Ризики, які підлягають страхуванню, для першої групи об`єктів страхування складають: загибель чи пошкодження від аварії (зіткнення, перекидання, наїзд на перешкоду, падіння), пожежі, вибуху, землетрусу, повені, урагану та інших стихійних лих, а також викрадення, угону, інших протиправних дій третіх осіб.
Для другої та третьої груп об`єктів страхування ризики пов`язані з рухом по дорозі, зі збитками майну і здоров`ю внаслідок ДТП.
Згідно з названими ризиками, можна виділити три основні види автотранспортного страхування: страхування самих засобів транспорту (авто-каско); страхування засобів транспорту разом з майном (багажем), що знаходиться в ньому, а також водієм і пасажирами (від нещасних випадків) комбіноване страхування – (авто-комбі); і третій вид – комбіноване страхування разом зі страхуванням цивільної відповідальності власників транспортних засобів за збитки, завдані третім особам.
Можна зробити висновок, що автотранспортне страхування – це тип комбінованого страхування, який дозволяє в комплексі застрахувати самі засоби автотранспорту, багаж і додаткове обладнання, що знаходиться в автомобілі, а також – водіїв і пасажирів на випадок заподіяння шкоди їм самим чи третім особам.
В галузі автомобільного страхування ведучу роль у всьому світі займає страхування цивільної відповідальності, оскільки воно забезпечує страховий захист здоров`я, життя і майна осіб, пов`язаних з використанням автотранспорту, і ставить перед собою мету – дати можливість отримати компенсацію.
В результаті багатьох правових рішень та практичних дій з`явився та отримав широкий розвиток вид страхування цивільної відповідальності, об`єктом якого являється відповідальність за збитки (втрати), які можуть бути завдані третім особам під час використання транспорту його власником чи водієм.
Обсяг відповідальності в зв`язку з завданням збитків регулюється, як правило, законом про обов`язкове страхування автоцивільної відповідальності, що діє у відповідній країні.
Практично в усіх європейських країнах страхування автоцивільної відповідальності є обов`язковим, оскільки в першу чергу захищає інтереси постраждалих в результаті дорожньо-транспортних пригод. Необхідність особливих законодавчих положень для їх захисту була усвідомлена у багатьох країнах світу. Перші закони про обов`язкове страхування автоцивільної відповідальності були прийняті в кінці двадцятих років. З числа країн ЄЕС Данія була першою країною, яка ввела обов`язкове страхування відповідальності автомобілістів. Це відбулось в 1927 році.
В 1930 році її приклад наслідувала Англія, а в 1932 році - Люксембург, в 1934 році -- Ірландія, в 1939 році - Германія. У Франції та Бельгії обов`язкове страхування цивільної відповідальності було введене тільки у 50-х роках.
Але прийняте законодавство не вирішувало іншої важливої частини проблеми, так як не дозволяло забезпечити виплату компенсації постраждалим в результаті ДТП, винуватцем якого був би іноземний громадянин. В роки, що передували другій світовій війні, з`явились перші передумови для створення міжнародного законодавства в галузі страхування автоцивільної відповідальності, але труднощі, що виникли при цьому, виявились нездоланними. Після війни в період бурхливого розвитку дорожнього руху в європейських країнах питання знову набуває гостроти. При цьому з`явилась необхідність створення системи, яка давала б можливість досягнення двох основних цілей:
* інтереси потерпілої сторони повинні бути захищені в будь-якій країні у випадку дорожньо-транспортної пригоди, винуватцем якої є іноземний громадянин;
* іноземний громадянин, що є власником чи водієм автотранспортного засобу, зареєстрованого за кордоном, не повинен зустрічати перешкоди в країні відвідання у вигляді різних вимог та обмежень, визначених національними законами про обов`язкове страхування автоцивільної відповідальності.
В травні 1948 року було внесено пропозицію про введення в дію міжнародної системи страхування автоцивільної відповідальності, заснованої на системі, що діяла в Скандинавії протягом кількох років. Таким чином було покладено основу для створення системи, яка отримала назву “Зелена карта”.
В 1949 році представники автострахувальників кожної з зацікавлених країн зустрілися в Лондоні і створили орган управління – Раду Бюро. У грудні 1951 року Рада Бюро повідомила Європейську Економічну Комісію в Женеві про створення структури по введенню Системи “Зелена карта”. Система вступила в силу з 1 січня 1953 року.
В кожній країні-учасниці Системи страховими організаціями створюються Бюро. Бюро виконують дві основні функції:
а) випускають посвідчення “Зелена карта” для видачі їх страхувальникам (Бюро по відшкодуванню збитків);
б) регулюють претензії, що виникають в даній країні, і пред`являють позов до іноземних громадян, що винні в нанесенні збитків (шкоди) при використанні ними автотранспортних засобів та які мають посвідчення “Зелена карта” (Бюро з урегулювання претензій).
Документом, що підтверджує наявність страхування цивільної відповідальності, є “Міжнародна карта автострахування”, чи “Зелена карта”. Вона містить усі необхідні відомості про засіб транспорту, його власника, умови страхування (строк і місце дії). У випадку, якщо її власник стає винуватцем ДТП, він пред`являє її представникам влади чи поліції, підтверджуючи тим самим наявність страхування, а постраждалій стороні повідомляють адресу Бюро в країні відвідування, яке буде здійснювати врегулювання претензії.
Україна також створила Моторне страхове бюро. Основою стала постанова Кабінету Міністрів України №372 від 7 червня 1994 року. Фундаторами Моторного бюро стали 17 страхових компаній: “АСКА-Донецьк”, “Віспер”, “Гарант-авто”, “Омета-інстер”, “Оранта”, “Остра”, “Саламандра”, “Скайд” і т.д.
У вересні 1994 року вийшло положення про членство в Моторному бюро. Може бути повне та асоційоване членство.
Повне та асоційоване членство передбачують внесення вступних внесків, внесків у фонд захисту постраждалих (потерпілих) в ДТП, а також внески у фонд страхових гарантій. Але існує відмінність: повні члени виплачують внески і у ВКВ, і у гривнях, а асоційовані -- тільки в гривнях.
Вступні внески складають 2000 мінімальних заробітних плат, членські внески – 50 мінімальних заробітних плат, внески у фонд захисту потерпілих – 2,5% страхових премій, отриманих протягом місяця, внески у фонд страхових гарантій встановлюються в карбованцях - 2,5 мільярдів карбованців (25000000 гривень) і у ВКВ – 1000 000 USD. Фонд страхових гарантій в Моторному бюро повинен складати не менш ніж 400 000 USD.
Мета створення Моторного бюро:
* координація дій членів Моторного бюро;
* координація прикордонного страхування;
* забезпечення полісів членів Моторного бюро;
* проведення взаєморозрахунків з зарубіжними Моторними бюро - членами “Зеленої карти”.
1.2. Становлення і розвиток автотранспортного страхування.
Історія страхування засобів автотранспорту починається з початку двадцятого століття, коли виникли перші автомобілі. Страхування автомобільного транспорту проводилось в основному в країнах Європи.
Реально в нашій країні страхування засобів автотранспорту почало проводитись приблизно в середині 50-х років, коли урядом були здійснені заходи щодо розвитку добровільного страхування домашнього майна і засобів транспорту у населення, але розповсюдження їх було незначним, так як автомобілі належали в основному підприємствам та організаціям.
З 1958 року вперше були розроблені самостійні правила добровільного страхування транспортних засобів, що належали громадянам. Але це страхування швидко застаріло.
Виникла гостра необхідність вдосконалення його умов, розширення страхової відповідальності.
В наступні роки розвитку автотранспортного страхування можна умовно визначити 3 етапи його розвитку:
1 етап (1970-1985 рр.) – добровільне страхування транспортних засобів, що належать громадянам, стало самостійним засобом страхування.
2 етап (1986-1990 рр.) – введення і розвиток добровільного комбінованого страхування автомобіля, водія і багажу (авто-комбі).
3 етап (з 1991 року) – визначається введенням нових правил добровільного страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.
З 1970 року добровільне страхування транспортних засобів, що належали громадянам, вперше стало проводитись на випадок викрадень, загибелі чи інших пошкоджень в зв`язку з угоном транспортних засобів.
За безаварійну їзду особам, що страхували засоби транспорту не менше трьох років без перерви надавався місячний пільговий термін для укладання нового договору.
В цей час добровільне страхування засобів транспорту стало окремо відбиватись у обліку, відокремившись від добровільного страхування домашнього майна.