Мене вражала дідова бібліотека. Вона розміщувалася у кількох кімнатах, на чисельних поличках і книжкових шафах. Це була Бібліотека з великої літери. У свої приїзди до Станіслава я багато годин проводив у ній. Там можна було знайти, здається, все – українську класику ХІХ і ХХ століття, твори В.Бєлінського, І.Тургенєва, І.Гончарова, Л.Толстого, зарубіжну літературу. Окремі місця відводилися передплатним виданням – часописам “Вітчизна”, “Новый мир”, “Иностранная литература”. Протягом майже двадцяти років у бібліотеці збиралася “Роман-газета” – унікальна форма об’єднання у межах одного видавничого проекту слов’янських, європейських, азійських, американських письменників. Моїми улюбленими серіями стали “Роман-газета” та “Иностранная литература”.
Бібліотека мала непересічну ауру. Я міг днями сидіти у залі - центральній кімнаті дідової бібліотеки, читаючи з такою насолодою, з якою люди п’ють каву, дивляться телевізор, відпочивають від важкого тижня. Ця бібліотека згодом вплинула не тільки на мої інтереси, але й на мою долю. Під час роботи над кандидатською дисертацією я використовував твори О.Солженіцина, А.Рибакова, Ю.Домбровського, В.Дудінцева, що друкувалися в “Новом мире”, “Роман-газете” 60-х років, а одним з поштовхів до написання докторської дисертації про творчу діяльність Миколи Куліша стала книжка спогадів Юрія Смолича “Розповідь про неспокій”, яку я полюбив ще з шкільних років і з якої взнав чимало важливого, цікавого про український літературний процес 20-х років.
Книга була для Костя Йосиповича квінтесенцією мудрості, продовженням роботи над собою. І це відчували всі, хто його знав.
Оскільки сам директор друкувався в обласній та всеукраїнській пресі з публіцистичними й прозовими творами, у школі регулярно проводилися конкурси на кращий вірш, нарис, оповідання, на кращу стінну газету. На уроках, позакласних заходах, педагогічних радах обговорювалися найбільш цікаві твори сучасної української та світової літератури. Вчителями систематично підтримувалися літературні здібності учнів, а Слово - художнє, влучне, містке - було в сталій пошані.
Для поглиблення естетичного розвитку при Станіславській середній школі було організовано трирічну музичну школу. На шкільних і сільських заходах активно виступали два учнівські хори, ансамбль баяністів, духовий і струнний оркестри. Доречно зазначити, що Кость Йосипович залюбки слухав гру народних інструментів, співав разом з іншими вчителями у загальношкільному хорі. Коло його інтересів не зводилося лише до фольклорної культури. Мій дід любив високопрофесійну естрадну музику, з насолодою слухав пісні А.Бабаджаняна - мелодійно широкі, ліричні, проникливі.
У мистецтві 60 - 70-х років (вже на моїй пам’яті) він поціновував те, що було позначено рисами неординарності, природної обдарованості, художньо-образної виразності. Він любив співаків з сильними, потужними голосами, акторів з талантом органічного перевтілення, фільми зі значною емоційною глибиною. Кость Йосипович був постійно відкритим до нового у житті, до талановитих виявів у новому повсякденні. Й категорія нового переносилася ним у педагогічно-організаційну справу. Він придумував, створював, ініціював нове у діяльності Станіславської середньої школи.
З ініціативи директора, який добре розумівся на українській драматургії та кохався в українському класичному театрі ХІХ століття, було засновано учнівський драматичний гурток, за репетиціями й аматорськими постановками якого турботливо стежив Кость Йосипович. Мріючи про гармонійну особистість, у 50-ті роки він також утворив у сільській школі картинну галерею та історико-краєзнавчий музей. Станіслав ставав одним з центрів художньо-естетичного виховання Херсонської області, набував визнання за її межами.
З незмінною повагою й зацікавленістю К.Й.Голобородько ставився до спадщини А.С.Макаренка й уважав його визначним майстром виховної справи. Під враженням від “Педагогической поэмы” у Станіславській школі на початку 50-х виникає перша в Херсонській області учнівська виробнича бригада, було закладено досліди на пришкільних ділянках, за якими спостерігали й здійснівали догляд учні. Пришкільна майстерня мала у своєму складі спеціальну учнівську бригаду з ремонту сільських будинків. При школі були створені теплиця й живий куточок, що знаходилися під опікою вихованців різного віку. Регулярно здійснювалися тематичні екскурсії учнів і вчителів на виробництво, сільськогосподарські об’єкти.
Ефективно працювали технічні гуртки. Школярі на взаємовигідних умовах співпрацювали з місцевим колгоспом. Вони піклувалися про екологічну естетику Станіслава. Їхніми руками у селі вирощувалися фруктові й декоративні дерева, висаджувалися парки. У виступах перед учительською громадою області Кость Йосипович часто підкреслював, що виховання у праці, через трудові процеси - річ дуже важлива й не варто ним нехтувати.
Результати навчально-виховних інновацій, здійснюваних у Станіславській школі протягом двох десятиліть, виявилися настільки помітними, що 1961 року херсонський дослідник Михайло Ковальов характеризував її так: “Школа славиться тим, що дає учням глибокі знання з основ наук, прищіплює їм любов і навички до праці. В післявоєнні роки майже всі випускники цієї школи вступали в вузи, бо дійсно мали добру теоретичну підготовку”.
К.Й.Голобородько неодноразово висловлював думку: людина народжується для того, щоб перемагати - обставини, долю, негаразди. Людей з психологією переможців - тих, хто може брати життєві висоти, досягати поставленої мети,
стверджувати своє право на соціальну вагу, максимально висловлювати себе у різних формах працевиявлення, - Кость Йосипович виховав чимало.
У формуванні непересічної особистості К.Й.Голобородько досяг таких вершин, які виявилися підвладними небагатьом з сучасних йому педагогів. Чи не занадто суб’єктивно сформульовано цю тезу? Сподіваюся, ні. Серед випускників Станіславської середньої школи виділяється потужна когорта іменитих людей. Це доктор медичних наук Ю.С.Гаркуша-Божко, генерал-лейтенант бронетанкових війск І.Н.Гаркуша, кандидати фізико-математичних наук О.Я.Кучма, З.В.Колісниченко, колишній редактор часопису “Донбас”, автор понад двадцяти книжок К.Є.Михеїв, письменник і редактор херсонських обласних газет Ю.К.Голобородько (старший син педагога), лауреат Державної премії СРСР механізатор О.П.Галушко, відмінник народної освіти Р.Я.Кучеренко та ін. Достеменно сказано: скажіть, чого ви досягли, й стане зрозумілим, чому вас учили.
Напружена учительська робота супроводжувалася художньою діяльністю Костя Голобородька (так він підписував свої твори). Біографічний, педагогічний, аналітичний досвід у межах майже століття - таким був закономірний матеріал для його літературної творчості.
У жанрах короткої прози – оповідання, новели – Кость Голобородько змальовував життя й стосунки української школи початку ХХ сторіччя (“Призначення”), психологічні перипетії національно-громадянської війни (“Гроза над Дніпром”), етичні аспекти сучасної йому школи (“Чужий зошит”), динаміку становлення сильної, вольової особистості (“Місце під сонцем”), складнощі міжособистісних, інтимних стосунків (“Весна починається в березні”, “Марина”). Він був прихильником реалістичного письма, пройнятого напругою психологізму.
Основна тема літературної творчості К.Голобородька – школа життя. Його персонажі, як правило, є динамічними натурами, вони долають внутрішні бар’єри, відкривають себе, свої невідомі, не реалізовані потенції. Пафос внутрішнього боріння, потяг до зображення видимої та невидимої напруги людського життя складають художню основу прози Костя Голобородька. Прагнучи реалістичної повноти, повнокровності у зображенні дійсності, він звертався й до мотивів, що не були типовими для української літератури 50–60–х років.
Так, оповідання “Після бурі”, вміщене у книжці “Вчителю наш дорогий…” (1961), відбиває поширеність в українській свідомості перших десятиліть ХХ століття ідеї національної незалежності. Проблема України, боротьба за її долю проходять лейтмотивом у творі. Один з основних персонажів оповідання, Вдовиченко, мріє про часи, коли “все буде по-українському, де не підеш. Служба божа у церкві і та буде правитись по-нашому…” Вдовиченко підкреслено пишається тим, що він українець і що його два сина у Києві, в лавах українського війська, воюють за українську ідею. Високо він оцінює й ватажків цієї ідеї, звертає до них такі піднесені слова: “У мене всі книги професора Грушевського, з ним самим бачився, говорив, як це з вами, бачив Петлюру, Винниченка. О-о, великі це люди! Послухали б ви, як вони люблять Україну!” Трагедія цього персонажу полягає в тому, що він, як й інші, виром історії втягнутий у жорстоку, непримиренну боротьбу, що точиться навколо України та долі людини у ній.
Улюблена художня територія Костя Голобородька - таврійські простори, краєвиди. У його творах чимало пейзажних малюнків, що передають специфічний характер Таврії – поєднання степу, безмежжя й водної далечини. Пейзажі є живими, виразними, вони виписані акцентованим, сильним словом, побудовані на густих, насичених інтонаціях.
“Стояла та пора року, коли в степу все вже погоріло. Жодної зеленої смуги. Куди не кинь оком – скрізь руда кострубата стерня. Зрідка попадалися убогі смужки закуреної кукурудзи, чорних соняшників. А то все – кучерявий курай, кущаста гусятниця з білястою кашкою, сивий мишій. Їм було привільно в широкому степу, порізаному вздовж і впоперек звивистими мужицькими наділами.
Гарбичка з необшитими драбинами повільно котилася курним степовим шляхом, скрипіла немазаними колесами, непригвинченими гайками”, - малює характерну таврійську картину Кость Голобородько в оповіданні “Призначення”.