війни. Через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією я, не вагаючись, ставлю її на перше місце з-поміж творів, написаних на цю тему в той час. За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями
цей твір у радянській літературі тих часів не має собі рівного. Чого варта лише доля однієї з героїнь Христі Хуторної, в образі якої проглядається значно більше, ніж доля однієї людини.
У творі діють дві основні сили: прості радянські люди — голова колгоспу Лаврін Запорожець, його дорослі сини, дочка Олеся, її подруга Христя, Мина Товченик, інші односельці. З другого боку — завойовники — німецький полковник фон Краузе, його син Людвіг, італійський капітан Пальма, фашистський посіпака Заброда. Щось середнє між добром і злом — військовий прокурор Лиманчук, весь просякнутий підозрою до рідних людей, бездушністю й показним патріотизмом. Тяжка й нерівна боротьба розгортається між цими двома таборами не на життя, а на смерть. Дві ідеології, два антагоністичні світи. Хто кого? Зазнавши нелюдських страждань і мук, пройшовши через перипетії, від яких холоне душа, довженківські герої все ж перемагають. «Так у чому справа? — може запитати читач.— Все правильно, все як і повинно бути». Все, та не зовсім. Сповідуючи правд}', Олександр Довженко виявив дивовижну на ті часи безкомпромісність — перший у радянській літературі піддав сумніву непогрішність сталінського «генія», пригадавши йому довоєнні пророцтва, що так ганебно провалилися в перші ж години війни. Митець, по суті, став на прю з найсильнішим світу сього. Жодного доброго слова про Сталіна на всю повість! Та й чи міг Довженко прославляти того, хто напередодні війни так захопився був нищенням військових кадрів, соратників Леніна, ветеранів революції, цвіту художньої, наукової, медичної інтелігенції, аж до фольклористів, що проґавив напад фашистської Німеччини, тим самим додавши до незліченних жертв довоєнних ще й кілька мільйонів жертв у перші роки війни. Такого безголів'я не зазнав, мабуть, жоден народ у світовій історії. Громадянська мужність Олександра Довженка була за межами можливого:
«Лишившись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.
— Прощай, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде. Та сталося: не малою, ве
ликою кров'ю на території,— тихо промовив він до портрета.— Що буде з народом на
шим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та
по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіроманців, та натруять одне на одного,
так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, то
варишу мій. Ой важке наше безсмертя.
— ...Почувся стук у двері.
— Прощайте, йдуть.— Лаврін повернувпортрета до стіни й поставив д о л і».
Важко повірити, що твір був написаний за життя Сталіна і що його читав сам диктатор. Але це не все. Торкаючись наших воєнних поразок 1941 року, Довженко не згоджується з сталінською концепцією щодо загострення класової боротьби в міру просування нашої країни до соціалізму, а також із довоєнними методами виховання молодого покоління. «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним,— це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж і рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас»,— з гіркотою занотовує Довженко до свого записника 14 квітня 1942 р. Саме так пояснюватимуть потім причини поразок герої знаменитої кіноповісті, і з цим не можна не погодитись. Уважно прочитаймо цей твір!