Іван Мазепа
(бл. 1640-1709)
гетьман Лівобережної України (1687-1709)
Народився Іван Степанович Мазепа близько 1640 р. в селi Мазепинці поблизу Білої Церкви в сім’ї українського шляхтича. Освіту здобув у Київському колегіумі та у Варшавській Єзуїтській школі. В університетських центрах Західної Європи прослухав курс лекцій. Деякий час був королівським придворним, виконував доручення польського короля Яна Казимира. У 1663 залишив короля. Генеральний писар у правобережного гетьмана П. Дорошенка, служба в гетьмана Лівобережної України І.Самойловича. З 1687 — гетьман України. Помер 1709 року в с. Варниці поблизу Бендер. Похований у кафедральній церкві св. Юрія у м. Галаці (Румунія). В осени 1999 р. перепохований у Бануринi.
Радянська історіографія винесла такий вирок І.С.Мазепі: зрадник свого народу і Росії, різко посилив феодально-кріпосницьку експлуатацію селянства, жорстоко придушував селянські повстання. І зрозуміло чому: імперія не допускала навіть будь-яких натяків про можливість існування незалежної, вільної України. Гетьмани України, окрім Богдана Хмельницького, на думку царя Петра, були ніким іншим як «ворами и изменщиками». Акценти на зрадництві замінювали трагічніші і печальніші сторінки історії України періоду гетьманщини. Перед Іваном Мазепою, як відомо, гетьманували Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович. Першого з усією родиною було ув’язнено і після тортур заслано в Сибір. Старого ж Самойловича відправлено до Тобольська, а його сина Григорія після тортур страчено в Севську. Половину гетьманських скарбів забрала Москва, решту передано до військового скарбу. З небаченим дикунством поводилися російські війська в Україні. Ось один з прикладів тих часів: «голови, руки, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробов многих не тилко товариство, но і чернецов одкапувано, голови оним утинано…» Обрання Мазепи було пов’язане з підписанням нових «Коломацьких статей», в основу яких лягли «Глухівські статті» Многогрішного, але з багатьма застереженнями на користь Москви. Зокрема, в одному з пактів говорилося, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею, повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Заборонялося вести дипломатичні зносини з іншими державами. Московська залога, окрім інших міст, мала стати в гетьманській резиденції Батурині для постійного контролю над гетьманським урядом, заборонялося «голосов испущать», що «Малоросийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Коломацькі статті заперечували державний характер гетьманської влади, а отже і державність України. «…лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними», — пише О.Оглоблін. Як же мав поводитися в такій ситуації Іван Мазепа, чи міг він щиро любити сусіда, коли свій народ стікав потом і кров’ю? Серце не з каменю, а тому чинило протидію. Методи різні. Іван Мазепа вибрав мудрість, велику терплячість. Жан-Жак Руссо, французький публіцист, звертає увагу на «тонкий та ніжний розум». Для досягнення мети використовувалися гроші, подарунки. «Мазепа наказав своїм наближеним скласти опис майна, — пише В.Готвальд, — при цьому виявилося, що частка, яка припадала Москві, була дуже мізерною. Тоді гетьман послав Голіцину не половину, а три чверті описаного майна, разом з повним описом. Він писав, що охоче віддав би й усе, але, за звичаєм, слід нагородити вірних людей. Пізніше виявилося, що чверть, утримана Мазепою, була у декілька разів більшою від трьох чвертей Голіцина. Сам Голіцин, окрім усього, одержав десять тисяч золотом». З інших джерел дізнаємося, що ціла армія гетьманських агентів працює на нього в Москві, Варшаві, Бахчисараї, Царгороді. Французький посол у Відні повідомляє своєму урядові, що «гетьман Мазепа має скрізь своїх людей». А скільки було доносів на гетьмана. Оточення ж Петра мовчало, бо «грі-ли» мазепинські щедроти. Хабар не кращий спосіб завоювання довіри. Але Мазепа мав справу в основному з жорстокими, неосвіченими людьми, для яких Україна була засобом збагачення, великоросійським краєм, другосортним, байдужим. Особливо на цьому фоні вирізнялася постать царя Петра. Булава дісталася Мазепі майже в п’ятдесят. Його батько, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського, мати, Марія-Магдалина, втративши чоловіка, віддалася громадським та церковним справам (ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря). Гетьман знав польську, латинську, італійську, німецьку мови, «досить міцно» татарську. Любив, відвідуючи Київську академію, промовляти перед академіками «мовою Тіта Лівія та Ціцерона». Був пристрасним бібліофілом, мав багату бібліотеку: дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи… Як не прикро, але серед розмаїття портретів Мазепи нема жодного, який би можна було прийняти без застереження. На щастя, маємо детальні письмові спогади: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знаменитий». За іншим спогадом, «Мазепа був вельми негарний на обличчя… Але ваші очі полоняли його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». До похилого віку мав гетьман успіх серед жінок. До серця припала йому дочка генерального судді Кочубея — висока, струнка, з великими очима, довгою чорною косою. «Моє сердечне кохання! Прошу, будь ласка, зо мною побачитися для устної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — споминай же. Спомни мої слова, що любить обіцяла, на що мені рученьку біленьку давала. І повторно і постократно прошу назначити хоч на одну мінуту, коли маємо з тобою видітися для спільного добра нашого, на котре раніше згоду свою була дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї свої, прошу», — читаємо в одному з листів Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. Високі почуття Мазепи надихали до творчості Байрона, Віктора Гюго, Кіндрата Рилєєва, Олександра Пушкіна, Богдана Залеського, Бертольда Брехта. Музичні твори, присвячені Мазепі, залишили Франц Ліст, Петро Чайковський, художні полотна — Теодор Жеріко, Делакруа. …На долю Мазепи випадає і Полтавська битва. Шведський король Карл XII проривався на Москву через Україну (перед цим було укладено між королем і Мазепою шведсько-український союз). 27 червня поблизу с. Яківці відбулася генеральна битва. Численніша за кількістю російська армія перемогла, Карл XII та Мазепа зі своїм оточенням відступили до Туреччини. Полтавський бій довго відлунюватиме не тільки як переможний над шведами, а й над помислами українців збудувати свою державу. І все ж це була спроба, ще один крок, до найзаповітнішої мети — незалежної України. Вчитаймося в слова Івана Мазепи: «Та й що ж то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим».
** /*ДУМA*/ Всі покою щиро прагнуть, Та не в єден гуж всі тягнуть! Той направо, той наліво, А всі браття, тото диво! Не маш любви, не маш згоди. Од Жовтої взявши Води, През незгоду всі пропали, Себе сами звоювали. Ей, братища, пора знати, Що не всім нам панувати, Не всім дано усе знати І річами керувати. На корабель поглядімо: Однак стирник сам керує, Весь корабель управує; Пчулка бідна матку має І оноє послухає. Жаль ся, Боже, України, Що не вкупі має сини! Єден живе із погани, Кличе: Сюди, отамани! Ідім матку рятувати, Не даймо їй погибати! Другий ляхам за гріш служить, По Вкраїні і той тужить. Мати моя старенькая! Чом ти вельми слабенькая? Розно тебе розшарпали, Гди аж по Дніпр туркам дали, Все то фортель, щоб слабіла І аж в кінець сил не міла! Третій Москві юж голдує І єй вірно услугує. Той на матку нарікає І неволю проклинає: Ліпше було не родити, Нежли в таких бідах жити! Од всіх сторін ворогують, Огнем, мечем руїнують, Од всіх не маш зичливости, Ані слушної вчивости; Мужиками називають, А підданьством нарікають: Чом ти братів не учила, Чом від себе їх пустила? Ліпше було пробувати Вкупі лихо одбувати! Я сам, бідний, не здолаю, Хіба тільки зневолаю: Гей, панове енерали, Чому ж єсте так оспалі? І ви, паньство полковники, Без жадної політики, Возьмітеся всі за руки, Не допустіть гіркой муки Матці своїй більш терпіти! Нуте врагів, нуте бити! Самопали набивайте, Острих шабель добувайте. А за віру хоч умріте І вольностей бороніте: Нехай вічна буде слава, Же през шаблю маєм права!