узагальнення та систематизації знань школярів
Метою виховання і навчання в нашому суспільстві є всесторонній розвиток особистості. У зв’язку з цим перед психологічною наукою і практикою стоїть завдання: теоретично обґрунтувати і практично реалізувати таке навчання, яке б забезпечило формування особистості, яка б володіла високими духовними потребами, розвиненими пізнавальними здібностями. Це у свою чергу диктує необхідність так будувати пізнавальну діяльність на уроці, щоб забезпечити розвиток їх творчої активності.
Творчість – це діяльність, результатом якої є створення нових матеріальних і духовних цінностей. Звідси, в застосуванні у школі творча активність учнів – це напрям його особистості і діяльності на створення і пізнання нового.
Слід зразу ж відмітити, що творча активність школяра відрізняється від творчої активності дорослого тим, що результати його діяльності не є новими в загальнолюдському змісті, але в процесі створення нового для себе результату учень моделює і формує в собі уміння і навики творця, необхідні у майбутній трудовій діяльності. Таким чином, діяльність по розвитку творчої активності учнів на уроці – це система педагогічних діянь вчителя, напрямлена, на формування в усіх учнів здібності для засвоєння нових знань, способів діяльності, потреби в пізнанні, в оновленні інформації і перетворенні навколишньої діяльності за допомогою засвоєних знань, умінь і навиків.
Вивчення психологічної літератури показує, що завданням розвитку творчої активності учнів відповідає розвивальне навчання.
В чому суть поняття “розливальне навчання”. Що це таке? Можна, по-перше, сказати, що це таке навчання, при якому діти розвиваються.
Але ж діти розвиваються при будь-якому навчанні. Тому, важливим тут є не сам по собі факт розвитку, а щось інше. Що ж саме?
При традиційному навчанні головна увага педагога направлена не на процес навчальної діяльності дитини, а на її результат. Тому головним результатом вважалось якість засвоєння визначеної суми знань і фактів.
При розливальному навчанні ставиться наступне завдання: не тільки забе6зпечити засвоєння дитиною наукових знань, які потребує суспільство, але і домогтися, щоб на кожному уроці учень оволодівав, а потім з наростаючою степеню самостійності використовував способи здобуття знань. Розвивальне навчання, по визначенню радянського психолога І.С. Якиманської, характерне тим, що учень оволодіває самою навчальною діяльністю. І так, першим атрибутом поняття “розвивальне навчання” є наявність усвідомленої розвиваючої мети.
Другою ознакою розвивального навчання є його інтенсивність.
Розвивальне – це таке навчання при якому форми, методи, прийоми, засоби викладання направлені не тільки на засвоєння знань (умінь і навиків), але і на інтенсивний всебічний розвиток особистості учня, оволодіння ним способами здобування знань, розвиток його творчої активності.
Розвивальне навчання характерне тим, що вчитель свідомо формулює перед кожним уроком не тільки навчальну (дидактичну) мету, але і розвивальну і виховну, які випливають із змісту матеріалу, можливостей дітей, рівня їх інтелектуальної, емоційної вольової підготовки.
Сучасна психологія розглядає навчальний процес як активну взаємодію вчителя, з однієї сторони, і учня з другої, в процесі якого в них формується визначена система знань, умінь, навиків. Розвивальне навчання характерне тим, що учень ставиться в позицію суб’єкта, який розуміє мету навчального предмету, системи уроків, конкретного уроку.
І так, учень вчиться, він – суб’єкт вчення. А вчитель? Вчитель – суб’єкт навчання. він навчає. Навчання – це управління вченням.
Згідно однієї із концепцій, яка належить швейцарському психологу Ж. Піаже, розвиток не залежить від навчання (мається на увазі інтелектуальний розвиток) воно відбувається спонтанно, самовільно, як постійне дозрівання психіки від стадії сенсомоторної, основаної на сприйнятті дитиною дій з предметами, через стадію конкретних мислительних операцій до стадії абстрактних операцій.
При цьому навчання згідно даної теорії, повинно пристосовуватися під ці стадії розвитку. При цьому навчанні, звичайно, розвиток так чи інакше здійснювався, але він проходив повільно, навчання було недостатньо ефективним.
Навчання повинно іти попереду розвитку. Але як інтерпретувати цю ідею в практичній роботі вчителя? Дослідження психологів показали, що першою мірою, яка сприяє розвитку дітей, є зміни змісту освіти, підвищення його теоретичного рівня. Експериментальне навчання, проведено під керівництвом Д.Б.Ельконіна і В.В. Давидова, показало, що вже молодші школярі мають більше можливостей засвоєння теоретичного матеріалу, ніж раніше вважалось. Вони уже в стані діяти не тільки по принципу індукції (від часткового до загального), але і дедуктивним шляхом (від загальної закономірності - до часткових, конкретних фактів).
Реалізуючи на практиці ідею розвивального навчання, Л.В. Занков висунув відповідні цій ідеї дидактичні принципи, додержування яких легко в основу вдосконалення методів навчання.
Підвищення теоретичного рівня змісту освіти – перший принцип розвивального навчання. Його реалізація дає можливість привести в більшу відповідальність змісту освіти, програми по предметах із сучасними досягненнями науки і техніки. Більш високий теоретичний рівень знань, які необхідно засвоїти учневі об’єктивно сприяє інтенсифікації розвитку логічної пам’яті, операції аналізу і синтезу.
Принцип навчання на високому рівні трудності доступному дітям, характеризується не тим, що підвищує деяку абстрактну “середню норму трудності”, але перш за все тим, що розкриває духовні сили дитини, дає їм простір і напрямок.
Третій принцип розвивального навчання по Л.В.Занкову – швидкий темп просування в навчанні. Саме додержання цього принципу дає можливість реалізувати навчання на високому рівні трудності, доступному для учня. Швидкий темп просування потребує від учителя вміння виділити саме головне в тому чи іншому навчальному матеріалі і зосередити на поясненні його свою увагу і увагу учнів.
Принцип усвідомлення учнями процесу вчення, як діяльність можна схематично представити наступним чином.
Розвивальний ефект буде забезпечений в тому випадку, коли учитель перетворить учня в суб’єкт процесу засвоєння знань. Учень повинен добре розуміти мету і завдання уроку, він повинен захотіти вивчати матеріал, тобто мати правильну мотивацію до вчення; розуміти, якими способами він діє для досягнення поставленої мети; вміти проконтролювати правильність своїх досягнень, співставити результат з метою і способами вчення. П’ятим дидактичним принципом розвивального навчання являється можливість розвитку, просування в навчанні всіх дітей, навіть найбільш слабких.
Приведення знань в струнку систему являється, як уже відмічалось, одним із ефективних засобів їх зміцнення і закріплення.
Систематизація знань невіддільна від їх узагальнення: чим ширше узагальнення, тим більше відображено між ними зв’язків і відношень, тим більш широке коло знань об’єднується в систему. В залежності від ролі і місця в навчальному процесі ми будемо розрізняти наступні етапи узагальнення і систематизації знань.
1. Первинні узагальнення - найбільш елементарні узагальнення, які здійснюються під час сприйняття (безпосереднього і посереднього) і усвідомлення навчального матеріалу. В результаті цього процесу в пам’яті учнів утворюються загальні уявлення про предмети і явища.
2. Локальні (часткові), або понятійні, узагальнення здійснюються на уроці в процесі роботи над засвоєнням нових понять (на етапі осмислення знань). Основним напрямком вчення з метою засвоєння понять є розкриття причинно послідових і інших зв’язків у вивчених об’єктах, виявлення їх внутрішньої сутності.
3. Міжпонятійні (або поурочні) узагальнення і систематизація, які заключаються у визначенні між виучуваними поняттями загальних і суттєвих признаків і властивостей, в переході від менш загальних до більш загальних понять, в об’єднанні засвоєних понять в системи, в розкритті зв’язків і відношень між елементами даної системи, розміщення їх у визначеному порядку і раціональній послідовності. Виділення даного виду узагальнення дає можливість вивчені на уроці поняття звести в єдину систему, передбаче6ну програмою або вчителем, і веде до засвоєння відповідних теорій і важливих ідей. Цей вид узагальнення і систематизації здійснюється головним чином на спеціально виділеному етапі уроку.
4. Тематичні узагальнення і систематизації повинні забезпечити засвоєння цілої системи або циклу понять, вивчених на протязі певного часу, які складають зміст розширених розділів програми.
5. Підсумкові узагальнення і систематизації служать для встановлення зв’язків і відношень між системами знань, засвоєними в процесі оволодіння цілим курсом, засвоєння цілісної системи знань по окремим галузям науки.
Уроки підсумкових узагальнень і систематизації проводяться в кінці вивчення того чи іншого навчального курсу. Для систематизації добираються основні положення, ідеї, теорії, які характеризують загальні закономірності історичного розвитку природи і суспільства.
6. Між предметні узагальнення і систематизації здійснюються по ряду близьких предметів (наприклад математики, фізики, хімії і інші) на спеціальних уроках між предметного узагальненого повторення.
Аналіз уроків узагальнення і систематизації знань і виявлення труднощів, зв’язаних з їх проведеннями, показує, що нерідко такі уроки перетворюються в уроки простого повторення (в загальному, актуалізація опорних знань часто перетворюється в просте відтворення матеріалу попереднього уроку без відповідності до того, як цей матеріал “працює” на тему і мету даного уроку), на яких формуванню системи знань, системності розуміння учнями вивченого матеріалу належної уваги не приділяється. Тому, структура уроків узагальнення і систематизації перш за все повинна відповідати структурі самого процесу узагальнення і систематизації знань, в якому, як уже відмічалось, пропонується наступна послідовність роботи: від засвоєння і узагальнення окремих факторів до формування в учнів понять, їх категорій і систем, від них – до засвоєння більш складної системи знань, до оволодівання основними теоріями і ведучими ідеями даної науки.