Так, двотижневик сатири, карикатури і гумору "Комар / Їжак" (Мюнхен, 1947 - 1949) попереджав, що "Сміх - це здоров'я", а тому для переконання в цій великій життєвій істині варто було передплатити і прочитати саме цей журнал. Водночас редакція наголошувала: "На рідних землях порівнювали моє жало до операційного лянцета хірурга. І зовсім правильно, бо причинитися, в міру моїх скромних сил, до оздоровлення нашого національного організму - це ж було, є і буде моє єдине завдання. Нехай же буде потіхою для противників (і втіхою для прихильників) те, що навіть найбільш болючі операції я переводитиму на весело..."[22].
Витриманий у різних кольорах, завжди вдатний до неповторних шаржів і гострих ілюстрацій, неперевершений у політичній критиці, журнал "Комар / Їжак" часто пропонував окремі сторінки і розвороти ("Карикатури з літератури", "Великий єгипетсько-халдейський сонник", "З редакційного коша", "Одвертий лист до Когось і до Нікого" ("що має дрібку доброї волі і капку нормального глузду") Данила Тихого, "Небесний скринінг" Гаркуна Ідовитого, "дуже сумні гуморески", рецензії "Шерехи історії"), а також комунікати, побажання, листування, матеріали до "історії і психології холуїзму", народну оперету "Наталка-Полтавка" ("доробив І.Котляревському Ярема Галайда"), анекдоти, аргументи, надзвичайні вісті, спростування, вірші і т.д.
У четвертому номері за 1947 р. "Комар / Їжак" подав досить повчальний "літературний спектакль режисерії Яреми Галайди" під назвою "Театр Скомороха", змалювавши виразно гротескними барвами загальну еміграційну ситуацію, взявши на допомогу гірку правду, "потік здорової сатири й соняшного гумору", каламбури, пародії і пасквілі "в стилю славнозвісного "на городі бузина, а в Києві дядько..." тощо. Режисер попереджав: "Декорації ставимо примітивні, як наше емігрантське життя. Вікна відчиняємо, щоб дихати повітрям Європи і стояти якнайдальше від попечених голів, регіональних креатур і національної загумінковости. Але ми також за "геть з Європою", тією, що смердить. Ми за - українську органічну Європу! Попереджаємо: каміння, що його різні патріоти кидатимуть на нашу сцену - пропаде в порожнечі, розкладене ураном нашої сатири на кумедні і жалюгідні атоми нічогости каменолюбивих хуліганів. Це каміння бумерангом повернеться і впаде на їхні голови. Спектакль, що походить від слова "спекти", розпочинається без суфлера. Спечемо все власними силами, бо з суфлерами - в політиці і в неполітиці - ми ніколи далеко не заходили"[23].
Не тільки політичні партії, громадські (КУК, ЦПУЕ, СУМ, СУПЕ, СХС, УНО, ЦЕСУС, ЛУПВ, ОУЖ[24] тощо) та літературно-мистецькі й журналістські організації (МУР, УСОМ, СУЖ, НДОУЖ[25], театральна студія Й.Гірняка), а й окремі часописи ("Українські вісті", "Наше життя", "Неділя", "Час", "Українська трибуна", "Орлик", "Рідне слово", "На чужині", "Комар") стали героями театрального дійства. Скажімо, дошкульною була їхня характеристика: "Наше життя" - "Півдоросле, півдитя! Справжня відбитка життя"; "Українські вісті" - "Як ще Багряний справді дише, на "Вісті" шарж він сам напише"; "Неділя" - "Свята, цнотлива і нагальна, залежна і автокефальна. В неділі ріже, в будні лає. Чого бажа - сама не знає"; "Українська трибуна" - "Засіб, тактика, мета - вітер, крик і клевета..."; "Орлик" - "Не поможе літр чорнила, як підскубані є крила"[26]. Поміж усіма тільки "Комар" як основний персонаж виглядає пристойно, позитивно і "загальнонаціонально", бо він має реальні фактори й силу, "гордо кланяється тільки живій і будівній українській стихії", не вдягає окуляри, адже не вірить у "побільшення існуючих можливостей", чуприна й крила в нього непошкоджені, при цьому - "він не мамаївський мрійник і реальною оцінкою фактів зберіг за собою і досі голову і всі глузди і клепки".
Не відставав від своїх сатирично-гумористичних побратимів і "Лис Микита" (Мюнхен, 1947 - 1949), який за зовнішнім виглядом, обсягом і друком дещо схожий на попередній часопис. Серед його публікацій варто зауважити інформації у рубриці "Качка на дроті", іронічний "Щоденник науковця", "Актуальні ілюстрації", "Приказки", "Листування редакції", гуморески, вірші, постійні "Листи до пана посла Стаха Слоніва" Гриця Зозулі, "Нові коломийки" тощо. Цікавими й повчальними були в журналі афоризми під заголовком "З книги мудрости "Лиса Микити". Наприклад: "Коли б дурневі дати розум генія, то він був би геніальним дурнем", "Праця для суспільства - це справа дуже відповідальна - тільки у нас звичайно ніхто ні перед ким не відповідає", "Опортуніст - людина, яка давно зробила те, що кожний віддавна має охоту зробити", "Любов перемагає все - за винятком болю зубів" (ч.6) і т.д.
Традиційні рубрики "Малий фейлетон", "Розваги", "Сторінка гумору та розваги", "Усмішки" і "Веселий кутик", а також своєрідні "Наші шпигачки - пером у болячку", "Невдале глузування", "Прожектором по кутках", "Чудеса в решеті" були притаманні багатьом іншим часописам інформаційного, освітнього, політичного, мистецького чи професійного призначення. Це стосується, наприклад, бюлетеня "Скиталець" у Галендорфі, універсального тижневого журналу "Пу-Гу" (Авгсбург), інструктивно-розвагового журналу українського пласту в Авгсбурзі "Пластун", українського тижневика "Неділя" (Швайнфурт, Ашаффенбург, Авгсбург), часопису "бездержавних в таборі Гайденав" "Луна", церковно-релігійного, літературно-мистецького і наукового щомісячника "Дзвін" (Зальцбург), органу українського студентського товариства "Січ" у Граці "Студентський клич", літературно-мистецького видання "Сьогодні" (Авгсбург), півтижневика політики, економіки, культури і громадського життя "Українські вісті" (Новий Ульм).
Якщо розглянуті сатиричні часописи, що друкувалися в таборах для переміщених осіб в американській окупаційній зоні на терені Німеччини й Австрії, мали непогану видавничу базу, то складнішим виявився шлях до рідного слова у таборах українських військовополонених, які розташовувалися в Італії (Местро, Беллярія, Ріміні, 1945-1947) та Великій Британії (Горблінг, Мілденгол, Ботсдейл, Паркгейт, Сліфорд, Вульфокс Лодж, 1947-1948). У цих країнах зафіксована поява таких сатирично-гумористичних часописів, як "Мокрим рядном" (Местро) й "Оса" (Ріміні, Лондон). Останнє видання "жалило що два тижні" й навіть спромоглося перелетіти слідом за колишніми дивізійниками через океан на Британські острови. Незмінним редактором "Оси" був Володимир Каплун (знаний гуморист, який виступав під псевдонімом Фидь Юшка, автор численних малюнків і карикатур у пресі). Цікавими були рубрики цього двотижневика: "Агенція "Від вуха і до вуха" повідомляє...", "Таборовий словар", "Товариська хроніка", "Задротанія" (життя й звичаї за дротами у формі віршів), а також окремі сторінки - "Літературно-мистецькі й інші витребеньки" і таборового фольклору "Сійся-родися".
Знайдемо тут гротескні, алегоричні, сатиричні й просто жартівливі дописи, вірші, прозу, під котрими стояли підписи: Фю-Фю, Еф-Еф, Там-там, Бі, Де-Ву, Нім-Чук, Юр, Корок, Шило, Ко-цький, Пшик, Гедзь, Панько Чирєк. Окрасою "Оси" завжди вважалися малюнки й карикатури - здебільшого виконані Орестом Слупчинським (псевдонім Го-Го), але трапляються й інші малярські "витівки", за якими приховувалося авторство таборових жартунів, котрі позначали себе як Ко-ка, М.Ф., Во-ка тощо. Не меншої уваги заслуговують і постійні листи до редакції із незмінним звертанням і в специфічно діалектному забарвленні: "Славайсу! Чесний ридахторцю...", підписані Фидьком Юшкою.
Часопис ніколи не втрачав свого сатирично-бадьорого тону: умів пожартувати і над собою, і над земляками. Так, восени 1945 р. з'явилася замітка "Зима йде" про перспективи просвітніх інституцій у рімінському таборі й нові здобутки самого часопису. Зокрема, відзначалося, що "Оса" нарешті вибилася у "штабові дами", бо закінчився сумний період, коли її, мов якусь там "сироту", вивішували на таблиці посеред табору; віднині тижневик мав поширюватися нарівні з газетою "Життя в таборі" й дістав змогу "залітати в кожне шатро". Було очевидно, що газета "зискала на повазі й сміло дивиться в очі близькій зимі" [27].
"Оса" залишилася вірною своєму дошкульному сміху й політично загостреній іронії, перебравшись до Британії. Це видання завжди прагнуло стояти якнайближче до українського загалу ("діпістів, корпусяків, рімінців, як рівно усіх прочих українців, без різниці віросповідування та партійної приналежності, по всіх закутках земного глобу сущих"). Немарно та непосидюча й кусюча "Оса" разом із дивізійниками-таборовиками перебралася з Італії спочатку до Горблінга, де виступала у вигляді рукописної, мальованої олівцями і фарбами стіннівки і "жалила, коли їй вдасться" за допомогою В.Каплуна і М.Малюжинського. У сьомому числі від 29 червня 1947 р., котрий зберігся в бібліотеці-музеї ім.Тараса Шевченка при Союзі українців у Великій Британії, зазначено, що друкарня називалася "На коліні", а тираж газети був би аж ... 1000 примірників, якби ті всі нулі не перекреслила дбайлива рука прискіпливого коректора.
Відкривалася таборова стіннівка пісенним мотивом "Як в Англію з Ріміні селепки від'їжджали", майстер епістолярного жанру Фидь Юшка знову нагодився зі своїм традиційним листом до "чесного ридахторця", переповідаючи "з добрий клунок" усіляких пригод на новому місці, зичливо зітхаючи насамкінець: "І така-то наша доля, - бодай ніхто такої не дочекав!". Були тут поетичні спроби Галки й Шила, рубрика "Ха-ха-ха!!!", розділ "Чи знаєте?", від групи "Осел" під заголовком "Гальо? Гальо!" з'явилося оголошення про загублену голову. Коли ж виявилося, що під час одного з літніх візитів 1947 р. до Лондона покликали В.Каплуна, необхідного для малювання, полагодження пошти й редагування солідної газети, українська команда в таборі зрозуміла: "Пропала наша "Оса", відтепер "перо №1" їхньої преси мало стати "ремісником, добрим урядовцем і редактором" на столичному ґрунті.